Шпаргалка: Україна на початку ХХ ст.

У січні-березні 1905 р. страйковий рух охопив 170 тис. робітників Києва, Харкова, Катеринослава, Бердичева, Житомира та ін. міст.

В жовтні 1905 р. понад 120 тис. робітників промислових центрів України взяли участь у Всеросійському політичному страйкові. В Харкові, Катеринославі, Одесі відбулися збройні сутички з військами. В Катеринославі створено першу на Україні Раду робітничих депутатів (в грудні 1905 р. їх нараховувалося 81). Робітники стали об'єднуватися в професійні спілки (в 1907 р. їх нараховувалося на Україні 280).

У жовтні-листопаді 1905 р. у Києві, Катеринославі, Одесі, на Донбасі відбулися поліцейсько-чорносотенні погроми, які тривали декілька днів.

9–18 грудня 1905 р. в Харкові, Олександрії, Катеринославі, на Донбасі відбулися збройні повстання. Придушені військами.

У 1905 р. на Україні страйкувало понад 100 тис. чол. У 1907 р. – майже 55 тис. чол.

У січні-березні в Чернігівській, Харківській, Полтавській губерніях відбулося близько 140 селянських виступів. На вересень-грудень 1905 р. припало 1900 виступів, розгромлено 600 маєтків, в 61 селі відбулися сутички з військами. Виникають масові безпартійні організації – селянські спілки. Наприкінці 1905 р. існувало 7 губернських, 12 повітових комітетів і понад 120 сільських і волосних організацій спілки. Вплив в них мали есери і українські соціал-демократи.

У жовтні 1905 р. в с. Вихвостові на Чернігівщині заможні селяни організували самосуд над 15 учасниками анти поміщицького виступу і вбили їх («Вихвостівська трагедія»).

18–22 грудня 1905 р. жителі с. Великі Сорочинці на Полтавщині захопили владу і обрали революційний селянський комітет. Війська зайняли соло і влаштували розправу. Ці події описав В. Короленко в документальному нарисі «Сорочинська трагедія».

У 1906 р. на Україні відбулося 2194 селянських виступи, у 1907 р. – 641.

У червні 1905 р. відбулося повстання на броненосці «Потьомкін». Очолював його матрос Г. Вакуленчук (родом із бідної селянської родини села В. Коровинці (тепер Чуднівський р-н Житомирської обл.).

11–16 листопада 1905 р. вибухнуло повстання матросів на 12 кораблях Чорноморського флоту. Керував ним лейтенант П. Шмідт. Повстання зазнало поразки. П. Шмідт і три його помічники були страчені. 18 листопада 1905 р. в Києві виступило 1 тис. саперів. Очолив їх підпоручик Б. Жаданівський. Повстання було придушено. Жаданівського засудили до страти, яку замінили довічною каторгою

У січні-лютому у Львові, Чернівцях, Тернополі, Дрогобичі, Станіславі, Коломиї прокотилася хвиля мітингів, демонстрацій, зборів солідарності з трудящими Наддніпрянщини.

У 1905 р. число підприємств, охоплених страйками, зросло проти 1900 р. в 4 рази, а кількість страйкарів – більш як у 3 рази. Протягом 1905–1907 pp. у Східній Галичині відбулося понад 220 страйків, у яких взяли участь 40 тис. робітників. Революційне піднесення змусило австрійський уряд 4 листопада 1905 р. заявити про введення загального виборчого права

У багатьох містах і селах відбувалися збори і мітинги, які приймали резолюції з вимогою запровадження навчання у школах українською мовою. Мали місце випадки, коли вчителі явочним порядком – вводили навчання учнів рідною мовою. У деяких вищих навчальних закладах почали викладати українознавчі курси. Так, в Харківському університеті проф. Д Багатій почав читати курс історії України. В Київському університеті проф. А. Лобода читав курс з історії української літератури. У кінці 1905–1906 р. на Україні виникають культурно-освіт-ні товариства «Просвіта». Перша з них виникла в Катеринославі, а до середини 1907 р. їх налічувалося 45. У них активно працювали відомі діячі української культури. Вони організовували школи, бібліотеки, лекції, концерти для народу, видавали українською мовою книги. Органи влади всіляко перешкоджали діяльності «Просвіт».

