Допоможіть скласти власну безкінечну казку.

Тихо, тихо падав на землю сніг, вкриваючи витонченим мереживом траву і дерева. Вже стемніло, в будинку, виблискуючи різнокольоровими вогнями, стояла красуня-ялинка. Синя Птиця сиділа біля вікна і трохи сумувала. Вона не могла точно сказати, в чому причина її смутку: ніби все добре, все в порядку, а тільки щемить раптом груди незрозуміла туга, мрія про несправджених, надія на диво. І вдивляєшся до різі в очах в ніч, прислухаєшся до тихого шереху сніжинок і чекаєш: а раптом?.. І ось диво сталося. За вікном як раніше була ніч, так само тихо йшов сніг, але в темній кімнаті, освітленій тільки вогні на ялинці, що-то невловимо змінилося, ніби тихий шепіт пробіг уздовж стін або чийсь зітхання. - Сумує наша господиня, - почувся голос з боку дивана. - Сумує... - погодилися звідки із-за крісла. - Може, допоможемо? - донеслося від столу, - Казку розповімо. - Так що ми можемо? - захвилювалися штори. - Що-то так можемо, - відповів стіл басовитим голосом. - Ой! Ти взагалі мовчи! - розсміялася тюлевая фіранка. - Я хоч у вікно дивлюся, а ти дубовий стіл... - Правильно, я ще пам'ятаю, як дубом був і листочки свої пам'ятаю, і небо, і пташок, а потім майстер дав мені другу життя, пам'ятаю, і як ніжки ще вручну виточував, дверцята прилаштовував, різьбленням прикрашав. Я - стіл старовинний! Може, сучасні пластмасові штампування нічого не знають, нічого не пам'ятають, а мене з душею робили, душу в мене вклали, мені вже сто років, і я пам'ятаю. - Та що ти можеш пам'ятати! - образилися лампочки на ялинці, - Як тебе переміщувались з кута в кут? - Ну війну пам'ятаю - натерпівся я тоді страху. - Тобі-то що? - здивувалася тюлевая фіранка. - Ьы ж стіл. - Ех, молодь-молодь, - прорипiв стіл, - нічого-то ви не розумієте... А знаєте, скільки нашого брата на дрова пішло? Ось те-те ж. - Авжеж, - підтримав стіл полотняний шафа. - Мій брат згорів і книжкова полиця - така була красуня... - А для мене найжахливіше спогад, - приєдналася різьблена скринька, - коли мене викрали, замок мій зламали, всі вийняли, а мене кинули. Все - думала: мені кінець! Але пощастило - мене знайшли, до тодішньої господині повернули. І уявляєте - вона мені так зраділа: “Мені її дід подарував, - каже, - все про нього пам'ять”. А потім у мені листа зберігали запашні, перев'язані рожевою стрічкою, - такі красиві, такі зворушливі... - І як же ти їх прочитала? - не повірила фіранка. - Так вони мені самі все розповіли, - пояснила скринька. - Кому знати, що в них написано, як не самими листів? Ось я господині про них розповім... - Не годиться, - суворо сказали штори, - не справа - це чужі листи розповідати. - А що ти ще пам'ятаєш? - запитала зірка на ялинці. Шкатулка хихикнула. - Знаєш, що моє дивовижне спогад, коли зі мною грала маленька дівчинка. Вона зберігала в мені кольорові камінчики, скельця, фольгу, обгортки від цукерок, але ставилася до них як до справжніх скарбів. Я відчувала себе чарівним скриньки. - Та ну! - стали бурчати ялинкові лампочки. - Нікому не цікаві ваші історії. Подумаєш! Хто де стояв, що де лежало, або як ви зі страху тряслися... Зараз ще шафа повідомить, скільки скатертин в ньому зберігалося. - І не тільки, - образився шафа, - в мені ще подарунки ховали! І взагалі - я ще бабусю нашої господині дівчинкою пам'ятаю. - Точно! - підтвердив дубовий стіл. - Адже ми не просто стоїмо - ми всі бачимо, всі помічаємо, вже немає наших перших господарів і сучасників не залишилося, а ми про них пам'ятаємо, розповісти про них можемо. Як вони жили, якими були, і знаючі люди це розуміють, і чинять вони нас, і в музеї ставлять, і всю історію відстежують. Шкода, щоправда, мало хто нас почути може, а то б ми ще багато чого розповіли! Та й наша доля довга, часто важка, не гірше людської, і не тільки з кута в кут ми мандруємо: вон свічник з Індії приїхав! - Це так, - погодилися штори, - він про Індії може розповісти, але ж сама господиня його привезла. - На жаль, - сказав свічник, - а до цього я довго стояв у сувенірній крамниці, між статуетками слона і Будди. - І тут облом! - закричала ялинкова гірлянда. - А давайте у господині і запитаємо, про що їй розповісти, - вирішив стіл. Синя Птиця стрепенулася - вона давно вже з інтересом слухала цей цікава розмова, що у кожної речі своя історія, вона давно знала. Тепер вона також знала: у кожної речі - свій характер, і вона вже хотіла сказати, щоб вони не сварилися, і розповіли йому все. Але тут в кімнаті спалахнуло світло, і меблі притихла. - Ти ще не спиш? - почувся голос. - Так, пора лягати, - сказала вона. - Доброї ночі! - додала вона пошепки, перш ніж піти. “Цікаво, - подумала Синя Птиця - а який вони запам'ятають мене?” А ще вона знала, що почує ще багато дивовижних історій.