Шпаргалка: Билеты по литературе Украина

В українській поезії вперше постав образ дужого молодого народу, здатного творити власну історію. Митця підносить те, що революція відбу­лась мирно, безкровно, як сонячне свято, як злиття тисяч бажань у єдине – у “золотий гомін”. Поема стала видатним явищем національної духовності.

У час бурхливого спалаху національного відродження в Україні Ти­чина жив надіями і сподіваннями на українську державність. Пильне око митця запримітило і віками утверджену українську національну символіку, і вчуло радісний передзвін воскреслих мелодій.

У “Сонячних кларнетах” народився перший трагічний символ – об­раз революції як давно очікуваної нареченої.

У поезії “Одчиняйте двері...” поет стикає дві системи протилежних знаків: радісного чекання (наречена – голуба блакить) і жахливого пророц­тва всесвітнього кінця (всі шляхи в крові – горобина ніч – тьма – дощ). Радість поглинулась бурею. Просвітку не видно.

Так він сприйняв першу кров революції.

Криваві дні революційного геноциду Павло Тичина художньо відтво­рив у циклі “Скорбна мати” (1918). Поет звертається до тієї постаті, котра для всіх людей втілює доброту і захист. Божа матір приходить в Україну не з ясною посмішкою, а із скорбно стиснутими устами, такою, якою вона бу­ла тоді, як розпинали її сина.

Жорстокі будні громадянської війни передано вишуканим поєднанням біблійного і реального. Одвічні біблійні символи (Божа матір, Христос, хрест як символ страждання) сплітаються із жахливими реаліями револю­ційної доби (Чийсь труп в житах чорніє – В могилах поле мріє). Трагічні символи передають агонію національного світу: блискучі ножі в серці Божої матері, розп'ята тінь її сина, її плач “сльозами” над даремною жер­твою Христа.

Немає спасителя в Україні. Божа матір знає, що чекає цей край у майбутньому.

Пророчі слова Скорбної матері відгукнулись у майбутньому голо­домором 1933, окупацією 1941-1944, голодом 1946-1947, Чорнобильсь­кою аварією І986. Воістину даром прозріння володів молодий П. Тичина.

До циклу “Скорбна мати” дуже близький символами жертовності і провісництва вірш “Пам'яті тридцяти” (1918). Це поетична епітафія на могилу загиблих бійців студентського куреня, що 29 січня 1918 р. поляг­ли під Кругами у нерівному бою з більшовицьким військом Муравйова. ЗО тіл, які було знайдено, поховано на Аскольдовій могилі у Києві.

Поетове слово тужить, оплакує юних і завзятих патріотів “українсь­ких, славних, молодих”. Воно проклинає Каїна, чия “зрадницька рука” вкоротила віку відважним. Ця трагедія – це особиста трагедія геніально­го поета.

Василь Стус писав: “Доля Тичини воістину трагічна. В історії сві­тової літератури, мабуть, не найдеться Іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням”.

Білет 4

1 .Життєвий і творчий подвиг Івана Франка.

Є поети осені і є співці весни. Є письменники, що пишуть для дітей, інші – для молоді, ще інші – для дорослого читача. Наш Іван Франко (1856-1916) глибинно збагнув світ дитини, найніжніші тремтіння серця юнака і юнки, затамовані переживання зрілої людини. Іван Франко є пись­менником усіх пір року і пір життя людського, усіх етапів історичної долі народу – минувшини, сьогодення й майбуття.

Івана Франка ми називаємо Каменярем за його завзятість у боротьбі із перешкодами на шляху прогресу, універсальним генієм – за всеосяжність охоплення життя, розмаїття поставлених проблем; нашим національним пророком, бо він звершував безнастанний подвиг – вів свій народ до щас­ливої долі. Титаном праці теж величаємо Франка.

“Сорок літ ятрудився, навчав”, – каже у Франковій поемі “Мойсей” пророк і вождь. Так мав право сказати і Франко про себе, котрий із сорока літ праці не змарнував жодного дня. Він написав близько шести тисяч тво­рів. Їх найповніше видання – п'ятдесят томів. Але ще багато творів не увійшло до 50-томника.

Життя в Івана Франка було цікаве, різноманітне і бурхливе. З дитинс­тва (народився у селі Нагуевичі теперішньої Львівської області) він виніс у своїй поетичній душі “пісню і працю” мамину та розум і вболівання за гро­мадські справи батька-коваля. У гімназії вивчив п'ять мов. Українською, польською, німецькою писав вірші. З грецької та латинської ще в гімназії багато перекладав. Знав старослов'янську, чеську, російську, ідиш, пізніше вивчив французьку, англійську, угорську, італійську. Майже всі вірші “Коб­заря” читав напам'ять.

За життя І. Франка протягом майже сорока років вийшло десять збі­рок його поезій: “Балади і розкази”, “З вершин і низин” (виходила двічі), “Зів'яле листя”, “Мій Ізмарагд”, “Із днів журби”, “Semper Tiro”, “Давне і нове”, “Вірші на громадські теми”. “Із літ моєї молодості”. Це ціла поетич­на скарбниця, блискучі І дзвінкі мистецькі дорогоцінності. У своїх пошуках поет-новатор часто досягає вершин досконалості.Перш за все І. Франко визначився як поет-громадянин. Його політич­на лірика – оригінальне надбання української культури. А вершиною її можна вважати знаменитий пролог до поеми “Мойсей”. Мотив служіння народові розвивається і виростає в поезії Франка до апофеозу боротьби за людину, її волю і щастя: “Лиш боротись – значить жить”. Та у наймужніших бувають “хвилини розпачу” і “дні журби”. У такі часи народилася най­краща збірка Франка, поезії якої стали шедеврами української і світової лі­рики, – “Зів'яле листя” (1896).

