Дипломная работа: Фізичне виховання молодших школярів у напрямку родина-школа

– вивчити стан проблеми взаємодії родини і школи у фізичному вихованні молодших школярів;

– вивчити і обґрунтувати функціональну роль родини у фізичному вихованні молодших школярів;

– обґрунтувати і експериментально перевірити шляхи у фізичному вихованні молодших школярів.

Основною базою дослідження виступили: Литвинівська ЗОШ І –ІІІ ст.

У дослідно-експериментальній роботі взяли участь 124 учні, 6 вчителів, та 80 батьків молодших школярів Тернопільщини.

Структура дипломної

Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.

1. Теоретико-методичні засади фізичного виховання у системі сім’я – родина школа

1.1 Історико-педагогічні аспекти проблеми

Педагогічна сутність фізичного виховання безпосередньо пов’язана зі змістом більш загального поняття «виховання», при чому в широкому його розумінні. Це означає, що так само, як і виховання в цілому, фізичний його складник є цілеспрямованим процесом розв’язання відповідних завдань виховного, освітнього і розвиваючого порядку [25].

Як складова організаційна частина загальної системи національної вітчизняної школи, фізичне виховання спрямоване на морфологічне вдосконалення організму людини, зміцнення її здоров'я, розширення меж творчого довголіття, як важливих передумов формування всебічно розвинутої особистості, спроможної і готової до високопродуктивної праці і захисту Вітчизни.

Закономірно, що різноманітні аспекти фізичного виховання школярів притягували увагу психологів, педагогів, громадських діячів. Пошуки оптимальних підходів щодо розв’язання локальних питань фізичного вдосконалення особисто націлені, загалом, на взаємозв’язок з тими соціальними завданнями, які вирішувались суспільством в освітньо – виховній галузі.

Відомо, що фізичне виховання, як і виховання в цілому, є загальною і вічною категорією суспільного життя. Але його конкретні форми історично обумовлені, а мета і завдання, зміст і організація змінюються зі зміною суспільних умов. Так, встановлено, що в первісному суспільстві фізичне виховання було спрямоване на підготовку мисливців і воїнів. Цій меті слугували різні ігри і змагання, що імітували полювання і військові дії дорослих, а також відповідні, дуже тяжкі обряди і випробування фізичної витривалості і морально – вольового загартування юнаків у період настання зрілості.

У період рабовласницького ладу фізичне виховання поступово виокремлюється в самостійну галузь і досягає високої степені досконалості. Прикладом цього є накази стародавньо-китайських богдиханів Чин – Нонга і Гоан – Ши (300 р. до н. е), в яких визначені правила фізичних вправ для зміцнення здоров'я, що базувалися на зразок вільних рухів і дихальної гімнастики однак, особливого розвитку фізичне виховання досягло у стародавній Греції[18].

Великі грецькі філософи (Сократ, Платон, Аристотель) вказували на унікальні можливості фізичного виховання у формуванні цілісної, різнобічної особистості.

Так, Сократ для успішного засвоєння «універсальних знань» з філософії пропонував підготовчу ступінь освіти, в системі якої велику увагу приділяв фізичному і естетичному вихованню. Платон першим почав вбачати у дитячих іграх засіб підвищення ефективності навчання, пізнавальної активності дітей, формування у них соціальних якостей і бажання систематично трудитися. Гру він розглядав як умову цілеспрямованого спостереження за дітьми, коли для вихователя розкриваються якості і риси особистості, які залишаються прихованими за інших обставин.

На думку Аристотеля, людина наділена рослинною душею (її функція – розмноження і харчування), твариною (її функція – відчуття і почуття) і розумом. А звідси необхідність всебічного виховання: фізичного і морального. Аристотель вимагав, щоб межею фізичного виховання був гармонійний розвиток сильного і красивого тіла[3].

В епоху раннього середньовіччя, з його провідництвом аскетизму і умертвінням плоті, цінності фізичного виховання значно знищуються, але військові конфлікти спонукали до життя тип виключно станового військово – фізичного лицарського виховання. За змістом його виступали «Сім лицарських доброчинностей» – їзда верхи; плавання; фехтування; вміння складати і співати вірші; володіння списом; гра в шахи. Навіть до семи років, коли хлопчик жив у замку своїх батьків, основними предметами його виховання були м’ячі, диби, гойдалки тощо.

Природно, що здебільшого стала увага до фізичного виховання припадає на епоху Відродження, яка характеризується як період розквіту гуманізму. Отже посилюється увага до дитини, що розвивається. Зокрема, у школі створеній видатним педагогом – гуманістом Вітторіо де Кельте (яку він назвав « Будинок ігор») пильна увага зверталась на фізичний розвиток вихованців: практикувались рухові ігри, їзда верхи, боротьба, фехтування, стрільба з лука, плавання[18].

У контексті започаткованого дослідження природний інтерес викликають прогресивні ідеї видатних педагогів – класиків: Я. Коменського, К. Гельвеція, ДюДідро, Ж. Руссо, Й, Песталоцці та ін. Я. Коменській розглядав проблеми фізичного виховання як важливу частину педагогічної науки; його праці «Велика дидактика» і «Материнська школа» включають в себе низку цінних педагогічних вказівок з питань гігієни дитини, режиму, ігор і фізичних вправ. Він вважав, що обов’язок батьків, насамперед, полягає в тому, щоб піклуватися про здоров'я дітей і розпочинати це необхідно з народження. Так, п’ятий розділ «Материнської школи» Я. Коменський цілком присвячує питанням фізичного виховання дитини і дає педагогічні поради, принципове науково – практичне значення, актуальність якого не втрачає актуальності сьогодні [15].

Одним з перших хто роздобув детальну і глибоку теорію фізичного виховання в історико – педагогічному аспекті, був Д. Локк. Він присвятив школи й перших тридцять параграфів своєї фундаментальної праці « Думи про виховання». Автор керувався стародавнім положенням « здоровий дух у здоровому тілі» і вимагав, щоб усе тіло людини було загартоване, як обличчя, що переносить і спеку, і холод.

Правильно поставлене фізичне виховання сприяє вихованню мужності. Джентльмен повинен бути вихованим так, вважав Локк, що у будь – який час бути готовим одягнути зброю, стати солдатом [21].

Гельвецій значну увагу приділяв фізичному вихованню. Основним завданням фізичного виховання він вважав « зробити» людину сильною, міцною, здоровою, отже, щасливішою «. Фізичне виховання повинно одночасно зміцнювати і тіло і дух [9].

Важко переоцінити і педагогічні доробки Д.Дідро в науковому осмисленні функціональної ролі фізичного виховання у пізнавальній діяльності дитини. Так, Д.Дідро дає ряд рекомендацій, щодо організацій навчальної роботи в школі, чергувати навчання з перервами; впроваджувати в режим дня ігри та вільний час[11].

Доктрина Ж. Руссо стосовно фізичного виховання вимагав максимальної свободи для дитини, передбачала найпростішу їжу і одяг, засуджувала будь – яке медичне лікування і містила доведення переваг щодо проживання в селі на свіжому повітрі[29].

Виключно високо оцінював роль сім’ї у фізичному вихованні дитини видатний швейцарський педагог і мислитель І. Песталоцці. Вважаючи, що в людській природі закладені розумові, фізичні, моральні сили, Песталоцці поділяє елементарну освіту людей на певні частини, а саме:

1) елементарна інтелектуальна (розумова);

2) моральна елементарна;

3) фізична елементарна;