Срочно нужна спивомовка на украинском языке

.........Спiвомовка...............

Вір не вір, а не кажи: «Брешеш» I  Народився я на світ,  Як їдного рання  Моя ненька забагла  Шпаків на снідання.  А я, хлопець-молодець,  Пожалував мами,  Серед лісу відпитав  Дупло зі шпаками.  В дупло руку — не йде,  Голови не впхаю,  Сюди-туди край дупла —  Та й сам улізаю.  Ходжу голий по дуплі…  Шпаченят до ката!  Я в пазуху й загорнув  Тії шпаченята.  Вилізати б, так не то!..  Я й домудрувався,  Лиш сокиру притащив,  З дупла прорубався.  Гиц із дуба на коня!  Кінь собі брикає,  А сокира моя все  Зад йому рубає.  Нагадався за сім миль,  Назад подивився,  А у коня, як на сміх,  Лиш перед лишився.  Я і взявся йому зад  З верби підправляти,  І підправив, та й заліг  На годинку спати.  А кінь ходить по траві,  І перед пасеться,  А зад росте та й росте,  Аж до неба пнеться.  А для моїх шпаченят  Того було й треба —  Додряпались по вербі  До самого неба.  Пробудився — до шпаків —  Та де вже до ката!..  Аж на небі половив  Свої шпаченята!..  Ото знову до верби!  А верба й пропала,  Бо коняка напаслась  Та й, знать, побрикала.  Щастя тілько, що святі  Не горшки ліпили,  Але якось на той час  Гречку молотили.  Розказав я їм біду,  Випросив полови  Та з полови ізсукав  Мотуз прездоровий.  Вп’яв до неба та й униз!  Мені й горя мало!..  Аж до низу на сім миль  Мотуза не стало.  Згори й кажуть, що скачи!  Але я не хочу,  Що вгорі собі урву,  То внизу надточу.  І спускаюсь собі вниз,  Мало й остається,  Ще б урвати кілька раз,  А мотуз не рветься.  І висів я кілька літ,  Мамина дитина,  І висохла, як дупло,  Уся середина.  А рій якось пролітав  Та туда й забрався,  Наніс меду, щільників,  Розхазяювався.  Наніс меду кілька пуд,  Ну його з бідою!..  Мотуз рветься — я в багно  Чуть не з головою.  А тут якось по багні  І качка ходила,  На чуприну набрела,  Гніздо собі звила.  Яєць много нанесла.  За дітей помовка,  Аж нечистая несе  Голодного вовка.  Та фурнула з голови,  А той завинувся,  Поїв яйця та й на чуб  Хвостом обернувся.  А я за хвіст: «Гуттю-га!»  А вовк налякався  Та як скочить — я і — гоп!  На світ показався!  II  І ото вже я підріс,  Літ десяток було;  Дід ходив ще без штанів,  А батька й не було.  То, бувало, коли хто  В гості запрошає,  То дід сяде на полу  Та мене й питає:  «А хто ж, сину, піде з нас?»  То я його гладжу:  «Та хто б, — кажу, — не пішов,  Все то їдно, — кажу. —  Або я піду туди,  А ви сидіть, діду;  Або ви собі сидіть,  А я туди піду».  А зимою холодно,  Нічим затопити,  То й питається дідунь:  «Що, сину, робити?»  А що ж, — кажу, — тра комусь  Їхати в дубину!»  То, бувало, й каже дід:  «Хто ж поїде, сину?»  То я й кажу: «Хоч сидіть,  А я не поїду!  Хоч посиджу я за вас,  А ви їдьте, діду!»  То, бувало, й їде дід…  А раз таки, в біса,  Потягнувся вже і я  За дідом до ліса.  Тілько входимо у ліс,  Аж купа ломаччя!  Я сокирою гу-гуп! —  Заєць з-під ломаччя.  А ми собі не страшкі!..  «Гуттю-га!» — на зайця!  Та живенько до ломач —  Аж там сиві яйця.  «Заберімо!» — «Заберім!»  Зважили дрючками,  То насилу що згорнув  У шапку руками.  Ото я їх і приніс,  А в нас на ту пору  Розквокталася свиня,  Квокче коло двору.  «Пійміть, діду!» Дід пійняв,  Посадив на яйця…  То ми мали шість волів,  Як орлів, від зайця.  Зараз таки й запрягли,  Припічок зорали,  То такого ж, кажу, ми  Того хліба мали!..  Що як то вже нам женців  Прийшлося збирати,  То безрукая якась  Сама прийшла жати.  І нажала ж вона нам  Та кіп наскладала,  І стебла вже не було,  А та іще жала.  «А що, сину? — каже дід. —  Треба спогадати,  А де-то ми ті скирти  Будем закладати?»  То, бувало, я сиджу  Та й дідові раджу:  «Адже у нас комин е,  На комині! — кажу. —  На комині як складем,  То й не тра сушити,  А на печі, як Бог дасть,  Будем молотити!»  То, бувало, святий хліб  Аж комин колише!..  Їдна тілько нам біда,  Що вклюнулись миші.  А кіт якось на полу  Із дідунем грався,  Від дідуня гиць на піч,  В закутку закрався…  Та як хвостом замахнув —  Жиди б його з’їли! —  То в помийницю скирти  Так і полетіли!