Дипломная работа: Молодіжна субкультура в соціологічному вимірі

· Потреба бути;

· Потреба щось значити;

· Потреба в популярності;

· Гіпертрофія потреби в інформації

У підлітків з’являється бажання вивчати своє „Я”, зрозуміти, на що вони здатні. У цей період вони прагнуть себе затвердити, особливо в очах однолітків, піти від усього дитячого. Усе менше орієнтуються на родину й звертаються до неї. Але зате зростає роль і значення референтних груп, з’являються нові образи для наслідування. Підлітки, що втратили орієнтир, що не мають підтримки серед дорослих, намагаються знайти ідеал або зразок для наслідування. Найчастіше таким зразком стає або якийсь збірний образ, або старший товариш, або дорослий, котрого влаштовує роль „учителя”. Цим іноді користуються представники різних сект, асоціальних угруповань.

Дослідження пов’язані з проблемами молоді були й будуть актуальними, і в сьогоденні надзвичайно необхідні. Дослідження в цій області соціології й психології необхідні для вирішення тієї кризи, що переживає сьогодні Україна. А зв’язок таких аспектів проблем молоді, як молодіжна субкультура й молодіжна агресивність очевидна. Тільки ретельні й систематичні дослідження в області розвитку соціальної роботи з молоддю можуть допомогти зрозуміти причини конфлікту поколінь, що відбувається в нашому суспільстві. Необхідно зрозуміти суть молодіжних шукань, відмовитись від безумовного осуду того, що несе із собою молодіжна культура, диференційовано підходити до явищ життя сучасної молоді.

Також необхідно зрозуміти, що юнаку потрібно визначити межи своїх реальних можливостей, довідатися, на що він здатний, затвердитися в суспільстві. Підтвердженням цьому може служити наступна цитата Эриксона: «Підліток повинен, як акробат на трапеції, одним потужним рухом опустити поперечину дитинства, перестрибнути й ухопитися за наступну поперечину зрілості. Він повинен зробити це за дуже короткий проміжок часу, покладаючись на надійність тих, кого він повинен відпустити, і тих, хто його прийме на протилежній стороні»[2] .

Розділ 2

Неформальні об’єднання як ви яв молодіжної субкультури

2.1 Витоки та історичний розвиток неформального руху, причини виникнення

За період з 80-х років ХХ століття – початку ХХІ століття кількість неформальних об’єднань зросла з 8% до 78% тобто в сім разів. Неформальний рух має глибокі історичні корені До неформалів можна віднести середньовічних вагантів, блазнів при королівських дворах, перших царських дружинників, тощо.

Історичний аспект виникнення неформальної групи

Багато хто не зовсім розуміють поняття „неформальна група” і цей вираз асоціюється в них з патлатими хлопцями в шкіряних куртках і ланцюгах. Це не зовсім вірно, хоча в середовищі неформалів зустрічається й такий типаж.

Насамперед важливо відокремити „неформальний рух” від „сусідів” по історичній епосі: дисидентського й демократичного рухів. На перший погляд, ці три рухи вибудовуються в ряд, подібний знаменитим ленінським трьом поколінням визвольного руху. ХХ з’їзд розбудив дисидентів, дисиденти розбудили Ошибка! Закладка не определена. неформалів, неформали „розкрутили” демократичний рух. На практиці процес розвитку „визвольного” руху не був лінійним. Ерозія тоталітарного режиму привела до утворення неформального середовища раніше, ніж дисидентської. Уже наприкінці 50-х – початку 60-х рр. виникли недисидентські суспільні рухи, що існують дотепер і вважаються класичними зразками неформальних – екологічне (дружини охорони природи) і педагогічне (комунари). Дисиденти, неформали й демократи являють собою три хвилі суспільного руху, які характеризуються різними рисами. Дисидентів відрізняє пріоритет правозахисної тематики й „табу” на співробітництво із владою, застосування насильства. Демократів характеризував більш широкий спектр політичних інтересів і орієнтація на співробітництво й навіть підпорядкування тієї частини правлячої еліти, що привселюдно розділяла ідеологічні постулати демократії (часто негативні – антибюрократичні й потім антикомуністичні, антишовіністичні). Незважаючи на первісну нелюбов до насильства, демократи швидко позбулися від успадкованих із часів початку Перебудови ненасильницьких „забобонів”. Незважаючи на те, що кожна неформальна група мала свої міфи, стереотипи й обмеження, загального ідеологічного контуру практично не існувало. У неформальному середовищі досить спокійно спілкувалися демократи, патріоти, анархісти, монархісти, комуністи, соціал-демократи й ліберал-консерватори різних відтінків. Іноді групування неформалів відбувалося зовсім не по ідеологічним принципам, а по напрямкам діяльності – захисники пам’ятників, педагоги, екологісти й ін. Проте неформалів нескладно відокремити як від дисидентського, так і від загальнодемократичного руху. На відміну від дисидентів неформали спокійно ставилися до взаємодії із владою, входженню в державні й офіціозні структури. Вони без особливих мук совісті висловлювали лояльність до пануючої ідеології, методично руйнуючи підвалини режиму (іноді, до речі, несвідомо). На відміну від “демократів” неформали скептично ставилися до визнаного „виконробами перебудови” і „демократичними лідерами” зі старої правлячої еліти, віддавали перевагу малим групам, раз у раз розколюючи „демократичний фронт”. Неформали воліли ставити в центр своєї активності конкретну соціальну діяльність, незважаючи на те, що майже всі неформальні групи мали власну, часом досить екзотичну ідеологію. Все це, укупі із тривалістю існування неформального руху (як мінімум з кінця 50-х рр.), змушує припустити, що неформали – це не просто покоління суспільного руху, що існувало з 1986р. до нині, а більш широке соціально – політичне явище.

