Кто может выложить рассказ "Малый Тарас чумакует "

Малий Тарас чумакує. Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється пото¬ками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чор¬ними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані*. Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса. Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини. — Невинно терпить,— каже батько. Задумався старий дідусь, а по хвилині каже: — А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою... Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів». На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними. — Що це за місто? — питається в батька Тарас. — Гуляйполе,— відповідає батько. І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу. — Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають. — То вже степ, тату? — Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широ¬кий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить. Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний. — А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас. — Так, це вже степ,— відповідає батько. Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається: — Тату, то тут жили запорожці? — Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько. А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони га¬няються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків. Антін Лотоцький