Реферат: Життя та творчість Г. Сковороди
Однак у теорії "трьох світів" основну увагу Сковорода зосереджує не на поясненні "макрокосму", всесвіту, а на вченні про "мікрокосм", про людину, її сутність та шляхи досягнення щастя. Ось чому проблема людської особистості стає головною проблемою філософських поглядів мислителя. В цьому питанні Сковорода продовжує і розвиває ідеї своїх попередників, зокрема професорів Києво-Могилянської академії Ф. Прокоповича та І. Кониського, які не відокремлювали людину від світу, а розглядали їх як одне ціле: людина - частина природи. У філософській концепції Сковороди людина - це не просто частка природи, а особливий малий світ - мікрокосм. Разом з тим філософ проводить думку про єдність мікро і макросвіту.
Сковорода уже в перших своїх філософських творах "Наркісс" і "Книга Асхань..." розробляє тему пізнання людиною світу та самопізнання. Протягом 70-80-х років філософ створив такі діалоги-роздуми про щастя людини та її ставлення до релігії, до праці, до багатства: "Діалог, или разглагол о древнем мире", "Разговор пяти путников о истинном щастии в жизни", "Кольцо", "Алфавит, или Букварь мира", "Брань архистратига Михаила со сатаною о сем: легко быть благим", "Благодарный Еродій", "Убогій жайворонок", "Потоп зміин", "Икона Алківіатдская", "Жена.Лотова" та багато інших.
Поезія Сковороди - одна з визначних сторінок в історії української літератури. Поет виховувався на кращих літературних традиціях своїх попередників Київської академії, її теоретиків і практиків вітчизняного віршування. Сковорода високо цінив кращі зразки античної поезії. Про глибоку обізнаність поета з римською літературою свідчать його численні вірші, написані латинською мовою, а також переклади з Горація і Вергілія.
Літературна творчість Сковороди багато в чому була новаторською, що виявилось як у змісті прогресивних просвітительських ідей, так і в поетичній культурі художнього слова.
Активну поетичну творчість Сковорода розпочав 1753 року після повернення з-за кордону в Переяслав. Кількісно поетична спадщина поета невелика: збірка "Сад Божественних песней", що містить тридцять оригінальних поетичних творів та близько двох десятків поезій і поетичних перекладів, які не ввійшли до збірки. Частина яких написана латинською мовою.
Значний інтерес становить громадсько-політична й інтимна лірика поета-філософа. Вірші цієї тематики відображають різні роздуми і настрої поета, незадоволення житейською суєтою. Є в поета зразки високої громадянсько-патріотичної лірики: /"Про свободу"/, де поет передає свої роздуми над долею покріпаченого народу, пов’язує волю з боротьбою за національне і соціальне визволення.
Сковорода писав і сатиричні твори, в яких викривав і заперечував феодально-кріпосницький лад як антилюдяний і аморальний. Славу поета-сатирика утвердила за ним пісня "Всякому городу нрав і права", яка була підхоплена народом, вона постійно поповнювалась і перероблялась. Її популяризації сприяло й те, що у переробці Котляревського вона увійшла до "Наталки-Полтавки". Характерним в цьому відношенні твором був "Сон", в якому Сковорода переносить читача то в царський палац, то в хороми вельмож, то до знедоленого простого люду. Форма "Сну" була зручна для критики пануючого ладу. Її з успіхом використав також Т.Г. Шевченко.
Сковорода відіграв значну роль в розвитку жанру байки в українській літературі. Його байки підготували появу П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського та інших письменників нової української літератури.
Першу байку Сковорода написав віршем у 1760 році під назвою "Басня Єзопова". В 1774 році закінчив збірку байок "Басни Харьковскіє", до якої увійшло 30 байок. Деяка частина байок має автобіографічний характер /"Пчела и Шершень", "Алмаз и Смарагд", "Оселка и нож"/. Байки Сковороди передусім філософські й суспільно-політичні. Їх джерело - сучасна йому діяльність кріпацько-панської України ХУІІІ ст.
Сила і оригінальність байок полягають у сатиричному їх спрямуванні, в умілому застосуванні алегорій, в порушенні злободенних питань і в класовій позиції самого автора.
