Після розпаду СРСР, у 1992 році, відбулися дві науково-практичні конференції, присвячені 110-тій річниці від дня народження ученого: “Ду­ховна і науково-педагогічна діяльність І.І.Огієнка в контексті укра­їнського національного від­родження” (Кам’янець-По­дільський) та “Іван Огієнко. Незабутні імена української науки” (Львів). До читацького загалу починає повертатися його багатюща творча спадщина. Побачили світ (масовими тиражами) його найвідоміші праці, такі як: “Українська культура”, “Українська церква”, “Хвалімо Бога рідною мовою”, “Дохристиянські вірування українського народу”, “Історія українського друкарства”. Крім того, засноване Всеукраїнське то­вариство імені Івана Огієнка. Воно разом зі Спілкою письменників України, Житомирською обласною Радою народних депутатів та Фондом сприяння розвитку мистецтв України заснували багатогалузеву премію його імені. Вперше вручення премій лауреатам різних галузей (літератури і мистецтва, науки і освіти, громадської, політичної та церковної діяльності) відбулося 29 березня 1995 року.

Це все є свідченням того, що Іван Огієнко частково, повільно, та все ж повертається на Ба­тьківщину, і, можливо, буде поцінований, і займе належне йому місце не лише в історії Української культури, але й історії України загалом.

Іван Огієнко крім наукової залишив ще велику художню спадщину. Вона цікава, самобутня, але практично невідома читачеві, більше того, не до­сліджена навіть літературо­знавцями. Автор розділив свій художній доробок на вісім томів: перші два – драматичні твори; два наступних – поеми; п’ятий – легенди; з шостого по восьмий – ліричні твори ре­лігійного спрямування. Переважна кількість цих творів побачила світ у 50 – 60-ті роки у видавництві “Наша культура” (Вінніпег, Канада). Вони, як правило, при­свячені тим сторінкам боротьби українського народу за своє національне визволення, які були або замовчувані, або перекручувались у нас на догоду ідеологічним інтересам. Серед таких можна виділити цикл драматичних поем “Вікові наші рани” (1960) та історична епопея у двох частинах “Наш бій за державність” (1961).

Протягом усього свого життя Іван Огієнко напо­легливо збирав і зберігав рідкісні стародруки, унікальні рукописи, книжкові видання, які волею випадку опинялись у найнесподіваніших місцях земної кулі. Велику кількість книжок він змушений був залишити у Кам’янці-Подільському. Крім цього дві величезні книгозбірні залишилися у Варшаві й Холмі, відповідно шістнадцять та двадцять тисяч томів, які він зібрав протягом свого повного поневірянь емігрантського життя. Ще одна унікальна книгозбірня знаходиться у Вінніпезі (Ка­нада), де Іван Огієнко провів останній період свого життя. Серед книг, збережених ним, є Острозька Біблія 1581 року, “Ізборники” Святослава 1073 року, “Лексікон словено­росскій” Памви Беринди, “Грама­тика” Лаврентія Зизанія 1596 року та ін.

Все своє життя він присвятив Україні, вся його робота була для її блага. Така атмосфера національної жертовності панувала в його родині. Доказом цього може слугувати хоча б заповіт його дружини пані Домініки своїм дітям: “Духом невидимим завжди пробуватиму разом з вами і все вам прощу, але не прощу найменшої національної зради. …Синам своїм женитися з чужинками, а доньці моїй вийти заміж за чужинця – свого благословення рішуче не даю.

Завіщаю всім своїм дітям… ціле своє життя добре й ясно пам’ятати про своє українське походження та про національні обов’язки до своєї обездоленої Батьківщини” [7, c. ].

Сподіваємося, величезна наукова, духовна і літературна спадщина великого гуманіста і самостійника послужить незалежній Україні. Хотілося б вірити, що своєю курсовою роботою ми хоча б частково привідкриємо завісу досліджень Огієнкової художньої літератури. А саме жанру драматичної поеми (на прикладі релігійної містерії “Каїн і Авель”).

Наша робота складається зі вступу, основної частини, висновків та списку використаної літератури.

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Для початку нам хотілося б розглянути жанр драматичної поеми, історію його виникнення, характерні йому риси і ознаки.

Уперше драматична поема з’явилася на межі ХVІІІ-ХІХ ст., коли саме таке визначення було використане великим німецьким поетом і дра­матургом Фрідріхом Шіллером. Він драматичною поемою (“dramatische Gedichte”) назвав свою трилогію про Валенштайна. Широко викори­стовували цей новий вид і романтики ХІХ ст.

