Дипломная работа: Італійська культура (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.)
показати вплив загальноєвропейських культурних традицій на розвиток італійської культури;
довести, що незважаючи на значний вплив загальноєвропейських культурних традицій, італійська культура мала свої специфічні відмінності і особливості, що полягало у специфічних політичних і економічних умовах;
охарактеризувати розвиток духовної культури епохи рісорджименто та зміну трьох художніх напрямів: класицизму, романтизму, реалізму.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що на основі всебічного аналізу наявної літератури та джерелознавчих матеріалів з проблеми зазнали подальшого розвитку: 1) аналіз соціально-економічного становища та його вплив на розвиток духовної культури; 2) систематизація розвитку художніх напрямків; 3) сучасне бачення ролі культурних процесів у політичному та економічному розвитку країни.
Структура і обсяг роботи. Курсова робота складається зі вступу, 3-х розділів, 4 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Список використаних джерел та літератури складається з 18 найменувань на 1 сторінці. Робота має …. додатків на …. сторінках. Загальний обсяг становить – 47 сторінок, з них основного тексту 44 сторінки.
РОЗДІЛ I. ІСТРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ
Перш за все слід зазначити, що сучасної літератури по досліджуваній темі недостатньо. Дослідження історії возз'єднання Італії вимагає раніше всього осмислення кардинальних проблем, що розкривають суть історичного процесу.
Одна з перших праць по досліджуваній темі - це "Історія революції 1848г. Італійська Революція" Гарнье Пажі. Написана, можна сказати, "за гарячими слідами". В роботі освітлений розвиток революційних подій у ясній і точній послідовності, указуючи на особливості історичного розвитку, які привели до підйому суспільного руху, що носив національний характер. Сучасникові складно дати об'єктивну оцінку подіям, оскільки перш за все автор додає подіям свій погляд.
Написана через підлогу сторіччя "Історія Італії в новий час" Е.В. Тарле має вже інший характер опису подій і дає вже точнішу оцінку подіям, дивлячись на них через призму часу.
Першу спробу дати марксистську оцінку революції 1848 року зробив В. Невлер в своїй монографії "До історії возз'єднання Італії". На конкретному фактичному матеріалі автор з'ясовує значення національно-визвольного руху в революції і показує, як основоположники наукового соціалізму керували італійським рухом в II половинах XIX століття.
Одна з основних робіт радянських істориків - Історія Італії в 3х т під редакцією академіка С.Д. Сказкина, чия праця широкого тематичного діапазону освітлює проблематику і новій історії Італії, і розвиток її культури в епоху Рісорджименто.
У дослідженні В.І. Рутенбурга "Витоки Рісорджименто. Італія в XVII-XVII століттях" простежується складний багатоплановий процес розвитку країни в цей період, еволюція мови і культури. Велике значення автор надає діалектичному зв'язку соціально-економічних перетворень з еволюцією державних і політичних структур. Важливу роль він додає еволюції культури - складанню єдиної італійської мови, створенню національної літератури і розвитку італійських філософських концепцій, для яких, як указує автор, величезне значення в плані "прокладення ідеологічних шляхів до Рісорджіменто" мала для Італії загальноєвропейська філософія просвіти, французьких енциклопедистів і мислителів Великої французької буржуазної революції.
Збірка "Проблеми італійської історії" включає статті і публікації по актуальних темах новітньої і нової історії Італії. Значне місце займає історія суспільної думки в Італії в XVI-XIX століттях. Автори привертають широкий круг нових документів і матеріалів російських і італійських архівів.
Підводячи підсумок аналізу праць радянських учених про Рісорджіменто, необхідно відзначити нерівномірність у вивченні різних аспектів цього найважливішого періоду історії Італії. Краще всього, як ми бачимо, виявилися розробленими питання, пов'язані з національно-визвольним рухом, особливо в кульмінаційні революційні його фази. Достатньо широко і глибоко досліджена демократична течія і діяльність його вождів Мадзіні і Гарібальді. Менше уваги приділялася помірно-ліберальному напряму. Майже невивченими залишилися позиція правлячих кругів різних італійських держав і роль католицизму в цю епоху. Нарешті, особливо гостро відчувається недолік фундаментальних праць по соціально-економічній і культурній проблематиці.
Так, не можна не враховувати появу сучасних робіт після світової культури і тенденцій розвитку суспільної думки в цілому. Але для докладного вивчення і аналізу проблеми цього буде мало. Навчальні посібники, розраховані на широкий круг читачів, дають нам загальну характеристику культури Європи того періоду, виділяють основні течії в літературі і прикладному мистецтві, проблеми розвитку і розповсюдження суспільної думки, зародження нових ідеологій. Звичайно, немає підстави заперечувати можливість відомої схожості явищ і наявність аналогічних завдань в національному історичному процесі різних країн. Але нашим основним завданням є виділення особливостей розвитку саме італійської культури.
