Сочинение: Творчество Ивана Мазепы

Мазепа йдучи за "здоровим розумом" вів реальну політику, тобто старався осягнути невтральність Москви у своїх плaнах в Україні і назовні був лояльний, може навіть занадто лояльний, що мусять признати навіть деякі російські історики. Коли, збагнувши, що цар хоче зліквідувати Гетьмащину, Мазепа зважив усі "за і проти" й вирішив пов’язатися з могутньою тоді Швецією, ворогом як Варшави так і Москви, щоб забезпечити кращу майбутність для українського народу. Одне можна б закинути Мазепі — він будував свої пляни виключно в надії, що шведський король, якого український історик — Степан Томашівський не без причини називає "зловіщим ангелом України" виграє війну й допоможе визволити Україну. На жаль, Мазепа не подбав підготувати до великого діла ні Козацьку Армію, ані ширші маси українського народу заздалегіть. Відомий “Маніфест” вийшов вже після того, як з’єднання із Швецією було здійснено. Але гетьман не втрачав надії здобути розуміння свого народу, адже саме за волю цього народу він боровся. Нажаль, мало хто розумів дії Івана Мазепи. Українські прихильники російської політики були обурені особливо тим, що рішення було прийняте начебто таємно, тобто вплинути на нього, якого завадити йому вже було неможливо. “Маніфест до українського війська і народа” вважали нікчемною спробою виправдатися. Гетьман Мазепа став зрадником для свого

народа, хоча мріяв бути героєм та увійти в історію. Що ж, в історію він увійшов не лише вчинком, який і по нині історики трактують по-різному, а й своєю поезією та листами.

Відомі зараз і деякі влучні вислови Мазепи, які згодом увійшли до книги “Української афористики”. Тому, напевно, він краще за всіх поянив, чому він вдався до політики Польщі: “Часто те бувало, що люди із відчаю до неподобних удавалися речей”. Справді, в розпачі був гетьман не знаючи, як вчинити так, щоб країні рідній було добре, щоб люди були задоволені. А об’єднання із Швецією все ж таки пророкувало гарне майбутнє – тому гетьман і вчинив саме так.

“Усьому народові буває пожиточно і корисно тоді, коли всякого чину люди, не слухаючи жодних бунтівливих зваб та заколотних оман, тримаються постійно одного свого старшого, віддають йому щире своє послушенство і неодмінно дотримуються існуючих порядків”. Мабуть, гетьман хотів наголосити на тому, що його, як старшого, повинні поважати, до нього треба прислухатися. Як вважає він – так правильно. Мазепа вважав себе гідним представляти народ і приймати за нього важливі рішення. Він був готовий нести таку відповідальність.

“Та й що ж то за народ, коли про свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає?” Можливо, так завуальовано Іван Степанович хотів показати людові, що саме від Росії іде небезпека, саме її слід опасатися. А користь народові, на думку гетьмана, була від союзу зі Швецією.

“Годі вступати в раду тому, кого не покликали”. Ця фраза, я думаю, відносилася до порадників Мазепи, які намагалися схилити його на сторону російської політики. Але на той час гетьман вже прийняв остаточне рішення щодо своїх подальших дій, а погоджуватися на умови Петра І в його плани не входило.

Взагалі Мазепа не був у засаді ні москвофілом ні ворогом Москви, хоч добре знав трагічну історію українеько-московських взаємин... Він вважав за можливе співжиття з Москвою на засадах Переяславської угоди Богдана Хмельницького, бо така була реальна дійсність, що її він одержав у спадщину від своїх попередників, і, здавалося це була єдина можливість, у союзі й за допомогою Москви, здійснити головні українські національні цілі — супроти Польщі й супроти Туреччини (і Криму). Не зважаючи на трагічні наслідки битви під Полтавою, Мазепа став символом прагнень українського народу в нерівній боротьбі за свою волю, що так знамените висловив Вольтер: Україна завжди прагнула бути вільною.

Існує версія, що немало листів написав Мазепа до польського короля, обмірковуючи тодішнє становище України та висуваючи деякі пропозиції щодо ймовірного союзу та співучасті у долі України. Але російський історик С.М Соловйов стверджує, що Мазепа не писав ніяких листів до польського короля, бо це засвідчив сам чернець Соломон Ґродський, який підробляв листи і приносив їх до короля. У березні (1690 р.) чернець Соломон прибув з України до Польщі і, не доїжджаючи півмилі до Варшави, затримався у селі Солка, де найняв студента (Марецького), щоб він написав листи від імені гетьмана Мазепи: один до короля, а другий до гетьмана Яблоновського. В обох листах було написано, що він, Мазепа, зі всім Військом Запорожським хоче прийняти підданство його королівської величности. За написання листа чернець дав два єфимки, сам же підписав гетьмана і запечатав підробленою печаткою. Чернець зістався у Солці, а студент поїхав до Варшави, де, підпивши, почав хвалитися, як він заробив два єфимки, а на доказ показав чорновик. Про це донесено королеві, який наказав привезти цього студента до себе; той у свою чергу розповів, як було. Через якийсь час до Варшави приїхав і сам Соломон і вручає листа від гетьмана Мазепи. Однак при конфронтації зі студентом, який показав чорновик, Соломон признався, що він і перед тим приїджав з підробленими листами і що він ніколи не був у гетьмана. Тобто ті листи до польського короля, згадку про які іноді можна знайти в деяких історичних працях, є лише фальсифікацією. До речі, польський посол Ян Окраса, що приїхав у серпні 1691 р. до Москви для вияснення афери з Соломоном, потвердив у розмові з високим російським урядником Іваном І. Чаадаєвим фальшування листів ченцем Соломоном.

