Дипломная работа: Італійська культура (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.)
В італійських країнах як і раніше існувала традиційна структура виробництва у вигляді змішаних або централізованих мануфактур. Машин фабричного виробництва Італія ще не знала.
Зміни в селі були більше помітні. Капітал що встигли збагатитися буржуа й дворян кинувся в сільське господарство. Незважаючи на те, що в Італії усе ще діяли закони про майорат, про невідуждаїмості дворянських маєтків і багато інших феодальних обмежень, підприємці знаходили вихід з положення, що створилося, і, як правило, ставали великими орендарями.
Прагнення до агротехнічних нововведень стає усе більше й більш помітно серед великих землевласників і буржуазних орендарів півночі. Саме в цей час виникають сільськогосподарські академії, що прагнуть впровадити в Італії останні новинки агротехніки. На деяких капіталістичних фермах впроваджуються вдосконалені сільськогосподарські знаряддя.
Артур Юнг, якому довелось побувати в Італії в 90-х роках XVIII сторіччя, схвально озивався про іригаційні спорудження Ломбардії й прекрасно оброблених полях П'ємонту. [12, 55]
За свідченням італійського історика Р. Вілларі, у долині ріки По відбувалася справжня революція в агротехніці. Особлива увага стали приділяти приведенню якості продукції у відповідність із вимогами ринку.
У той же час разом з підйомом сільського господарства почалося наступ на общинні землі й адміністративну організацію сільських комун. Сільські буржуа й дворяни проводили обгородження приватних землеволодінь.
Долина По, лідер в аграрному секторі, більше інших відчула на собі ці зміни. Там пануючого положення досяг великий капіталістичний підприємець. Зникала половинщина, а навспільники перетворювалися в сільськогосподарських робітниках. [14, 101]
Саме тут навіть у період найбільш глибокого економічного занепаду ринкові зв'язки залишалися досить міцними. В інших же областях Італії справа обстояло трохи інакше. Велика земельна власність, що перебувала в руках дворянства й буржуазії, розширювалася за рахунок общинних і селянських земель, затверджуючи екстенсивний розвиток аграрного сектора.
Феодальні латифундії, феодальна юрисдикція панували аж до початку XIX століття. Наймана робоча сила була досить нечисленна. Між селянином і ринком стояла безліч посередників, так що, незважаючи навіть на окремі "острівці невдачі" на півночі Італії, розходження між північчю й півднем півострови стають усе більше й більше глибокими.
Що ж стосується зовнішньої торгівлі, то у зв'язку зі зростаючим вивозом шовку, шовкової пряжі, провина, масла й інших сільськогосподарських продуктів через порти Ліворно, Генуї й південної Італії криза в цьому секторі господарства поступово відступала.
Однак, у містах панувало безробіття, тому що ріст мануфактур відставав від темпів збезземелювання селян. Заможними фермерами могли стати далеко не всі. Основна маса селян поступово ставала батраками або йшла в міста, забезпечуючи в такий спосіб надлишок робочої сили.
Ціни росли, заробітна плата залишалася на колишньому рівні, убогість у містах підсилювалася. Збільшився потік емігрантів у Францію й Швейцарію. [11, 94-95]
У той же час більша частина феодальної верхівки продовжувала жити колишніми доходами, зберігаючи повною мірою звичний спосіб життя. Інша ж частина, значно менша й головним чином на півночі, ставала на капіталістичні рейки. Ріст буржуазії відбувався переважно в селі північних районів Італії.
Таким чином, друга половина ХVІІІ ст. характеризується відносно мирним існуванням італійських держав. Італія як і раніше залишалася політично-роздробленою країною з вкрай нерівномірним політичним і економічним розвитком. Розвиток капіталістичних відносин частково охопив лише центральні та північні промислові райони. На півдні Італії зберігався ремісничий сільський характер виробництва, де сільське господарство носило в основному натуральний характер. [17, 54]
Отже, одним з головних специфічних "італійських" питань було політичне об’єднання країни та проведення буржуазних реформ.