Витоки драматичної поеми беруть свій початок у мистецтві Давньої Індії. У відомих поемах-епопеях “Рамаяна ” та “Махабхарата” розповідь про події сполучалася з драматичними діалогами, в яких окремі репліки супро­воджувалися ремарками, які вказують, як у п’єсах, кому з діючих осіб вони (репліки) належать. Дослідники небез­підставно вбачають у цьому вплив театру на літературу. Він виявився і на більш пізніх етапах розвитку світового мистецтва (“Божественна комедія” Данте, поеми Мільтона і Ґьоте).

Історія драматичної поеми в українській класичній літературі на­раховує близько століття, з нею пов’язано багато сторінок національної культури, найвагоміші здобутки у творчості окремих художників. Драматична поема, як і трагедія, поема, балада, дума, віршований цикл з найбільшою повнотою втілює романтичну свідомість, таку характерну для становлення і розвитку нової української літератури.

У першій половині ХІХ ст. одним із основних творчих методів, який багато в чому випередив риси і подальші тенденції розвитку нової укра­їнської літератури, став ро­мантизм. Виникнувши в кін. 20-х рр. і най­більшого свого розвитку досягнувши в 30-40-ві роки, романтизм в українській літературі був, як стверджують дослідники, і найбільш чітко визначеним напрямком.

Саме в цей період значно розширюються тематичні, жанрові, стильові рамки нової української літератури. На ряду з жанрами балади, ліро-епічної та історичної поеми, драми і трагедії з’являється перший твір, що має усі риси драматичної поеми – “Переяславська ніч” М.І.Костомарова (хоч автор назвав “Переяславську ніч” трагедією, орієнтуючись на традиційне визначення, яке існувало тоді для драматичних творів із трагічною розв’язкою).

У літературознавчому словнику-довіднику (1997) ми знаходимо таке визначення драматичної поеми, яке ми беремо за основу, бо воно, на нашу думку, відбиває основні особливості цього жанру і його відмінності від інших споріднених.

Драматична поема – невеликий за обсягом віршований твір, в якому поєднуються жанрові форми драми та ліро-епічної поеми. В основу драматичної поеми закладається внутрішній динамічний сюжет – власне, конфлікт світоглядних та мо­ральних принципів при відсутності пано­рамного тла зовнішніх подій, перевазі ліричних чинників над епічними та драматичними. У світовій літературі драматична поема відома з творів Й.В.Ґьоте “Фауст”, Дж.Байрона “Манфред”. Драматична поема розвивалася і в українській поезії (“Переяславська ніч” М.Костомарова, “Сон князя Святослава” І.Франка, “В катакомбах”, “У пущі” Лесі Українки, “По дорозі в казку” О.Олеся, “Свіччине весілля” І.Кочерги, “Дума про трьох братів неазовських” Л. Костенко та ін.) [9].

Отже, ближче розглянувши зразки творів цього жанру, можемо зро­бити висновок, що драматична поема – це твір, який органічно сполучає ліро-епічне й драматичне відтворення дійсності. В наш час вона передбачає сценічне втілення в театрі, натомість колись навіть самі автори називали їх п’єсами для читання і, за рідкісними винятками, на сцені не ставили. Розвиток сюжету у драматичній поемі пов’язаний (як і в ліро-епічній поемі) із розкриттям душевного світу центральних героїв. Саме на відтворення їхніх думок і почуттів зосереджують автори основну увагу.

Драматична поема споріднена з ліро-епічною поемою і своєю композицією – фрагментарною. Автора перш за все цікавлять кульмінаційні моменти в долі центральних героїв, а тому ним свідомо випускаються ланки, які сполучали б епізоди з життя персонажів. Про події минулого йдеться частіше всього у спогадах персонажів. У зв’язку із цим зростає роль монологів героїв, які являють собою невеликі поеми-сповіді.

Центральний герой драматичної поеми – це, перш за все, особистість, людина з високими прагненнями, почуттями і думками. Він вступає в непримиримий конфлікт з ворожими силами. Цей конфлікт має бути гострим, запеклим, а в фіналі має визначитися переможений і переможець. Все це родичає драматичну поему з трагедією – театральним жанром, який найбільш повно втілює важкі життєві протиріччя. Не випадково “Фауст” Ґьоте, “Манфред” Байрона та інші драматичні поеми називають трагедіями. Але в порівнянні з трагедією сюжет у драматичній поемі розвивається менш напружено. На думку Б.І.Мельничука драматична поема “підлягає тому ж закону, що й драма в широкому розумінні, - в її основу покладені конфлікт, боротьба протилежностей. Однак на відміну від драми вона завжди надає перевагу конфліктам ідейного порядку, точніше кажучи, в центрі її – ідейна боротьба, ідейні поєдинки антагоністів” [10, с. 59].