У грудні 1905 р. відбулася реорганізація РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Лідери – В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш. Робили ставку на перемогу пролетарської, революції. В національному питанні виступала за автономію України в складі Російське! держави.

У 1905 р. на базі УДП і УРП було створено Українську, демократично-радикальну партію. Лідери – Б. Грінченко, С. Єфремов, Д. Дорошенко. Виступала за автономію України та земельну реформу.

У 1906 р. на Буковині було засновано Соціал-демократичну партію. Лідер – О. Безпалих Мала своїм гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». У 1906 р. там же було засновано Радикальну партію. Лідери – Т. Галіп, І. та О. Попович. Вимагала економічних та культурних змін. Лояльно ставилася до австрійського уряду.

У 1907 р. на Буковині створено Національно-демократичну партію. Лідери – С. Смаль-Стоцький, М. Василько.

Від українських губерній до І і ІІ Думи було обрано по 102 депутати. Частина депутатів-українців створила в Думі українську фракцію – Українську думську громаду під керівництвом Іллі Шрага. В І Думі
вона нараховувала 44 депутати, в ІІ – 47. Головним гаслом цієї громади була автономія України. Думською фракцією були розроблені законопроекти про місцеве самоврядування, про права української мови в школі, суді, з земельних питань, охорони праці. Велику допомогу надавав М Грушевський, який сприяв заснуванню в Петербурзі друкованих органів «Вільна Україна», «Рідна справа», «Вісті з Думи».

З червня 1907 р. розігнано IIДержавну думу. 19 серпня 1907 р. на Україні почали діяти військово-польові суди. Почалося переслідування людей, які брали участь в революційних виступах. У грудні 1908 р. в Катеринославі пройшов судовий процес над учасниками грудневого збройного повстання 1905 р. у Донбасі. Було засуджено 123 чол. до тривалих строків ув'язнення, 1 чол. до страти.

У Ш Державну думу від українських губерній було обрано 111 депутатів (64 поміщики, 13 священиків, 20 селян). У травні 1908 р. Дума відхилила внесений 37 депутатами законопроект про використання української мови у початкових школах та судових установах України. У 1908 р. створено Товариство українських поступовців (ГУП) – міжпартійний політичний блок. Очолювали М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко.

У 1908 р. в Києві було засновано «Клуб русских националистов», що ставив перед собою мету «вести суспільну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україно». У 1910 р. було прийнято циркуляр про заборону будь-яких українських організацій. У 1911 р. Столипін обгрунтував цю заборону в рапорті до сенату. В ньому зазначалося: «Історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, що містить у собі ідею відродження старої України». 13 вересня 1911 р. в приміщенні Київського міського театру есер Д. Богров смертельно поранив П. Столипіна. 18 вересня П. Столипін помер. Похований на території Києво-Печерської лаври

Указ царського уряду про вільний вихід селян із общини від 9 листопада 1906 р. поклав початок столипінській аграрній реформі. 14 червня 1910 р. він був затверджений Державною думою. Реформа передбачала: руйнування общини й закріплення за селянами землі у приватну власність; організація на селі хутірського і відрубного господарства; переселення селян.

З 1906 по 1916 pp. в семи губерніях України (без Волині і Поділля) з общини вийшло 468 тис. селянських дворів, їх земельні наділи становили 30,2% общинної надільної землі. З 1906 по 1916 рр. на Україні створено близько 440 тис. хутірських і відрубних господарств, що становило 13% за – гальної кількості селянських дворів.

Столипінська аграрна реформа на Україні мала найбільший, порівняно з усіма іншими регіонами Російської імперії успіх: якщо в губерніях Європейської Росії 24% господарств вийшло з общини, то на Україні – 33%; з 2,5 млн чол., які виїхали на Схід, 1 млн. були з України