Сочинение: Новелістика Дніпрової Чайки, Степана Васильченка, Марка Черемшини, Леся Мартовича
Марко Черемшина – тужливий поет. Але не вся його творчість останніх років війни і часів окупації Галичини та Гуцульщини панською Польщею вкрита хмарною тугою. Тоді ж він написав кілька творів на родинно-побутові теми, де навіть драматичні моменти не знижують його їх життєрадісного тону.
Про кохання, радість родинного життя Черемшина говорив мовою поета-лірика. У творах на цю тему розповідь, епічний момент займає незначне місце. Ліричний діалог, ліричні відступи автора близькі до римованої прози, становлять головну їх тканину. Сюжетний матеріал підпорядковано настроєві автору або героїв твору. Можна було б сказати, що новели Черемшини на родинно-побутові теми подібні до ліричних сюжетних поезій. З поезією ці новели Черемшини зближує їх глибокий ліризм, а також мелодійність, ритмічність мови, уподібненої в окремих місцях до віршованої.
Творчість Черемшини реалістична. Його новели переконливо доводять, що письменник всім своїм єством ненавидів капіталістичні порядки в західноукраїнському селі і захищав інтереси його трудящих прошарків. Герої черемшини здебільшого списані з натури. Прототипами їх були переважно мешканці села Кобаки. Курило Сівчук ("Святий Ніколай у гарті") був сусідою батька Черемшини, Митро Пасемків, Грипинюків Никифор, Прокіп Сенчук ("Лік"), Дзвиничук Мохнатий, Олена Несторієва ("Село вигибає"), Гушпани, Мочернаки ("Бодай їм путь пропала"), Орфенюк ("Верховина") і багато інших – це все земляки письменника – його односельчани.
Беручи за основу своїх новел життєві факти, описуючи дійсні події і життя справжніх людей, Черемшина проте не позбавляв себе, як письменника, права на домисел, на художню видумку. Глибоко і всебічно знаючи психологію західноукраїнського селянства, він відтворював найтиповіші картини з його життя й побуту. Як реаліст, Черемшина сильний у показі і немічний у намаганні вказати селянству вихід із того становища. Відповідно до цього визначилися й істотні прикмети реалізму Черемшини, які яскраво виступили уже в збірці "Карби", а в наступній творчості тільки сильніше й повніше виявилися. До відображення життя селянства письменник підходив з позицій оцінки того життя самим селянством. На всі факти, які він брав для своїх новел, він намагався дивитися очима своїх героїв і оповідати про все це їхньою ж мовою. Сам тому основою реалістичного стилю Черемшини стала народна творчість, як поетична форма вислову народних уявлень про оточуючу дійсність. Добре знані багатющі скарби народної творчості широким потоком влилися в новели Черемшини. Його творчість невіддільна від духовного світу селянства. Це знайшло вияв у найрізноманітніших формах. Поряд з матеріалами з етнографії, фольклористики і т.п., по творчості Черемшини можна вивчати світогляд селянина-гуцула тих часів. Народні звичаї, повір’я, забобони, усна народна творчість майже всіх жанрів (а особливо голосіння, думи, невольничі плачі і колядки) знайшли найширше застосування в новелах Черемшини. Використання багатств народної поезії в сполученні з гуцульським діалектом надало творчості Черемшини народного гуцульського колориту.
Творчість Черемшини, а також спогади різних осіб, які добре його знали, свідчать, що він був вірним сином свого народу, до кінця відданим справі боротьби за його соціальне і національне визволення. Як письменник і як адвокат він був оборонцем інтересів трудящих верств західноукраїнського селянства. Він не вважав себе борцем ("хоть живо і невгавно шукаю, але не борець я", - писав Черемшина в автобіоргафії), але насправді був ним, бо не терпів ніякого ярма, ненавидів всією силою своєї думки "гієн, вовків і шакалів", як називав він визискувачів.
Кровно зв’язаний з селянською біднотою також Лесь Мартович . Народився Л. Мартович 1871 році в селі Торговиця, Городенківського району, Станіславської області, у родині селянина-бідняка, який служив громадським писарем. Семирічним хлопцем віддають батьки майбутнього письменника до місцевої школи, де Лесь пробув цілих три роки. Після п’яти років навчання у сільській школі Мартович успішно витримує вступні екзамени у Коломийську гімназію і в 1882 році стає її учнем.
Згодом виключений з Коломийської гімназії, Мартович продовжує навчання у Дрогобицькій гімназії.
У 1892 році Мартович успішно склав іспит на атестат зрілості і в цей же час вступив на юридичний факультет Чернівецького університету.
Навчаючись у Дрогобицькій гімназії, Л.Мартович в 1891 році публікує в редагованому І.Франком журналі "Народ" своє друге оповідання "Лумера", в якому змалював життєві картини дореволюційного галицького села.
Незабаром після закінчення гімназії (1893 р.) письменник виступає з листівкою, присвяченою життю і діяльності основоположника наукового комунізму – Карла Маркса.
У 1898 році Мартович бере діяльну участь у редагуванні радикального журналу "Громадський голос".