Основні риси тогочасного неформального середовища:

· переважно зв’язки обрієвого характеру (на відміну від демократичного – популістського руху й партійних структур більше пізнього часу);

· прихильність соціальної творчості, схильність до пошуку нових соціальних форм, альтернативізму, „конструктивного утопізму”;

· органічний демократизм, прагнення до самоврядування, внутрішньої антиавторитарності, „колективного керівництва”;

· слабка артикулярованість, „прописаність” формальних відносин, формування внутрішньої структури організацій під впливом реальних особистісних зв’язків, прагнення до створення власного мікросередовища, стилю життя (як і дисиденти, але не демократи, що здебільшого розділяють життя й „суспільну діяльність”);

· відсутність твердих обмежень на співробітництво, наприклад, із владою (на відміну від дисидентів і, скажемо, народовольців);

· відсутність чітких ідеологічних „рамок” при високій ідеологізованості кожної групи окремо (на відміну від дисидентів);

· прагнення „мислити глобально, а діяти локально”, мати конкретні соціально – орієнтовані (тобто спрямовані на одержання соціального ефекту, а не прибутку) проекти, що підтверджують ідеї або сприяють їхньому втілення в життя.

Все це різноманіття ознак можна звести до декількох простих – соціальна творчість, самоврядування, „обріїзм”, орієнтація на співробітництво, конкретну соціальну дію при радикалізмі ідей. Неважко помітити, що таке середовище могло виникнути (і виникло) відразу після відмови влади від тотального контролю за суспільством (тобто в 50-ті рр.).

З цього випливає, що неформали – найбільш стійкий і довгостроково існуючий стрижень цивільного суспільства нашої країни (у всякому разі на сьогоднішній момент), його сполучний елемент. У зв’язку зі сказаним виникає ще одне питання: а чим неформали відрізняються від масонської ложі й мафії? Адже деякі зовнішні ознаки збігаються – здатність проникати в будь-яке середовище, розгалуженість, приватний характер зв’язків. Але сутність принципово різна – неформали не визнають владної й тим більше насильницької ієрархії, їхні зв’язки переважно горизонтальні, а авторитет як правило носить особистий характер. До того ж діяльність неформалів переважно гласна, у той час як масони й мафія культивують таємність. По цих параметрах до мафії й масонства ближче партійні й державні інститути. Згадані вище риси неформалів не носять абсолютного характеру. Для спілкування із зовнішнім миром іноді видумується досить квітчаста титулатура, а в конфліктах зрідка використається й формальне право більшості, що вподібнює неформалів партійним структурам. Іноді під час соціальних акцій діє тверда дисципліна, заснована на формальному підпорядкуванні заздалегідь призначеному командирові (координаторові й ін.), влада якого по закінченні акції розчиняється. Неформали – громадські працівники як явище не мають чітких меж і частково змішувалися й з дисидентами, і з демократичними рухами, і з середовищем офіційних організацій (партій, профспілок, суспільств і т.д.).

Найбільш помітні сплески виникнення неформальних організацій в історії були:

1. Хвиля неформалітету в післяреволюційні роки.( Контр культурні угруповання молоді).

2. Хвиля 60-х років, в період Хрущовської відлиги. Це перші симптоми розкладання адміністративно-командної системи. (Художники, Барди, Стиляги).

3. Хвиля. 1986 рік, коли існування неформальних груп було визнано офіційно. Н