Сочинение: Новелістика Дніпрової Чайки, Степана Васильченка, Марка Черемшини, Леся Мартовича
І починається поневіряння С. Васильченка з школи в школу, з місця на місце. Спершу переводять його до Богуслава. Попрацював трохи в селі Карапишах, потім перебирається на Полтавщину. Тільки приступив до роботи, аж приходить пакет: протягом двадцяти чотирьох годин перейти в Драбівську школу. Думка про навчання не залишала С.Васильченка й раніше, а зараз просто не давала спокою.
У 1904 році С.Васильченко вступає до Глухівського учительського інституту – "мужицького університету".
По закінченню їде працювати на Донбас у село Щербинівку. Та не встиг там обжитися, як разом з іншими учителями його заарештовують і кидаю бахмацьку тюрму. Його запідозрювали в організації Горлівського повстання, яке саме перед цим було придушене.
Півтора роки борсався С.Васильченко в тюремних сітях. Літературної праці не кидав.
Винісши з тюрми тиф, він потрапляє в Бахмацьку лікарню. Трохи очунявшись, їде в Ічню до матері. Вчителювати йому категорично заборонили, і він живе з приватних уроків.
Як він любив дітей, їхній сміх, їхні клопоти, як любив він школу, вдень гамірну, вночі порожню і тиху, і зимові вітри-пустуни і осінні квіти. Важко було розлучатися педагогові, закоханому в свою професію, з школою, з дітьми. Важко було письменникові поривати з тим середовищем, з якого вийшов, з якого брав теми, образи, якому присвятив усього себе. Та хвороба серця змусила. А 11 серпня 1932 року вулицями Києва йшла траурна процесія. Помер Степан Васильченко. Смерть передчасно обірвала життя великого чарівника слова, майстра-художника.
Літературна діяльність Степана Васильченка надзвичайна, різноманітна і багатогранна. Читачеві письменник відомий насамперед як автор високохудожніх новел і оповідань.
Будучи прекрасним майстром новели, Васильченко створював невеликі за розміром, надзвичайно прості за змістом, композиційно стрункі, внутрішньо викінчені, високоідейні твори. В них письменник зумів розкрити великий і складний світ людських взаємин і почувань вірний принципу писати лише правду, письменник змальовує в них глибокоправдиві картини сучасної йому дійсності, створює типові образи представників трудового люду.
Своєю творчість Степан Васильченко по праву заслужив широке визнання читачів ще за життя. Виявом справжньої любові і поваги до письменника був організований громадськістю Києва у березні 1929 року ювілей з нагоди 50-річчя з дня його народження. Ювіляр отримав сотні привітальних телеграм, листів від письменницьких організацій, видавництв, редакцій, окремих осіб. І всі вони пройняті теплим словом, гарячою любов’ю до Васильченка і його творчості.
В наші дні новели і повісті Степана Васильченка користуються великим попитом масового читача, вони перекладені на мови багатьох народів.
С.Васильченко віддав своє палаюче серце рідному народу, запаливши ним навіки незгасні барви свого чарівного слова.
До активних конструкторів українського літературно-художнього руху кінця ХІХ – початку ХХ століть належить Дніпрова Чайка – авторка оповідань, творів для дітей, лібрето дитячих опер лірико-алегоричної прози та поезій.
Дніпрова Чайка – цікава постать на терені літературної України, натура діяльна, енергійна, безпосередня у вираженні своїх почуттів і внутрішніх станів. Її життєва активність характеризується непересічністю й різноспрямованістю. Вона боролася за багато справ і багато чого намагалася в житті зробити. Життя письменниці було сповнене радісних емоцій, романтичних надій, жорстоких розчарувань, потрясінь і пройшло у психологічних колізіях й боротьбі за утвердження індивідуального "я".
Людмила Олексіївна Березіна, відома також як Людмила Василевська і ще більш відома як Дніпрова Чайка, народилася за старим стилем 20 жовтня, за новим – 1 листопада 1861 року в селі Карлівці Ананьївського повіту Херсонської губернії (зараз – село Зелений Яр, Доманівського району, Миколаївської області).
Дитячі роки пройшли на українському Півдні – на Херсонщині та в Одесі. Спочатку вона навчалася у Херсонській дівочій гімназії, але через важку хворобі змушена була її залишити. Незабаром навчання було продовжено в Одесі у спеціальній школі Михайлівського жіночого монастиря. Завершила ж вона курс навчання 1879 року в Одеській приватній жіночій гімназії.