Драматична поема – не тільки твір ліричної схви­льованості, а й драматичної напруженості, твір, за­снований на змаганні філософських концепцій, на гострій боротьбі ідей. Вона прагне до широких соціально-філософських уза­гальнень і в цьому відношенні навіть випереджає трагедію. Для втілення своїх роздумів про долю світу й людства поет долучає образи-символи, алегоричні фігури, фантастичні картини. Реальні особи наділяються в “Фаусті” Ґьоте чи в “Пер Ґюнті” Ібсена надприродними здібностями, стикаються з ірреальними істотами (богами, духами, бісами тощо). Фан­тастичний елемент наявний, звичайно, не у всіх драматичних поемах. Зате активно використовуються умовні форми, що порушують подібність до ре­ального життя. Це притаманно чи не усім авторам творів цього виду. Сама віршована форма, обов’язкова (хоча б у певних епізодах) для драматичної поеми, посилює її умовний характер у системі сучасних театральних жанрів, які орієнтуються на прозу, на точну передачу живих розмовних інтонацій на сцені.

Доля драматичній поемі в літературознавстві та мистецтвознавстві випала не щаслива. Довгий час її взагалі не помічали або відносили до драм для читання. До цих пір не сформовано чітких поглядів на межі жанру. Одні відносять її до різновидів поеми, інші – до драми, треті ж розглядають дра­матичну поему як твір особливого ліро-драматичного роду. Дослідженням жанру драматичної поеми почали займатися відносно недавно. До таких вчених-літературознавців від­носимо Г.Ібсена, О.Богданова, І.Аузіня, М.Арочка, Б.Мель­ничука, Л.Дем’янівську, Т.Салигу, Л.Скирду та ін. Серед українських літературознавців чи не найповніше дослідив жанр драматичної поеми Б.І.Мельничук, присвятивши їй свою монографію, в якій розкрив основні характеристики, ознаки, притаманні драматичній поемі, проілюструвавши їх багатим поетичним матеріалом.

Що стосується авторів, які зверталися до цього жанру, то література знає багатьох визначних, і навіть геніальних, письменників. Серед них слід відзначити Івана Івановича Огієнка (Митрополита Іларіона), який часто послуговувався драматичною поемою при творенні релігійних творів. На запитання, чому автор для написання творів релігійної тематики використовував поетичну форму, він у післямові до І тому своїх творів, виданому у Вінніпезі у 1957 році, пише: “У нас нема релігійної поезії! …Так, людей релігійних у нас багато, а релі­гійної поезії зовсім нема. Окремі релігійні вірші деяких наших поетів не тво­рять того, що зветься релігійною поезією. …Стара Україна ХVІІ-ХVІІІ віку, за західним прикладом, кохалася в релігійних містеріях. …Ці містерії виходили головно з Київської Могилянської Академії, і на них віки вихо­вувались морально й релігійно цілі покоління і студентів, і широкого українського громадянства!” [1, c. 12]. Автор, як бачимо, для того, щоб хоч якось заповнити цю нішу, береться до поетичного слова.

Драматична поема у творчості І.Огієнка посідає далеко не останнє місце. Два томи його художнього доробку займають твори, які за своїми жанровими характеристиками близькі до драматичної поеми.

Темою нашого дослідження є філософська містерія Івана Огієнка “Каїн і Авель”, поема, яка мала на меті у поетичній формі передати загальновідомий зміст біблійного сюжету.

Розвиваючи тему братовбивства, автор відходить від канонічного тексту і дещо по-своєму висвітлює персонажі Святого Письма.

За формально-змістовими ознаками містерія Івана Огієнка “Каїн і Авель” є продовженням і дописуванням канонічного тексту. Автор у поемі моделює ситуацію, в якій опинилися Адам, Єва та їхні діти після вигнання з раю. Кожен із зображених персонажів по-різному ставиться до ситуації, що сталася.

Адам, усвідомлюючи свій гріх, намагається його спо­кутувати важкою працею: