Оповидання про мамині руки

Було це в селі, так розказують люди, В той час, коли сонце нестерпно пекло, Гарячі жнива починалися всюди, І вийшли на поле жінки за село.   Одна з них помітила враз над хатами Димок підозрілий далеко в селі. “Горить…”,- простогнала вона зі сльозами, І серце від жаху стиснулось її.   Неначе щось чула стривожена мати, На серці безмірно їй тяжко було: “Чи то не моя загорілася хата?” Промовила раптом ледь чутно вона.   Покинула серп, і помчала, як вітер, На серці бентежно і тяжко було. Нічого в той час не хотіла на світі, А тільки скоріше, скоріше в село.   Її босі ноги стерня пробивала, І піт заливав її очі сумні. Летіла, як пташка, і небо благала, І терпло від розпачу тіло її.   Так… Хата горіла, її бідна хата, Вогонь не могли погасити ніяк, І вбігла в вогонь не вагаючись мати, Із криком розпуки, із жахом в очах.   Здавалось, вона відійшла уже в вічність, Здавалось, що жертвою стала вогню,- Та вийшла вона, пригортаючи міцно До себе  заплакану доньку свою.   Вогонь обпалив материнськії руки, Та дочка живою була на руках, І сльози від щастя, чи ще від розпуки, Стояли в глибоких жіночих очах. Пробігли роки, мати вже постаріла, І якось промовила дочка її: “Соромлюсь людей, що такі обгорілі І чорні, до того ще, руки твої”.   Заплакавши гірко, їй мати сказала: “Для тебе зробила усе, що могла. Ці руки… Я ними тебе врятувала, А ти їх не ціниш, дитино моя”.