Дипломная работа: Фізичне виховання молодших школярів у напрямку родина-школа

На думку педагога – класика, початки фізичного виховання є надзвичайно простими. Вони мають місце в кожній сім’ї, коли мати спочатку допомагає дитині стояти, потім підтримує її, коли вона робить перші кроки, і нарешті вчить її ходити.

На основі природного фізичного виховання, отриманого дитиною в сім’ї, Песталоцці будує подальшу систему «шкільної елементарної гімнастики». Вона складається з низки вправ для суглобів, які охоплюють у послідовному порядку рухи, що їх роблять люди, коли їздять, ходять, піднімають вантажі, тобто із звичайних рухів, що здійснюється ними в побуті та процесі трудової діяльності.

Вимагаючи, що у дітей була розвинена здатність діяти, він мріє про створення особливої « азбуки умінь», яка має містити вправи в простих рухах – як бити, нести, кидати, штовхати, боротися, махати тощо.

Цілком логічно, що Песталоцці різко критикує сучасні школи за несприятливість піднесенню фізичних сил дітей народу. Вони тримають учнів у надто задушливих класах, придушують їх природне прагнення до руху, примушують сидіти не поворухнувшись. Між тим, фізичне виховання при тривалій його постановці могло б, як вказує педагог, відіграти неоцінну роль в оздоровленні народу[26].

Цікавим видаються і прогресивні ідеї німецьких філантропістів (Базедов

Швеге, Барт, Зальцман, Лахман та інші), щодо питань суто фізичного виховання дітей. Вони вважали, що всебічне фізичне виховання повинно проводитись з раннього дитинства в певних напрямках, а саме:

1) елементарних правил гігієни: режим харчування, сон, повітряні і сонячні процедури тощо;

2) використання фізичних прав, заснованих на природних рухах людини: біг, стрибки, ходьбу по колоді, рухливі ігри, їзду верхи і танці;

3) застосування рухливих ігор спеціального призначення, наприклад, так звані «нічні ігри», які використовувались як засіб подолання у дітей страху перед темнотою і, як засіб розвитку органів зовнішніх чуттів;

4) запровадження шкільного викладання гімнастики, де філантропісти виступали початківцями.

На їхню думку, фізичне виховання повинно відповідати двом вимогам.

По-перше, це постійна турбота про здоров'я дітей, систематичний догляд за їх тілом; діти повинні отримувати просту, здорову їжу. Їх одяг повинен бути простим, доцільним, відповідати кімнатним умовам. По-друге, всі люди повинні мати можливість займатися корисною діяльністю, тим самим третируючи своє тіло, для дітей такі вправи повинні полягати в різноманітних іграх; для підлітків – у ходьбі, бігові, стрибках, плаванні, танцях, заняттях ремеслом і сільським господарством; для дорослих – у доцільних розвагах у часи дозвілля.

Отже, зазначені ідеї педагога про необхідність цілеспрямованого фізичного виховання мають неабияку необхідність і цінність, бо в них проявляється турбота не про представників якихось привілейованих соціальних груп, а про весь народ, про всі верстви населення незалежного від віку, статі і станової належності[18].

У свою чергу А.Дістерверг, відводячи велику роль перетворені суспільства через освіту, засновану на поєднанні загальнолюдського з національним, стверджує, що принцип гармонійної освіти вимагає певного розвитку тіла і духу[12].

Надаючи великого значення фізичному розвиткові людини, Ш. Фур’є

Намагається, щоб з раннього дитинства гармонійно вправлялись у розвиткові тіла. В результаті, навіть дитина легко зможе справитись з будь – яким трудовим завданням. Тому в межах власної педагогічної концепції період з 2 –3 до 9 років Фур’є присвячує переважно фізичному розвиткові, сенсорному і трудовому вихованні[38].