Сковорода звертався і до поширеної різновидності байки - притчі. У 1787 році він написав два цікаві художньо-філософські твори:: "Благодарный Еродій" /про виховання молоді/ і "Убогій жайворонок" /про бідних і багатих/.
Байки Сковороди написані прозою. Він не захоплювався віршованою формою байки, а відновив у ній суворий античний, езопівський стиль.
Сковорода писав староукраїнською літературною мовою останнього періоду її функціонування і тому вона включає в себе елементи старослов’янської, російської та живої української мови. Помітне також вживання великої кількості церковнослов'янської лексики. Але автор зазнавав певної еволюції і в лексиці, і в фонетиці. В його творах 60-х років помітна орієнтація на живу мову. Тут зустрічаються і українізми, і русизми, які надають своєрідного колориту його стилеві. Недарма кращими піснями Сковороди є ті, в яких він ближчий до народних пісень.
Так своєю творчістю Сковорода готував грунт, на якому згодом сформувалася нова українська літературна мова.
Виключно цікава постать Сковороди як педагога, практика і теоретика виховання молоді. Він багато років присвятив педагогічній діяльності в Харківському колегіумі і Переяславській семінарії. Педагогічна праця була не тільки улюбленим заняттям, а й справжньою професією Сковороди. Правда, він не раз залишав педагогічну роботу, але завжди не з власної волі. Педагогічний інтерес базувався на його вченні про самопізнання, про перевиховання всього суспільства.
Сковорода був переконаний в тому, що природа кожної людини від народження добра, в ній закладені великі творчі сили і можливості. Завдання педагога - їх розпізнати і плекати. Але не ламати природу учня, не силувати її, а тільки сприяти розвиткові закладених у ній від природи задатків.
У вихованні Сковорода підкреслював роль батьків, як природних учителів. Метою виховання він вважав насамперед - прищепити такі почуття, як любов, дружба, вдячність. В педагогічній діяльності треба дбати не тільки про виховання доброго серця дитини, а сприяти фізичному здоров’ю вихованців. Вперше в Україні Сковорода ставив питання про виховання вільної, гармонійно-розвиненої людини.
Педагогічна спадщина Сковороди міцно ввійшла в наукову скарбницю нашої педагогіки. Заслуги Сковороди як Філософа, письменника і педагога в тому, що він порушував важливі соціальні проблеми, прокладав шлях прогресивним ідейним течіям свого часу.
Незважаючи на суперечність поглядів Сковороди, його прогресивні ідеї, демократизм, гуманізм, а також його безмежна любов до людини, віра в могутність людського розуму, здобули йому загальне визнання і всенародну шану.
Український народ глибоко шанує і береже пам’ять пре видатного мислителя. Шанувальники його таланту щорічно у Переяславі збираються на "Сковородинські читання". У райцентрі Чорнухи, де народився Сковорода, діє літературно-меморіальний музей, місцевій школі присвоєно ім’я Г.С.Сковороди. У Києві на Контрактовій-площі встановлено пам’ятник. Погруддя прикрашає також одну із станцій київського метро. Його ім’ям названі Харківський педагогічний інститут, вулиці у Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах.
Відзначаючи 270-річчя від дня народження Григорія Савича Сковороди в бібліотеках потрібно оформити книжкові виставки, провести масові заходи.
Рекомендуємо книжкову виставку "Г.С.Сковорода - український філософ і письменник /1722-1794/".
