Головні геро казки летючий корабель

Були co6i Дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі 6ІЛІ сорочки дає, а дурника вci лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у npoci сидить, у чорній сорочці, без штанів. Як дадуть, то й їсть, a нi, то він i голодує. Аж ось прийшла чутка, що так i так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя вci на обід, i хто построїть такий корабель, щоб лгтав, i приїде на тім кораблі за того цар дочку віддає. Розумні брати й радяться: —    Піти б то, може, там де наше щастя закотилося! Порадились, просяться в батька та в матерк —    Підемо ми, — кажуть, — до царя на обід: загубити — нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося! Батько їх умовляє, мати їx умовляє... Hi! —    Підемо, та й годі! Благоеловіть нас на дорогу. Cтapi, нічого робити, взяли поблагословили їx на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала, пішли вони. А дурень сидить на печі та й co6i проситься: —    Піду i я туди, куди брати пішли! —    Куди ти, дурню, підеш? — каже мати. — Десь тебе й вовки з'їять! —    Hi, — каже, — не з'їять. Піду! Cтapi з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так нi! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть: —    Ну йди, та щоб уже й не вертався i щоб не признавався, що ти наш син! Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він i пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса! —    Здоро діду! —    Здоров, сину! —    Куди йдете, діду? А той каже: —    Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди? —    До царя на обід. —    Xi6a ти, — питає дід, — yмієш зробити такий корабель, щоб сам літав? —    Hi, — каже, — не вмію! —    То й чого ж ти йдеш? —    А хто його знає, — каже, — чого! Загубити — не загублю, а може, там де моє щастя закотилося. —    Сідай же, — каже дід, — та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі —    Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите. —    Нічого, виймай! От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці БІЛІ, що він зроду й не їв таких: сказано, як у панів! —    Ну, що ж, — каже дід, — як його, не пивши, полуднувати? Чи немає тут у тебе в торбі горілки? —    Де б то вона в мене взялась? Є тільки води пляшка! —    Виймай! — каже. Він вийняв, покуштував — аж там така горілка стала! —    От бач! — каже дід. От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку та й каже: —    Ну, слухай, сину: йди ж тепер ти в ліс, та підійди до дерева, та й удар сокирою в де рево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить. Тоді, — каже, — тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів. Дурень подякував дідові — і розпрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс. От увійшов у ліс, підійшов до дерева . . .