Дипломная работа: Поема-казка "Лис Микита"
Тоді вже Іван Франко почав компонувати свого “Лиса Микиту”, радився з Коріневичем щодо назв звірів.
У своїй творчій роботі І.Франко опирався на фольклорну та літературну традицію засвоєння мандрівних або запозичених сюжетів, яка полягає в тому, щоб надати чужій казці свій національний колорит, зробити її своїм народним добром.
Невід’ємною рисою переробленої чужої казки поетом чи письменником, її новою своєрідністю повинен бути, на думку І.Франка, національний колорит та відзвук у ній сучасної авторові живої дійсності.
У своїй роботі над казкою “Лис Микита” І.Я.Франко дотримувався того ж принципу. Так, вже в 1889 році безпосередньо перед написанням “Лиса Микити”, він в одному з листів до М.Драгоманова підкреслив, що невід’ємною рисою переробки запозиченого сюжету повинно стати суспільно-актуальне його звучання. “Одіссея” і “Reineke Fuchs”, - писав Франко, - се, по-мойому, дві речі, котрі у нас треба гарно перевести (сього останнього можна би потроха й підлити антишляхетським та антипопівським соусом) і пустити в публіку”[35].
У наступному році І.Франко й розпочав опрацьовувати сюжет “Reineke Fuchs”, який базувався на мандрівних байкових мотивах. У творчій роботі над запозиченим сюжетом він виходив з чіткої настанови - створити таку казку, щоб вона, говорячи про звірів, “одною бровою моргала на людей” [42,10], щоб український читач явно відчув, що “й в нас, між людьми хрещеними, не одно таке діється, про яке тут у казці розказано” [42,10]. Іншими словами, І.Франко прагнув зробити свого “Лиса Микиту” актуальним суспільно-викривальним українським твором.
Як бачимо, у післямові “Хто такий”, І.Франко прямо вказує, що його твір ні в якій мірі не є перекладом якогось конкретного джерела, тим більше “Рейнеке Фукса” Гете, а становить своєрідну і повністю творчу обробку стародавнього звірячого епосу, зокрема повісті про лисові пригоди, з найдавніших часів відомої у різних народів. Створюючи свого “Лиса Микиту”, Іван Франко йшов, таким чином, від звірячого епосу взагалі, а не від його конкретних письменницьких обробок, однією з яких є поема Гете, і використав тільки його основну сюжетну канву (“головну раму”), наповнивши її цілком оригінальним змістом, надавши творові виразного і неповторного національного колориту.
Текстуальне зіставлення “Лиса Микити” з “Рейнеке Фуксом” повністю спростовує думку про будь-яке наслідування І.Франком твору німецького письменника чи залежність від нього. Ці два твори подібні тільки за основною сюжетною схемою (якщо брати її в найзагальніших рисах) і то далеко не в усьому. У поемі Гете є чимало сюжетних ланок, повністю відсутніх у “Лисі Микиті”. І навпаки, український письменник у багатьох випадках розгортає сюжет свого твору за рахунок старовинних оповідань про звірів та багатих казкових скарбів українського фольклору.
Адже протягом усього життя Іван Франко проявляв глибокий інтерес до усної народної творчості, часто використовував для своїх творів казкові сюжети. Іноді запозичав дещо з побудови народних казок і легенд. Проте ці запозичення в “Лисі Микиті” ніде не є дослівними перенесеннями, але скоріше ремінісценції численних фольклорних записів, зроблених Іваном Франком у різні часи в Нагуєвичах та інших місцевостях Підгір’я. Використав також автор, хоч і значно рідше, казки, записані іншими етнографами і друковані збірники пословиць. Малюнок зустрічі Вовка з Кобилою, сповідь Півня Лисом Микитою, ловля риби Вовчицею (хвостом в ополонці) і т.д. - мають прямі паралелі в українській народній творчості. Досить співставити пісню ІХ поеми з 47 байкою із збірника В.Гнатюка “Українські народні байки”, пісню Х з 64, а пісню ХІ з 91 байкою з тієї ж збірки. Щоб побачити тотожність їх змісту навіть у деталях. Трактування образів Лева, Вовка, Лиса, Зайця і Півня як уособлення певних рис людських характерів і поведінки в поемі І.Я.Франка має також аналогію в українських народних байках. Пісня про Комара, яку співає куряча підпила процесія після суду, створена І.Франком на основі відомої в багатьох варіантах української жартівливої пісні.
Народну мудрість використовує І.Франко з виразною метою зробити казку про Лиса доступною і близькою широким масам читачів, особливо селян і дітей, надати їй національного колориту.
Між іншим, сам І.Франко вказує, що повністю нових епізодів, запозичених переважно з народних казок, у його поемі понад тридцять: “… я повводив із старих оповідань та наших людових байок дещо нового, так що загалом у другім виданні моєї переробки враз із тим оповіданням, що становить рамку цілості і тягнеться через усі пісні, вплетено тридцять більших або менших оповідань і уступів” [35,67].