В останні роки життя Мартович виношував немало планів на майбутнє. Зокрема багатий матеріал для нових його творчих задумів дали події імперіалістичної війни, про що сатирик писав в листі до свого товариша по громадській роботі.
Однак роботу над здійсненням своїх творчих задумів Мартовичеві не довелося цьому перешкодила смерть сатирика, яка сталася внаслідок тривалої тяжкої хвороби в селі Погариську 12 лютого 1916 року.
Значення творчості Леся Мартовича велике.
Спираючись на досягнення передової реалістичної школи Т.Г. Шевченка, М.В.Гоголя, М.Є. Салтикова-Щедріна, І.Я.Франка та інших письменників, Мартович своєю творчістю розвивав і збагачував традиції української і російської літератури, а його сатира виразила всю своєрідність і силу національного характеру народного гумору, його невичерпні художні можливості.
Поряд з Черемшиною, Франком та іншими передовими письменниками, Мартович з величезною сатиричною гостротою і правдивістю змалював носіїв "реакційного", "тісного, стухлого" духу, що є виявом глибокого вивчення сатириком суспільно-історичних процесів.
Письменникові було властиве вірне розуміння позитивного ідеалу. Борючись сатиричним словом проти основ пануючого австро-угорського режиму, Мартович викривав типові потворності, характерні австро-угорській та галицькій реакції, і це викриття робилося сатириком в ім’я майбутнього торжества передових ідеалів і народних прагнень.
Важливими рисами художньої манери Мартовича є гостра злободенність і відверта тенденційність його творів. Сатирик відгукувався на злободенні питання сучасності, таврував і засуджував порочні явища дійсності, ставлячи свій талант на службу трудовому народові.
Рисою, що визначає специфіку художньої манери Мартовича, є сатиричне змалювання дійсності. Ніхто в українській літературі дожовтневого періоду після І.Франка не мав такого яскравого сатиричного обличчя, як Л.Мартович, що був останнім видатним сатириком дожовтневої української літератури.
Через яскраво виражену політичну спрямованість і пристрасне викриття галицьких соціальних порядків творчість Л.Мартовича була вороже зустрінута українськими буржуазними націоналістами, які ще за життя письменника свідомо ігнорували його твори, навмисне замовчували або спотворювали їх. Вчитель Л.Мартовича І.Франко захистив письменника від несправедливих нападок з боку ворожої критики. Постійно піклуючись про ідейно-художнє зростання Мартовича, він дав вірну оцінку його творчості і першим серед літературознавців правильно визначив художні особливості творів письменника, підкреслив його надзвичайну спостережливість ("прегарний обсерватор"), сатирико-гумористичну спрямованість його творів ("надзвичайний гумор"), вказав на його просту і цілком оригінальну художню манеру.
Проте найбільш цінність сатиричних творів Л.Мартовича полягає в тому, що вони для народу залишаються яскравими документами того часу, розповідають правдиву історію життя західноукраїнських трудящих, які довгі роки перебували під гнітом австро-угорських окупантів.
Серед талановитих письменників, які вписали своє ім’я в історію, поруч з іменам Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Марка Черемшини та інших почесне місце займає Лесь Семенович Мартович.
Літературний процес тих часів був складним, багатогранним, суперечливим. Посилилась ідейна боротьба між революційно-демократичним напрямом і представниками різних буржуазно-декадентських течій. Конкретно-естетичним, творчим виявом цієї боротьби стало впровадження в літературу і мистецтво певних принципів відтворення дійсності. Це була боротьба методів і стилів. Вона діставала свою реалізацію як у творчій практиці представників різних течій і угрупувань, та і в теоретичних настановах, лозунгах, деклараціях.
Зрозуміло, що нові суспільно-літературні умови вимагали від письменників пошуків нових форм художнього осмислення життєвого матеріалу нове життя прагнуло нового слова. Питання про найвідповідніші ідейні завдання, форми відтворення дійсності в літературі тієї доби було першорядним. Нових форм шукали як митці революційно-демократичного табору, так і представники деградуючих декадентських кіл.
Потребу нових засобів відображення життя усвідомив і Степан Васильченко.
Вже на початку творчого шляху він зіткнувся з різними літературними джерелами. Проте письменник не прийняв за взірець модернізм українських декадентів, далеких від його ідейно-естетичних уподобань. Творче кредо С.Васильченка мало своїм корінням українську народну творчість і глибоко реалістичну літературу Шевченка і Гоголя, Нечуя-Левицького і Короленка, Франка і Л.Толстого, Лесі Українки і Чехова, Коцюбинського і Горького. Спираючись на прогресивні традиції цих письменників, Васильченко пішов у ногу з передовими літераторами свого часу по шляху народності і реалізму. Народився Степан Васильченко (Панасенко Степан Васильович) 8 січня 1879 року в козацькому містечку Ічня, у сім’ї бідного ремісника – шевці Василя Панасенка.
Закінчив школу С.Васильченко кращим учнем.
1894 року С.Васильченко їде до Коростишівської вчительської семінарії. Тут, у семінарії, вперше вималювався в його уяві образ сміливого, незалежного народного вчителя.
1898 року С.Васильченко закінчує семінарію і, сповнений райдужних планів та мрій, їде працювати в село Потоки на Канівщині.