Чому я раджу своїм друзям прочитати повість А. Дімарова "Блакитна дитина"?допоможіть.....твір на 1 сторінку...пліз

Коли мій син приносить незадовільну оцінку, дружина запитує з трагедійними нотками в голосі:  — Це що?.. Що це таке?!  І тиче пальцем у сторінку щоденника, де стоїть «двійка» або навіть «трійка», схожа на злющого шершня: така ж маленька голівка, таке ж велике, хижо націлене черевце з гострим жалом на кінці. Тож дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зігнати його зі сторінки щоденника, і все допитується:  — Що це таке, я питаю?..  Син мій — ані слова у відповідь. Тільки палахкотять відстовбурчені вуха. Чого вони в нього такі великі й червоні? Невже і в мене колись були отакі? Не добившись відповіді на перше питання, дружина переходить до іншого:  — Розказуй, що ти там накоїв?  Цього разу голос у неї такий, наче вона запитує: кого там зарізав?  Обличчя сина приходить у рух. Часто скліпують повіки, посмикуються щоки, розтуляються й затуляються губи, посіпується гостреньке підборіддя, а розвихрений непокірний «півник» на голові стирчить наївно й беззахисно.  — Ми, той... Я, той... Ну, бігали... — починає мій син видушувати із себе слова. — А тоді, той... каталися...  — На чому каталися?  Син мій здивовано дивиться на маму: як вона не розуміє найелементарніших речей! На чому ж іще можуть кататися порядні хлопці, як не один на одному!  — Далі! — суворо вимагає дружина, не без підстав підозрюючи, що це ще не все.  — Ну, той... Сів на Олеся, а він навіз мене...  — На що навіз?  — На той... На Параску Михайлівну...  — О Боже!..  — Вона, мамо, не впала! — додає швиденько син. — Тільки побігла...  — Ще б не побігти! Два отакі белбаси врізались у спину! Чи у тебе є що в голові?  Син цього не знає, тому й мовчить.  — А ти чого мовчиш? Поговори хоч ти з ним, бо він на мене уже й вухом  не веде!  Це вже до мене.  Я швиденько гашу цікавий вогник у очах (мені страх хочеться довідатись, як швидко бігла Параска Михайлівна!) і, набравши якомога строгішого вигляду, кажу:  — Це — недобре! Це дуже, сину, недобре!  — Твій тато ніколи такого не робив! — вставляє дружина для зміцнення мого авторитету.  Син швидко зиркає на мене, і я читаю в його очах чи то здивування, чи то співчуття.  — Так, не робив, — видушую я із себе.  А бабуся, яка самовіддано любить онука, додає, зібравши обличчя в молитовні зморщечки:  — Твій татусь, коли був отаким, як ти, ніколи не балувався.  — І приносив додому відмінні оцінки! — додає дружина.  — Усі вчителі не могли ним нахвалитися...  — Бо він не був хуліганом!..  — Він спокійно сидів на уроках...  — І не завдавав учителям жодних прикрощів...  Мій син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє рожевими щічками і докірливо дивиться на забіяку повними всіх на світі чеснот голубими очима.  — Ну, йди, — зжалюється врешті над сином дружина. — Йди і постарайся  хоч трохи бути схожим на тата, коли він був отаким, як ти!  У бабусі, моєї старенької мами, при оцій фразі починають підозріло посіпуватися губи, а я опускаю очі: мені здається, що зараз у мене точнісінько такі вуха, як у сина, — ліхтарі ліхтарями.  Син, важко зітхнувши, йде роздягатися. Він уникає мене поглядом, і я його добре розумію. Адже коли б оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п'ятий «Б» клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір'я, звичайно ж, лишилося б у моїх жменях!  Увесь той день, до пізньої ночі, не давала мені спокою ота блакитна дитина. І я врешті-решт зрозумів, що не спекаюся її, поки не розповім усієї правди.  Усієї до кінця.  Отже, про блакитну дитину.