Твір на тему світ лови в мене та не спіймав сковорода

«Світ ловив мене, та не спіймав» (Г. Сковорода)Бог вділив усіх грунтами –  Це пропасти може теж.  Жереб мій із бідняками... Григорій Сковорода  …Світає. Ранок дихає свіжістю, повіває прохолодний вітерець, сумна верба купає в Мінозі свої зелені віти. Чути ґелґотання гусей... І сопілка, люба серцю сопілонька! Дитинство... Натруджені руки старенької мами, передчасно посивілий батько... Ну годі, годі вже. Пора...  Вітре-цигане, кличуть в дорогу  Гори високі, далекі краї,  Трави у росах, місяць і зорі,  Вогнища ночі й думи сумні...  І знову в дорозі мандрівний філософ. За спиною все та ж худа торбинка, а в ній — скибка житнього хліба, та ще сопілка... Угорщина, Словаччина, Польща, Петербург, Братислава, Відень, Будапешт; університети, лекції, бібліотеки, філософські праці, іноземні мови, диспути. Не шеляги в кишені, але ж нові знання, нові ідеї!.. А далі.., далі Україна...  Стоїть явір над горою,  Все киває головою,  Буйні вітри повівають,  Руки явору ламають.  А вербички шумлять низько,  Заколишуть мене в снах,  Тут тече потічок близько,  Видко воду аж до дна...  країна. Тут пізнав Сковорода і «панську ласку», і ненависть, і заздрість, бо бачив усіх «народних пиявок» наскрізь:  Той безперервно стягає поля,  Той іноземних заводить телят.  Ті на ловецтво готують собак,  В сих дім, як вулик, гуде від гуляк...  Та нікого не боявся мудрий філософ, а тільки казав: «Я дуже задоволений тим, що не подобаюсь мерзотникам, похвально не подобатись поганим».  Не раз хотіли заманити українського волелюба до «золотої клітки», але не спокушавсь Сковорода ні різноманітними посадами, ні високими чинами — «своя сопілка та вівця дорожча царського вінця». «Дивак, — гадали, — не від світу цього. Як можна відмовитись від теплого місця під сонцем, від благ, почестей?». Та «не все те не вірне, що тобі не зрозуміле». Свобода, вольність — ось справжня цінність, її не купити за всі скарби світу! Що є свобода? Добро в ній яке є?  Кажуть, неначе воно золотеє?  Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,  Проти свободи воно лиш болото.  Отак і мандрував вільний у думках своїх Сковорода від села до села. У сірому баєвому сурдуті, в українській баранячій шапці, уже не молодий, з палицею в руках, але... завжди замислений. І всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя... Не нажив народний мислитель ані золота, ані срібла, але не заради того й приймав його народ під стріхи свої: разом із Сковородою до хати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт. Він відкривав простому людові свою бунтівну палку душу, полум'яним словом проповідував свої ідеї, розвінчуючи світ багатіїв і нероб.  І виламавши палицю із тину,  Він темними байраками пішов,  Кріпацьким діткам викладать латину,  Бентежити думками рабську кров...  Великий людинолюб і оптиміст, Григорій Савич переконував шукати щастя не в чинах і маєтках, а в праці, розвиваючи природні здібності. Він сам відмовився від усього — не мав постійної домівки, родини, носив у заплічній торбині лише найпотрібніші речі й сопілку. Мабуть, саме в свободі, у відірваності від мирської суєти, бачив він своє щастя, і ніколи не жалів про такий вибір...  ...Від села до села мчить курними шляхами Харківщини розкішна карета. У ній — петербурзький вельможа, посланець її величності — самої Катерини-цариці. Йому велено розшукати мандрівного філософа з дивним прізвищем Сковорода й запросити до столиці, щоб поставити «гострий розум» його На службу самодержавству, а не вбогому людові, з яким він охоче спілкувався.  Мчить карета від села до села, усе питається вельможа, де знайти того філософа, а у відповідь одне:  — Був, але вчора пішов.  — Куди?  — Спершу отак прямо й прямо, а куди потім звернув, не запримітили...