"Історія сучасної Італії" Джорджіо Канделоро в 5-ти т. є фундаментальна праця італійського історика, що містить широку архівну базу. В ній висвітлюються головні події історії Італії, приділяючи увагу найважливішим тенденціям розвитку держави того часу. Аналізуючи особливості кожної з держав Апеннінського півострова, автор дає чітке розшарування ідей у суспільстві, виникнення та об’єднання ідеї за незалежність єдиної італійської держави, розвиток характерної лише для неї культури та єдиної італійської мови.
Таким чином ми бачимо, що у вітчизняній літературі бракує необхідного матеріалу. І саме тому цю проблему актуально розробляти і сьогодні.
РОЗДІЛ ІІ. ВНУТРІШНІ ТА ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ НА РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ ІТАЛІЇ
2.1. Розвиток капіталістичних відносин та спроби політичних реформ другої половини ХVІІІ ст.
У 1713 р. після підписання Утрехтського миру між Францією і Іспанією австрійські Габсбурги стали пануючою силою в Італії. Договір, укладений в Екс-ла-Шапєлє у 1748р., яким закінчилась війна за Австрійську спадщину, приніс, нарешті, довгоочікуваний мир італійським державам. З того часу їх кордони майже не змінювались протягом 100 років до початку об'єднання країни. [10, 15]
У другій половині XVIII століття Італія потроху стала приходити до себе після тривалого періоду воєн. Незважаючи на те, що соціальна напруженість не затихає, економіка й культура країни починає відроджуватися.
Саме в цей час росте попит на сільськогосподарську продукцію й напівфабрикати за кордоном, що дає гарний шанс для сільського господарства Італії. Села й міста, що колись збезлюділи, оживають, дохід землевласників зростає, збільшується населення країни. Урядові реформи, хоча і не послідовні і несміливі, створювали якийсь мінімум сприятливих умов для економічного розвитку.
Промисловість південної Італії усе ще зберігала свій ремісничий і сільський характер, однак, значний підйом намітився в північній і середній Італії. Число ремісників у містах і селах росло, відродилася спеціалізація окремих районів у виробництві тканин, металевих виробів, паперу, скла тощо.
Льняні, бавовняні й вовняні тканини вироблялися в містах Венеціанської держави. У Генуї розширилося суднобудування. До кінця XVІІІ століття в північній Італії налічувалося вже до декількох десятків централізованих мануфактур.
За твердженням С.Д. Сказкіна, найбільших успіхів досягла промисловість в Австрійській Ломбардії, від її ще сильно відставав П'ємонт, хоча й там розширилося капіталістичне виробництво. [6, 28]
Деякі зрушення мали місце у Венето й Емілії. У Ломбардії, П'ємонті й Тоскані змінилася організація промислового виробництва: переважною формою, особливо в текстильній промисловості, стала "розсіяна мануфактура". Росте число мануфактур у керамічному, паперовому, металургійному виробництвах.
Основу робочої сили в селах становили жінки й підлітки. Міські підприємства наводнили ремісники, що розорилися.
На п’ємонтських шовкопрядильнях працювали по 70, 100, іноді й по 120 робітників. У Мелані, що вигідно розташувався на схрещенні торговельних шляхів і здавна був великим торговельним і ремісничим центром країни, капіталістичні підприємства досягали ще більших розмірів. Там під одним дахом працювало до 300 і навіть 400 чоловік. Деякі італійські государі, такі як, наприклад, Карл-Еммануїл I, заохочували створення великих мануфактур. В 1752 році в Туріні під заступництвом Карла було утворено П’ємонтське королівське суспільство для виробництва й торгівлі шовком. [15, 77]
Однак далеко не всі італійські міста й держави процвітали. У Венеції, наприклад, тривав економічний занепад. Якщо на початку століття її вовняна промисловість давала близько 2 тис. кусків у рік, то в 1782 році продукція скоротилася до 600 кусків. Виробництво шовкових тканин протягом XVIII століття скоротилося з 18 тис. до 1200 кусків у рік. [16, 84]
Якщо раніше у Венеції процвітали підприємства, що спеціалізувалися на випуску головних уборів, то в 1780 році залишилося всього 8 таких майстерень, та й ті ледве зводили кінці з кінцями.
Але розвиток великої промисловості, незважаючи на якесь мінімальне сприяння государів, гальмувалося системою, що зберігалася, внутрішніх мит і урядовою регламентацією.
Тому, наприклад, у Папській державі ще наприкінці XVШ століття біля півмільйона людей утримувалося за рахунок добродійності, у той час як загальне населення становило 2 млн.300 тис. чоловік.