Значний внесок в удосконалення уявлень про систему фізичного виховання підростаючого покоління зробив основоположник фізичної освіти російський педагог, анатом і лікар П. Лесгафт. Він обґрунтував принцип єдності і взаємообумовленості психічної і нервово – м’язової діяльності дитини. П. Лесгафт не безпідставно стверджував, що дитину треба вчити не механічному, а свідомому виконанню фізичних вправ, які слід підбирати так, щоб вони одночасно сприяли розумовому, моральному і естетичному її вихованню. У контексті започаткованого нами дослідження особливо цінними видаються його роботи з проблем сімейного виховання та співпраці школи і сім’ї у фізичному розвиткові дітей На думку П. Лесгафта, дитина народжується ні доброю, ні злою, ні поетом, ні музикантом, ні спортсменом і т. п. А стає тим або іншим у результаті виховання. Тому в сім’ї і в школі необхідно створити нормальні умови для піднесення, розвиткові і прояву всіх позитивних цінностей дітей, а в плані фізичного виховання – «навчити молоду людину володіти своїм тілом і його потребами», «засвоїти загальні способи фізичної роботи».

Окрім зазначеного, Лесгафт вбачав чи не найбільшу таємницю виховання в тому, що тілесні і розумові вправи один одному відпочинком: «Прагне освітлити розум вашого учня, вправляйте його сили, якими розум повинен керувати, розвивайте настирливо його тіло, зробіть його міцним і здоровішим, щоб він став мудрим і розсудливим. Дайте можливість працювати, бути діяльним, бігати, стрибати, бути постійно у русі… Припущення, що вправляння тіла шкодить розумовій діяльності, є шкідливою помилкою…» Педагог обґрунтовує, що розумова і фізична діяльність повинні бути у взаємозв’язку і взаємозгоді [20].

Осмислення історико-педагогічних аспектів проблеми фізичної культури дає підстави стверджувати, що не існує народу, в якого не було б самобутнього різновиду фізичних вправ і рухливих ігор, які становлять важливий елемент його національної культури, життя й побуту. Підтвердження цього є наявність у світовій скарбниці різноманітних засобів фізичного виховання, численної кількості самобутніх фізичних вправ та ігор, які відображають побутові, культурні особливості того чи іншого народу, його взаємини, характер поведінки, спосіб життя й умови виховання.

Сила і витривалість, стійкість і спритність у кожному народові високо цінуються. Ці риси батьки прагнули виховати у своїх дітей. Окрім того, кожен народ історично збагнув, що фізичне виховання нерозривно пов’язане з іншими сторонами формування особистості.

Вивчення стародавніх літописів, літературних творів, фресок і настінних малюнків, зокрема, Софіївського собору, результатів археологічних досліджень, етнографічних джерел свідчить, що в історії українського народу фізичне виховання було одним з основних видів щоденної діяльності людини, складовим обрядів, фактором підготовки її до праці, передумовою посилення оборотних функцій держави. Зокрема, важливим фактором визначалось свідоме застосування людиною фізичних вправ у повсякденному житті, зумовлене потребами особистості, сім’ї, роду, суспільства. Розуміючи, що хвороба чи каліцтво травмує людину, прогресивні сили суспільства дбали про те, аби діти могли рости бадьорими, здоровими і життєрадісними. А народна мудрість закликає» Бережи одежу з нову, а здоров'я змолоду», бо «’Горе стихає, а здоров'я зникає і радість минає’’.

Традиції фізичного та психофізичного загартування підростаючих поколінь посідали важливе місце у козацьку епоху – період розвитку українського шкільництва і духовної культури. Доведено, що українська козацька система виховання – глибоко самобутнє явище, аналогів якій не було в світі[]. Основним завданням козацької педагогіки були:

– виховання фізично загартованих, мужніх воїнів – захисників рідного народу від чужого поневолення;

– виховання у підростаючого покоління українського характеру і світогляду, поваги до національних і загально – людських – цінностей;

– формування високих лицарських якостей, пошани до людей похилого віку, прагнення до милосердя та допомоги іншим;

– виховання громадян, які могли б розвивати культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу на світовому рівні.

Козацька педагогіка мала три ступені.

Перший – сімейне виховання, яке утверджувало високий статус батьківського та материнського виховання й навчання. Специфічною була роль батька, що полягала в цілеспрямованому загартуванні своїх дітей, формуванні в них лицарської честі, гідності, підготовці до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, власної свободи.

Другий – родинно шкільне виховання. У козацьких школах найважливішими були родинні, духовні та материнські цінності, що переростали в загально національні та включали в себе релігійно – моральні цінності.