Окремий принадний дивосвіт І. Франка – то прозові оповідання, но­вели, образки. Ще в більшій мірі, як у поезії, задумав письменник у своїй прозі відобразити широчінь і глибину житгя. Цей велетенський задум реалі­зував прозаїк у десяти повістях і романах і в ста п'ятнадцяти оповіданнях, новелах, образках. Майже всі його прозові твори мають захоплюючий сю­жет, вони пересипані життєвими деталями, чується у них гомін живого слова.

У цілій низці оповідань письменник змалював життя дитини (“Малий Мирон”, “У кузні”, “Під оборогом”, “Мій злочин”, “Грицева шкільна нау­ка”, “Олівець” та ін.). Новаторським є роман “Борислав сміється”. Значним внеском в українську літературу стали драми І. Франка (“Украдене щастя”, “Учитель” та ін.), романтичні драматичні поеми. Важливе місце у багато­гранній діяльності

І. Франка займають переклади з європейських літератур.

І. Франко не обминув жодного видатного явища національного та сві­тового письменства. Вісімнадцять томів у п'ятдесятитомному зібранні тво­рів відведено вибраним працям ученого у царині теорії й історії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології. Його перу належить по­над ЗО розвідок про Т. Шевченка. Такою науковою студією, як “Із секретів поетичної творчості” І. Франка, могла б пишатися будь-яка європейська лі­тература. Франків “Науково-літературний вісник” об'єднав навколо себе письменників, критиків, публіцистів з усієї України.

Громадський діяч І. Франко зазнав немало горя, утисків, кайданів і тюрем. Досить згадати, що чотири рази його судили й замикали за грати. “Такої великої голови в цілій Австрії нема”, – почув якось у свої шкільні роки Василь Стефаник про розум і вченість Франка від простих людей. Але отого вченого, перед яким схиляли голови закордонні університети і акаде­мії, за Австрії не допускали до викладання у Львівському університеті. А все через “політичне минуле” (належ-ності до насправді неіснуючої таємної соціалістичної організації, підбурювання проти “законного порядку” тошо). Громадська діяльність І. Франка була невтом-ною на всіх етапах його жит­тя.

Видаючи у 1914 р. збірку “Із літ моєї молодості”, він у передмові за­значав, що його праця наснажувалася ідеями служіння інтересам рідного народу та загальнолюдського поступу. “Тим двом провідним зорям я, здає­ться, не спроневірився досі, ніколи і не спроневірюся, доки мойого життя”. Коли на початку XX ст. на західноукраїнських землях формувалися загони січових стрільців, Франко радісно привітав цей національно-визвольний рух. Він подарував молодим краплю свого натхнення – бойову маршову пісню “Гей, Січ іде”. До останніх днів вірив у неминучість національного відродження рідного народу. Вважав себе пекарем, який випікає хліб длящоденною вжитку. Та творчий доробок І. Франка став для нас духовною програмою і скарбом неоціненним, який не вичерпається ніколи.

2. Поетичний образ України в поезії “Любіть Україну” Володимира Сосюри. Прочитати вірш напам'ять.

“Сосюра був народним улюбленцем, за ним ходили легенди. Кілька поколінь радянських студентів виросло з його лірикою на вустах, численні ентузіасти розносили співуче Сосюрине слово по Україні”, – писав Олесь Гончар. Натура поета у всій її щирості і глибині розкрилася у вірші “Любіть Україну”. Це сердеч-не слово поета-патріота, мовлене в радісну годину виз­волення української землі, коли після німецької окупації засяяло сонце волі. Написаний у 1944 р., вірш уперше був опублікований у “Київській правді” та “Літературній газеті”. Поет створив за допомогою найрізноманітніших тропів чудовий зоровий образ “вишневої України”. Для її змалювання він користується не абстрактними загальниками, а точними поетичними дета­лями, художніми атрибутами, за допомогою яких Україна оживає в нашій уяві чітко, рельєфно, наче на полотні талановитого живописця. Поет, ніби прозираючи у душу, звертається до кожного зокрема і до всього народу.

Усе у рідному краю миле – “вітер, і трави, і води”. Намагаючись осмислити саме поняття “любов до батьківщини”, з'ясувати його для себе і для читача, В. Сосюра підкреслює, що це єдине і водночас всеохоплююче почуття, яке підносить самоповагу людини, звеличує її. Засобом інтонацій­ного і смислового перераху-вання досягається високий ступінь емоційності, непідробної схвильованості.

Україна – у тому вічному і нетлінному, що прийшло до нас крізь ві­ки. Через сторіччя вловлюємо і беремо до серця й розуму українську пісню, думу, красу національних святинь – усі прояви української духовності. Не збройною потугою українці завоювали пошану й повагу інших народів, хо­ча нащадки повік не забудуть звитяг славного лицарства запорозького, без­смертних оборонців нашого краю. Український народ споконвіку славен “всіми своїми ділами”.