Для феодальної верхівки італійських держав стало зрозуміло, якщо не спромогтися щось змінити у своїй політиці, то країну чекає безлад. Реформи булі вкрай необхідні
Найвідсталішою частиною Італії була Папська область. Зовнішня пишність та засліплююча розкіш князів церкви знаходилася у різкому контрасті із загальною глибокою економічною кризою й культурним занепадом. Ця область була відсталою навіть по невисоким італійським міркам. Елементарні передумови для розвитку торгівлі і промисловості були відсутні. [17, 99]
На іншому кінці полюсу знаходились П’ємонт і Венеція. Найбагатшими та наймогутнішими на протязі віків були торговельні республіки Венеція і Генуя. Однак політичний устрій, що був прогресивний в середні віки, являв собою окаменілу окраїну Европи. В економічному житті вони теж переживали занепад.
Торговельний флот Генуезської республіки не діяв і уряд змушений був здавати його в оренду іноземцям.
Куди більший простір для підприємницької діяльності, відкривався в Мілані, Неаполі й Туріні, куди поступово переселялися генуезські купці. Згідно Пожаревацькому договору 1718 року Венеція поступилася туркам майже всі свої володіння на Балканському півострові. Її колишня слава "цариці морів" безповоротно закотилася, іспанські, австрійські, французькі війська безкарно топтали землі Венеції в наступні десятиліття.
Флоренція, відома, як промисловий і культурний центр середньої Італії, також перебувала в глибокому занепаді. Велике герцогство Тосканське було одним із самих великих держав на Апеннінах, і хоча Флоренція залишалася столицею цього великого державного формування, це її не врятувало. [5, 34-36]
В 1735 році, відповідно до договору Франції й Австрії, Тоскана була передана у володіння герцогові Францу Лотарингському, чоловіку Марії Терезії, кандидатові на трон Священної Римської імперії.
Правління у Тоскані обмежувалося функцією вибивання грошей і пересилання їх у столицю Австрії. Австрійська солдатня, що сприймала герцогство Тосканське як одну з Австрійських провінцій, зуміла вкрай розорити цю ніколи квітучу область.
Політичне положення Ломбардії (колишнє герцогство Міланське) із середини сімнадцятого століття також являло собою сумну картину. Війни першої половини сімнадцятого сторіччя розорили її. Парма й П’яченца були віддані як особливе герцогство однієї з галузей будинку іспанських Бурбонів, частина земель на заході Ломбардії відійшла до П'ємонту. Керування Ломбардії здійснювалося австрійськими губернаторами. [1, 72]
Отже, із зазначеного можна зробити висновок, що італійські держави перебували у глибокій системній політичній та економічній кризі. Необхідність реформ дозріла. Найбільш актуальною в той час для Італії була фінансова проблема й перші реформи були спрямовані в першу чергу на її вирішення.
Політична криза змусила перші реформи в Ломбардії провести Марію Терезію і її сина Йосипа ІІ, які встали перед необхідністю зміцнити своє панування й централізувати владу.
Першої й найбільш важливої була податкова реформа. На основі нового обмірювання було оцінено все нерухоме майно, незалежно від станової приналежності її власників. Це дозволило рівномірно розподілити податки й ліквідувати всякі вилучення.
Держава також викупила внутрішні митні, дорожні й мостові мита й інші непрямі податки, що колись належали приватним особам. Урядом був закритий ряд монастирів і релігійних орденів. Інквізиція, церковна цензура були скасовані, а духовні особи підлягали духовному суду, що завдало серйозного удару по церковних привілеях. Були скасовані багато обмежень внутрішньої й зовнішньої торгівлі.
Прагнучи централізувати керування державою, уряд провів цілий ряд адміністративних реформ. Реформи привели не тільки до збільшення грошових надходжень у скарбницю, але також сприяли пожвавленню торгівлі, вільної купівлі й продажу земельних володінь і, разом з тим, їхньому переходу в руки нових буржуазних власників. Реформи відкривали широкі можливості для капіталістичного розвитку.