Одним із тих нових “оповідань і уступів”, введених у твір здебільшого у другому виданні і повністю відсутніх у Гете, які своїм корінням тягнуться до інтернаціональних сюжетів, що були відомі ще з найдавніших часів, та народних казок про звірів є епізод про Вовкове суддівство. Так у латинській поемі ХІІІ ст. “Reinardus”, яка згадується у франковій післямові до другого видання, є оповідання про Вовка, що допомагає баранам ділити поле. Тут Вовк у ролі судді виступає за намовою Лиса. Сама ж пропозиція, як ділити поле, йде від баранів: Вовк має стати посередині поля, а барани будуть бігти до нього і збивати його з цього місця. Закінчилося тим, що барани побили Вовка мало не до смерті. Лис, побачивши, що Вовк ще живий, радить баранам ще раз напасти на нього. І ті знову б’ють Вовка стільки разів, скільки у кожного з них рогів.
Цей же сюжет, хоч і в дещо іншому плані, наявний і в народних казках. Зокрема, у казці “Вовк на ловах” [18,203], записаній на Гуцульщині в 1913 р., серед інших є епізод про Вовка, який допомагав цапам ділити поле. Дія тут
розгортається так. Вовк, побачивши двох цапів, що билися на полі, висловлює бажання котрогось із них з’їсти. Ті, в свою чергу, знаючи, що Вовк - великий суддя, просять розв’язати їх суперечку за поле. Вовк не знає, що відповісти. Тоді цапи пропонують Вовкові стати серед поля, а вони з різних кінців бігтимуть до нього: хто раніше прибіжить, того і поле. Закінчилося це тим, що Вовк пішов з поля добре побитий.
Ще інше розгортання сюжету про Вовка-суддю знаходимо у казці “Як цапи врятували вівцю від смерті”, також записаній на Гуцульщині [18,337]. Тут Вовк хоче з’їсти не цапа, а вівцю. А цапи пропонують з’їсти ще й їх. Але після того, як вони, розігнавшись з різних кінців поля, перескочать через нього.
Епізод про Вовка-суддю, який з’явився у другому виданні поеми, не повторює жодного з відомих джерел. Іван Франко дає свою, оригінальну і надзвичайно цікаву щодо художнього вирішення обробку одного з широковідомих інтернаціональних сюжетів. Франків Вовк-суддя - це яскравий соціальний тип, розкритий у глибоко індивідуальних проявах.
Вплив народних казкових традицій позначається і на мові літературної казки. Так, І.Франко зберігає простоту, лаконічність зображувальних засобів народної казки.
Власні назви автор також бере з усної народної творчості, як і пестливі, здрібнілі слова тощо.
Але запозичені в народу образи і мотиви письменник розробляє оригінально, по-своєму, наповнюючи свій твір злободенним змістом, майстерно використовуючи своє авторське право на художній замисел. Йде зворотний процес - митець збагачує народну мову, загострює зображувальні засоби, розширює їхні художні можливості.
Спорідненість поеми “Лис Микита” І.Франка з усною народною творчістю виступає особливо чітко в соціальному духові поеми, в характері трактування хапуг, злодіїв, продажних суддів та різних визискувачів звірячого царства на чолі з Левом, а також всієї звірячої державної системи:
Що за ряд! Яка держава!
Дурням в ній гонорари і слава
Бідний, слабший хижих лап
Не уйде! – [ 34,21 ] .
Ці рядки, без сумніву, передають народну оцінку австро-угорської системи, що давала можливість польській шляхті душити Західну Україну. Викривальна тенденція описів поведінки і моральних якостей звірячих баронів і вельмож та порядків у їх державі так само базується на народному ставленні до різних експлуататорів та до несправедливого ладу в Австро-Угорщині. У цьому, найголовніше, що єднає поему і І.Франка з народною творчістю і робить її глибоко народною. Твір щедро сповнений антицісарським, антишляхетським і антипопівським духом, тобто спрямований проти експлуататорського ладу.
У фольклорних оповіданнях різних народів теж виступає лис-хитрун.
Пишучи свого “Лиса Микиту” Іван Франко, здається, мав у руках польську поему Мартина Смажевського “Lis Mykita”, хоч не згадує про неї в науково-популярному вступі “Хто такий Лис Микита і відки родом?”. Можливо, взяв із неї заголовок – хоч в одного і другого автора могло бути спільне джерело: українська народна назва хитрого лиса, - але більшого впливу ця поема не мала. В.Щурат пише, що можливо, звідти узято і мотив націоналізації поеми. Проте це нітрохи не зменшує оригінальності “Лиса Микити” і не збільшує вартості польської переробки, бо спосіб трактування фабули та літературна манера у І.Франка зовсім інша.
Польський автор скрізь дотримується Гетевого “Reineke Fuchs-a”, хоч дрібниці довільно змінює в багатьох місцях. Дія відбувається то в Польщі, то в Україні. Деяку подібність до Франкових виказують назви звірів.
Щодо сатири, то є чимало натяків на тодішні політичні та суспільні відносини польського життя, зате пропущена Гетева сатира на сатанинське духовенство.
Варто зазначити, що “Lis Mykita” в польській літературі не має ніякого значення, хоча деякий талант в обробленні чужої теми – видний.
Латинську поему “Reinardus vulpes” Іван Франко уже виразно подає як джерело “Лиса Микити”. Автор цієї поеми невідомий. Напевно ним був чернець, шляхетського походження, бо з погордою відноситься до простого народу.
Стиль поеми насичений риторичними фігурами, антитезами, серед яких уміщені філософські сентенції, і то мало оригінальні, подібні швидше на софістику.