Визначте риси, притаманні національному руху в українських землях на початку ХХ ст. і в роки Першої світової

Рівень національної самосвідомості на Волині та Галичині на початку ХХ ст.Волинь і Галичина наприкінці ХІХ – перших десятиліттях ХХ ст. мали багато особливостей, що ускладнюють порівняння та узагальнення історичних явищ на цих теренах. Західноукраїнське суспільство різнилося рівнем національної свідомості, культурним розвитком, релігійною приналежністю. Причини ж цих відмінностей, як зазначав Іван Лисяк-Рудницький, лежать не в самій народній субвенції, яка ідентична обабіч Збруча, а у відмінній політичній та (частково) культурній формації, що випливає з іншого історичного розвитку, обставин, виховання [6, 213]. Однак не випадково інший відомий історик Степан Томашівський писав свого часу так: “Різниця в національно-політичному становищі українців по сім і по тім боці австрійсько-російського кордону така, що висше розвинуті, хоч малій частині свого народу в Галичині, припала роль (не перший раз в історії) бути розсадником політичної думки і національної свідомості серед одного з найбільших народів Європи, – ідей, які самі собою мусять вести за собою політичний і господарський зріст цілої України” [8, 6]. Як відомо, галичани, проживаючи під владою конституційної монархії Австро-Угорщини, набули певного досвіду політичної та економічної самоорганізації. Не будемо здійснювати аналіз прихованих причин і далекосяжних цілей політики правлячих кіл Австро-Угорської монархії щодо українців, однак залишається фактом, що українська мова та культура тут не переслідувалися. Проте його у цілому позитивне ставлення до українського питання приводить до посилення антиукраїн­ського руху польських сил у Галичині, які блокуються із москвофілами. За обставин панування на теренах Галичини представників польської національності розвій українського руху був надзвичайно складним. Однак існувала ціла низка причин, що, за визначенням Івана Лисяка-Рудницького, стали позитивними чинниками для становлення національного руху галицьких українців. По-перше, це релігійна ситуація в краї, яка загострювала в українців почуття національної окремішності. Майже всі галицькі українці, за незначними винятками, належали до греко-католицької церкви. Східний обряд чітко відрізняв їх від поляків і водночас підпорядкованість Риму захищала їх від згубного впливу російської православної церкви. В той самий час спільна право­славна віра чи не найміцніше прив’язувала наддніпрянських українців, і зокрема волинян, до Росії. Іншою перевагою українського руху в Галичині, про яку частково вже згадувалося, було те, що він діяв у конституційній державі. Умови відкритого політичного життя забезпечували формування провідників, які набували майстерності в організаційних справах і парламентських процедурах. Третім позитивним чинником стала та допомога, яку національний рух у Галичині отримував з Центрально-Східної України. Ці імпульси видозмінили світогляд національного руху в Галичині, позбавили його вузького провінціалізму і забезпечили всеукраїнською ідеологією [6, 476-477]. Східна Галичина, де більшість населення становили українці, поступово перетворилася на могутній генератор ідей національного визволення та об’єднання українських земель. Михайло Гру­шевський, визначаючи місце Галичини в історії загальноукраїнського національного відродження, наголошував на важливості взаємовпливів Наддніпрянщини та Галичини, що дало змогу українцям досягнути помітного поступу на шляху усвідомлення себе як окремої нації [3, 105]. Чверть століття перед Першою світовою війною відбувалося інтенсивне формування початкових основ новітньої національної свідомості української нації. Як відомо, через історичні причини цей процес, головним чином, мав місце в інтелігентних верствах нації. Інтелігенція мусила стати на чолі нації в боротьбі за здобуття політичних і національних прав. Цей висновок, досить тривіальний для сучасного дослідника, був вельми важливим в умовах суспільно-політичного життя початку століття, коли мляве й аполітичне культурництво переживало глибоку кризу і ніяк не наважувалося на рішучий крок – очолити політичний рух нації. Дослідження соціальної та демографічної ситуації засвідчують, що українське населення залишалося аграрно-індустріальним за своєю структурою і характером; їх позначає і доволі низький рівень урбанізації. За соціальними та фаховими даними перепису 1897 р. у Російській та 1900 р. в Австро-Угорській імперіях можна простежити характер розподілу праці між найбільшими етнічними гр