Колись існував науковий штамп, який, сказати правду, вживали до місця й не до місця - вислів “складний і суперечливий”, - коли йшлося про життєвий і творчий шлях, метод, мистецький спадок. Можна ганятися за оригінальністю, але простіше вжити цей вираз цілком виправдано і вичерпно стосовно Григорія Сковороди. Це - науковець і жебрак, мудрець і “юрод”( хоч православна людина з цього поєднання й не дивується). Він - один з найосвіченіших діячів України всіх епох. Це був незвичайний чоловік. Відшукати йому аналогії серед подвижників освіти, науки та культури фактично неможливо. Його завжди тягло в гущу простих людей, він був філософом якогось древнього античного зразка, таким собі “вітчизняним Сократом”. Але сутність його морально-етичного вчення глибоко християнська, православна. Він був завершуючою ланкою доби українського бароко, яка продовжувала, як і попередня епоха ренесансу, бути під впливом західноєвропейської культури. Тоді дещо химерним чином намагалися сполучити теоцентризм із антропоцентризмом, тобто подати Бога як головну буттєву цінність і водночас людину - як цінність подібного рангу. Це суперечність могла зніматися певними тлумаченнями, наприклад: христянський ідеал - краса духовна, античний ідеал - краса тілесна, вони поєднуються в образі Божому, в людині. З чітко православної точки зору, звичайно, така “рівновага” між духовним та тілесним, між божественним та людським не може лишатися рівновагою, як то кажуть, “за визначенням”: ми живемо на землі, що стала після гріхопадіння землею вигнання, середовищем тяжкого рабства у плоті та диявола, а тому слабка людина( без Христа) неодмінно знижується до підкорення плотському, матеріальному началу.
Але слово Сковороди не є словом святоотецьким; водночас ніяких заперечень церковного вчення ніхто не чув ніколи з його вуст. Він був глибоким знавцем Біблії, причому читав її в оригіналі, знав, за свідченням його улюбленого учня та біографа Михайла Ковалинського, “языки российский, латинский, еллинский”, хоча “любил всегда природный язык свой и редко принуждал себя изъясняться на иностранном”. Глибоке знання біблійних традицій виявлялося навіть в тому, що в деяких творах іменував себе Варсавою (“син Сави” - за давньоєврейським зразком).
Як би там не було, Сковорода належав до того типу українських митців, в яких, кажучи просто, художнє слово не розходилося із життєвим ділом. Проповідуючи “нестяжання”, він справді не мав нічого з майна, крім торбини із Біблією, паляницею та пастушою сопілкою, не завів сім’ї, жив, власне, як “чернець в миру”, якщо можна так сказати. Такий тип рідкісний навіть у нашому святому і, скажемо метафорично, золотому за своїми моральними рисами богоносному народі.
Пізніше цю лінію злиття ідейних переконань з життям провадили Тарас Шевченко, Василь Стус (останній зі зворушливою інтимністю писав: “Один із кращих друзів - Сковорода” - як про живого шанованого сучасника). Зараз із “ідейності” великих можуть сміятися, іронізувати. Та навіть всесвітньо відомий вчений, психолог К.Г.Юнг, на якого модно посилатися в сучасній науці, запевняв: життя без переконань - прямий шлях до захворювання шизофренією.. Але повертаємося до проблеми контраверсійності Григорія Савича Сковороди, тобто до тих же нібито банальних “складності й неоднозначності”, які характеризували його діяльність. Таким знаковим фігурам не завжди щастить у різні моменти посмертної долі: маємо на увазі бажання нащадків привести до зрозумілого “спільного знаменника” величини, незбагненні у своїй винятковості, творчому пошуку, дивовижній багатогранності. Радянська наука намагалася зробити зі Сковороди - випускника Києво-Могилянської духовної академії, людини, якій київській архієрей пропонував прийняти сан, - такого собі “майже атеїста”, який, “на жаль, не досягнув рівня революційної свідомості”... Він був загадкою і для сучасників. Любив простолюд, хоча сторонився бунтів (за його життя вибухнув пугачовський бунт, запалила вогнем Україну відома Коліївщина). В нього траплялися конфлікти із церковними діячами. Наприклад, не було схвалене його “рассуждение о поэзии,” себто підручник поетики - його не схвалив Переяславський єпископ. Можливо, суворому єпископові здались неприпустимими апеляції все до тих же характерно барокових алегорій і символів античної естетики. Сковорода на цю подію відгукнувся латинським прислів’ям, що в перекладі значило: “Одна справа - пастирський жезл, інша - пастуша сопілка”. Оскільки він саме повернувся із чужих країв (Німеччина, Австрія, Угорщина), “наполнен ученостию”, єпископ Переяславський розцінив суперечку про розмежування церковних канонів та світських поетичних прикрас як свідчення гордості та зарозумілості, пишання вченістю, а тому відреагував цитатою із псалма: “не живяше посреди дому моего творяй гордыню”.