По закінченню гімназії Людмила Березіна розпочала активну педагогічну діяльність. Проте перед цим їй довелося витримати родинний конфлікт: в наміри батьків не входило те, щоб Людмила працювала вчителькою: ця діяльність вважалася важкою і виснажливою. Проте Людмила настояла на своєму. Працювала спочатку домашньою вчителькою в заможній сім’ї, згодом – в сільській школі, а з 1884 року викладає в Одеській приватній гімназії. Н.Вишневська відзначає, що з цього року Л. Березіна "зближається з демократично настроєною інтелігенцією, з представниками Одеської та Херсонської громад, зокрема з українським бібліографом, критиком і фольклористом М.Ф. Комаровим та українським фольклористом, етнографом і громадським діячем О.О. Русовим…".
Ці та інші творчі контакти помітно вплинули на посилення ї інтересу до україністики – мови, фольклору, етнографії, живої говірки, художньої літератури, а також до регіонально зумовлених, регіонально неповторних виявів українського.
Л.Березіна вчителювала на Херсонщині, Одещині та Бессарабії. Вона палко поділяла ідею про необхідність нести культуру й знання в народ. Місія просвіти широких народних верств на певний час повністю оволоділа нею. Вчителювання в розумінні письменниці було нероздільне з духовним піднесенням людей, і вона покладала чимало надій, соціальних сподівань на розвиток учительської справи. Образ педагога для неї асоціювався з променем світла в темному й важкому народному житті.
Також виявила себе і як таврієзнавець. У вісімдесяті роки ХІХ століття почала цілеспрямовано досліджувати рідний край.
Майже п’ятнадцять років життя Дніпрової Чайки пройшло в Херсоні (1885 року вона одружилася з Феофаном Василевським). У 1885-1887, 1895-1908 роках письменниця мешкала в Херсоні, де активно творчо працювала.
Дніпрова Чайка належала до типу соціально дієвих жінок, брала активну участь у подіях суспільно-громадського значення. Так, у 1903-1904 роках вона входила до складу херсонської організації допомоги політв’язням. У 1905 р. письменницю було заарештовано за розповсюдження забороненої літератури, її рукописи конфісковано. У період 1905-1907 років вона симпатизувала прихильникам революційних ідей, висловлювала радикальні думки.
У 1908 році Дніпрова Чайка переїжджає до Києва. Там вона продовжує активні громадську діяльність.
У 1914 році письменниця тяжко захворіла й решту свого життя (тринадцять років) провела в боротьбі із хворобою. З того ж року різко знизилася її письменницька активність.
Писати Дніпрова Чайка розпочала наприкінці сімдесятих років, ще навчаючись в Одеській приватній жіночій гімназії. Перші літературні спроби – а ними стали ліричні поезії: цілком традиційна форма початку літературної діяльності – було зроблено російською мовою. Дніпрова Чайка продовжила традиції частини українських письменників зі сходу чи півдня України, які від російської мови здійснили перехід до української.
Дніпрова Чайка залишила певний слід в українській художній культурі. Її романтична щирість, прагнення творчої самореалізації, алегорійна експресивність свідчили про глибоку внутрішні художньоформуючі процеси, що відбувалися в надрах українського мистецтва й сприяли його піднесенню на нові щаблі концептуального й формотворчого розвитку.
Значна частина поетичної творчості Дніпрової Чайки "становить своєрідну історію жіночого серця". Мотиви розбитого кохання, зради, дівочої біди, інтимних переживань пронизує усю її поетичну спадщину.
У віршах знаходимо такий цікавий художній аспект, як антиномію "чоловік-жінка". Ці дві художньо-статеві постаті часто протиставлені в неї. Вона розглядає їх як етичну і психологічну опозицію. Між ними точиться напружена психологічна боротьба. В її поезіях спостерігаються окремі феміністичні мотиви й поривання. Художня антиномія "чоловік-жінка" набувала в інтерпретації Дніпрової Чайки неабиякого психологічного загострення. Зрозуміло, що поетеса перебувала на боці жіноцтва. В її поетичній інтерпретації чоловік часто виступає тим, хто підкорює, а жінка – тією, хто звільняється.
Дніпрову Чайку хвилюють питання щодо соціальних можливостей жінкам, жіночого права на внутрішню незалежність. Вона вважала, що ці права дуже обмежені й що за них жіноцтву треба боротися на всіх рівнях – від внутрішньо-індивідуального до загальносуспільного. На межі ХІХ-ХХ століть активно визрівав український фемінізм. Дніпрова Чайка – поетеса гранично відкритих, відвертих емоцій. Вона з надзвичайною щирістю передавала й описувала буяння різноманітних політональних жіночих почуттів. Мотив кохання є одним х домінантних у її творчості. Любов постає як спільність щастя й болю.
В інтимній поезії Дніпрової Чайки поєднуються образи-антитези: веселощі й сльози, сонце й гроза, небо блакитне і хмарне, спів і стогін, сміх і плач.