Хліб на столі переказ

За всіх часів і у всіх народів було найбільшою святіс­тю, коли лежав хліб на столі. Його присутність народжувала поетів і мислителів, сприяла появі пісень і дум, про­довжувала родовід, і навпаки, коли він зникав,— неод­мінно приходило лихо. Нині вже мало хто з молодших вміє випікати хліб. Від­ходить в історію, призабувається це давнє ремесло, хоч по­рівняно недавно кожна сільська господиня готувала в хат­ній печі ні з чим не зрівнянні духмяні паляниці. З давніх часів батьки привчали дітей своїх до традицій берегти хліб. Ще з молоком матері засвоювалися високі пошанівні форми бережливого ставлення до святая святих. Паляниця, за добрим українським звичаєм, мала неодмін­но лежати на статі, і ніхто, навіть діти, не насмілювався покласти її догори. Хліб був мірилом життя, визначальником людських статків, повсякденної культури. Ще з пелюшок дитину привчали любити й шанувати хліб. Будь-яке свято чи обряд не обходилися без паляниці. Народжувалася дитина — йшли з хлібом, виряджали си­на в далеку дорогу — і мати ув'язувала в рушник житній окраєць, справляли весілля чи будували хату — неодмін­но приходили з книшем. Дорогих гостей також зустрічали хлібом-сіллю... Хліб на столі. Зайшовши до хати, возрадуймося його присутністю, освятімося його терпким запахом, віддаймо­ся пошанівком тим, хто зростив його, рукам, котрі пода­рували духмяні, схожі на сонце паляниці. Хай завжди він — совість наша — буде в хаті, як диво, лежатиме при­критий вишитим рушником, свіжий та святий. Знімімо пе­ред ним капелюхи, уклонімося, аби одвічно він був на на­шому столі, щоб не черствів, бо, як мовлять народні вуста, коли черствіє хліб, то і душі черствіють, а відтак, якщо черствіють душі — неодмінно зачерствіє хліб — наша со­вість. Це одвічне, як життя, мірило має бути нашим гаслом, нашою молитовністю не на сьогодні і не на завтра — крізь усе життя...(В. Скуратівський).