Потерпівши поразку в битві під Полтавою з великими труднощами й небезпеками, під загрозою московської погоні, що наступала їм на п’яти, король шведів Карл XII і Мазепа з рештками союзного війська дісталися до турецького кордону. 6 липня вони були в Очакові, а 1 серпня прибули до Бендер, в околиці яких турецький уряд призначив їм резиденцію. Гетьман Мазепа і члени його уряду, які еміґрували до Туреччини, не припинили своєї політичної діяльности, хоча про це мало відомостей. Звичайно, не можна недоцінювати депресії, яка огорнула й хворого Гетьмана, що був уже на Божій дорозі, і, ще більш, його помічників. Занадто важке було становище України, занадто сумна була їхня особиста доля. Вирвані з рідного ґрунту, маєтково зруйновані, позбавлені своїх рідних і близьких, що лишилися на поталу і помсту московського переможця, вони опинилися під страшною загрозою екстрадикції, якої настирливо домагався російський уряд. Хоч Туреччина й не погодилася видати Мазепу та інших українських еміґрантів, але небезпека залишалася й надалі. Ще гірше було те, що старі суперечності й тертя поміж старшиною і Гетьманом, з одного боку, поміж Запоріжжям і Гетьманщиною, з другого боку, виходили на поверхню, і то в загостреному й спотвореному еміґраційною вузькістю, тіснотою та злиднями вигляді. Дійшло до того, що серед запорозького війська почалися заколоти проти Гетьмана, які лише з великими труднощами вдалося ускромити. Незабаром, ще за життя Мазепи, частина старшини подалася до Яс, під протекцію молдавського господаря, і були чутки, що вона має шукати царської амнестії. В цей час всім вже було відомо, дні гетьмана Мазепи вже були пораховані. Гетьман був тяжкохворий, коли приїхав до Бендер, і вже не вставав з ліжка. Іван Мазепа упокоївся в Бендерах, уночі з 21 на 22 вересня ст. ст. 1709 р.

В останні роки свого життя Іван Мазепа існував під гнітом своїх помилок. В Україні не стала краще жити, багато людей страждало як і раніше. В той час старому гетьманові було не до творчості. Лише зрідка він листувався з друзями та однодумцями, що залишилися на батьківщині.

Тіло Гетьмана поховане було тимчасово при парафіяльній церкві с. Варниці. У своєму меморіялі до Карла XII з дня 26 вересня 1709 р. старшина писала: «Боліємо над неславним похороном Ясневельможного гетьмана Мазепи, що ті дорогі тлінні останки, геройська душа в яких наповнила весь світ славними вчинками, прийняла марна земля цього простого села. Тому Військо Запорозьке звертається до св. Королівського маєстату з проханням змоги поховати тлінні останки свого Гетьмана врочистіше в славнішому місті, зокрема в Ясах, у так званому монастирі Ґолія».

Року 1708 Києво-Могилянська академія присвятила своєму великому патронові й меценатові української культури — гетьманові Івану Мазепі академічний тезис, що його склав молодий студент філософії Іван Новицький під керуванням професора і префекта Академії Теофана Проконовича, найвидатнішого українського вченого того часу, а по-мистецьки оформив його один з найкращих тогочасних українських ґраверів — Данило Ґаляховський. Моттом до цього шедевра українського граверства бароккової доби були слова Горація:

Sifractus illabatur orbis

Impavidum ferient ruinae

(Horacii Carminum liber III, 3).

В’ється переможно стрічка з цими великими словами над суворою й непохитною

постаттю Лицаря-Гетьмана, що стоїть з високо піднесеним щитом, опертий на хрест — стилізація фамілійного герба Мазепи, — серед апокаліптичних видив пожеж, руїн, смертей, загибелі немовби візія близького майбутнього — українського світу. Але «незломного мужа з могутнім гартом духа не захитає в чесній постанові ні рев юрби, що кличе до гріха, ні грізний погляд лютого тирана. Нехай лютує буревій на морі, нехай рокочуть громи довкруги, нехай увесь валиться світ — він без тривоги впаде серед звалищ».

Без сумніву, Мазепа був незвичайною людиною не тільки в анналах української історії, але звертав на себе увагу багатьох письменників, мистців і дослідників ускладненням та різноманітністю як свого життя так і політичної діяльности. Висока освіта, товариська культура, відвага, здатності поета, вроджена енергія, дипломатичний хист — оце прикмети динамічної особовости Мазепи, що заставила не тільки свій народ слухати й цінити гетьмана, примусила і противників його шанувати. Зокрема Мазепа, як державний муж, маючи завжди перед очима добро України, умів знайти компроміс і вихід у незвичайно складних умовах, увійшов на історичну арену не як випадкова людина, але як політик європейського маштабу.