Будь-ласка напишіть мені Діалог на тему професійні інтереси однокласників і якщо або ще можна на інші теми Діалог з видатною історичною особистістю

* Діалог з видатною історичною особистістю - легший, принаймні я нічого не знаю про твоїх однокласників*     Майже одразу, як повернувся з школи, я заснув, бо дуже втомився. Особливо через літературу. Все не давались мені твори Шевченка. Просто я не розумів, за що його величають геніальним. Отже, сплю, і сниться мені дивний сон: велика могила, покрита різнотрав*ям, на ній - дуб, під дубом сидить літня людина й - ба!- пише щось... - Доброго дня вам! - окликаю його. - Доброго, синку... - відповів він мені з сумом. - А що ви робите? - Пишу... Свої думи записую, своїх діточок у світ вивожу... - Хіба... А вас не Тарасом звуть? - Тарасом, Тарасом... - Невже ви - Тарас Шевченко? - Так, це я. Далеко про мене мова йде, та от тільки від неї горе одне... - От воно як... А що пишете? "І мертвим, і живим..."? Чи "Садок вишневий"? - А ви обізнані моєю творчістю, юначе. Але я інше пишу, зовсім інше... - Послухайте, а можна вас запитати? - Що саме? - Як у вас так писати виходить? У наш час вас всі генальним називають, а я й не розумію чому... - Геніальним? Дивина, синку, дивина... Пишу я просто, від серця. Ці рядки десь є вже у моїй голові, мені лиш одне - виправити, де не так, й написати їх, і людям донести, щоб Україна моя прокинулась. - Зрозуміло... Але ваша творчість така різна: то послання, то звичайні собі вірші, то поеми... І картини ви малюєте теж! - Це - поклик серця. А творіння мої залежать від думки, від мого настрою. Іноді хочеться чогось такого простого і легкого, іноді треба братися за послання, бо бачу, що коїться на Вкраїні. Я не називав би себе геніальним, я - всього лиш людина з кривенькою долею. Лиш люблю свою милу Україну, лиш за неї болить серце, хоч своє життя віддав би. Я так бажаю бачити її квітущою, щоб той цвіт був і у душах людей. Щоб ми були вільні, щоб не гнобили нас і панщиною, і деморалізацією. Таке моє бажання, хоч не знаю - чи виконається, чи ні? - Ну, панщини в нас вже нема. Але всього іншого - хоч відбавляй... І раптом  мені зробилось боляче. Чи від слів цього літнього вже Тарас, чи від того, що не розумів, не бачив цих емоцій раніше у творах, чи за власну долю й Батьківщину. Заболіло, от і все. Хоч плач, хоч реви...  Від сумбуру емоцій я прокинувся. Тепер, у моєму серці щось відкрилось. А він і справді ж був геніальним, цей маляр-піїт!