Після цього Сковорода був змушений покинути Переяславське училище. На жаль, виник певний конфлікт і після пропозиції Сковороді прийняти чернецтво. У відповідь філософ, що продовжував традицію середньовічних мандрівних дяків, отут-таки справді, мабуть, не вельми смиренно закинув тогочасним ченцям провину лицемірного монашествування, себто ситого і безтурботного життя під зовнішнім виглядом благочестя. Не нам судити покійного Сковороду і розцінювати, чим це є: також осудженням чи констатацією, чи болем, чи насмішкою?.. Звичайно, кінець ХУІІ та ХУІІІ століття дали великих і святих подвижників благочестя, таких, як світ. Феодосій Чернігівський та Іоасаф Білогородський, не зникла ця традиція виняткової особистої святості і в ХІХ, і в ХХ столітті. Церковним людям відразу спливають у пам’яті імена прп.Серафима Саровського, Оптинських отців і майже наших сучасників - прпп. Лаврентія Чернігівського та Амфілохія Почаївського. Але це був час, коли після петровських реформ, після поширення революційного європейського “вільнодумства”, що на ділі стало павутиною для тисяч умів, - Церкві стало доволі сутжно жити в суспільстві, яке набувало все швидших обертів світського (європеїзованого, додамо) розвитку. Хоч воно ще не дійшло до страшної межі революцій та атеїзму, але вже поколихнулася віра багатьох.
Сковорода, до речі, і в своїх трактатах місцями критикував саме фарисейство, тобто підкреслене виконання зовнішнього обряду при абсолютному занедбанні внутрішнього душевного “ділання”. До слова згадаємо, що через якихось півстоліття світоч православного слова, святитель Ігнатій (Брянчанинов) з печаллю констатував руйнування молитвенних, покаянних, справді духовних, святоотецьких устоїв монашества за умов ретельного збереження монастирсько-господарчої зовнішньої оболонки. І при тому свт. Ігнатій знав про святість окремих сучасників - як того ж прп.Серафима, тоді ще офіційно не прославленого. І водночас про загальний стан речей писав: “восстановления монашества не предвижу... Монахи-актеры вытесняют истинных монахов”.Отже, лишається загадкою, на яку невдячно витрачати сьогодні час, - якщо хочемо взяти від попередників тільки найкраще: чи було це непослушання і “своєволіє” Сковороди, чи інтуїтивне прагнення знайти собі індивідуально-прийнятний шлях спасіння душі. Вже згаданий Михайло Ковалинський у роботі “Жизнь Григория Сковороды” (1794) пише: “Некто из ученых спросил его тут же “что есть философия?” - Главная цель жизни человеческой, - отвечал Сковорода. - Глава дел человеческих есть дух его, мысли, сердце... Философия, или любомудрие, устремляет весь круг дел своих на тот конец, чтоб дать жизнь духу нашему, благородство сердцу, светлость мыслям, яко главе всего. Когда дух в человеке весел, мысли спокойны, сердце мирно, то все светло, счастливо, блаженно. Сие есть философия”. Звичайно, на перший погляд видається, що це якийсь “еллінський” підхід, який зводить спасіння душі до самостійного пошуку, за якого не йдеться про Церкву, обов’язкову для спасіння. Але, коментуючи слова, що звучать у храмі - “Премудрость, прости”, Сковорода казав: “Что бо есть простое, аще не дух... Что бо есть воскресение, аще не простота?..” Таким чином його розуміння премудрості Божої як простої й неподільної істини, що розуміється серцем, перегукується із відповідними висловлюваннями отця Іоанна Кронштадського про те, що справжня мудрість проста, і з православними засадами культури Древньої Русі.
Там, як відомо, існувало поняття “лепота” на означення цілісної, неподільної, “простої” Божої краси і “пестрота” на ознаку того, що Сковорода називає “множественностью”, а ми тепер - постмодерним хаосом, себто безформним огромом хибних думок, уявлень, наплоджених заблуклими і гріховними людськими умами.Звичайно, ми не можемо назвати Григорія Сковороду православним філософом - у такому розумінні, як називаємо, наприклад, Костянтина Леонтьєва чи Володимира Соловйова (останній, до речі, пишався своїми родовими зв’язками із лінією Григорія Сковороди).