Вірш із застарілими словами

В Путивлі-граді вранці-рано  Співає, плаче Ярославна,  Як та зозуленька кує,  Словами жалю додає.  «Полечу, – каже, – зигзицею,  Тією чайкою-вдовицею,  Та понад Доном полечу,  Рукав бобровий омочу  В ріці Каялі. І на тілі,  На княжім білім, помарнілім,  Омию кров суху, отру  Глибокії, тяжкії рани...»  І квилить, плаче Ярославна  В Путивлі рано на валу:  «Вітрило-вітре мій єдиний,  Легкий, крилатий господине!  Нащо на дужому крилі  На вої любії мої,  На князя, ладо моє миле,  Ти ханові метаєш стріли?  Не мало неба, і землі,  І моря синього. На морі  Гойдай насади-кораблі.  А ти, прелютий... Горе! Горе!  Моє веселіє украв,  В степу на тирсі розібгав».  Сумує, квилить, плаче рано  В Путивлі-граді Ярославна.  І каже: «Дужий і старий,  Широкий Дніпре, не малий!  Пробив єси високі скали,  Текучи в землю половчина,  Носив єси на байдаках  На половчан, на Кобяка  Дружину тую Святославлю!..  О мій Словутицю преславний!  Моє ти ладо принеси,  Щоб я постіль весела слала,  У море сліз не посилала, –  Сльозами моря не долить».  І плаче, плаче Ярославна  В Путивлі на валу на брамі,  Святеє сонечко зійшло.  І каже: «Сонце пресвятеє  На землю радість принесло  І людям, і землі, моєї  Туги-нудьги не розвело.  Святий, огненний господине!  Спалив єси луги, степи,  Спалив і князя, і дружину,  Спали мене на самоті!  Або не грій і не світи.  Загинув ладо... Я загину!» (Т.Шевченко)