Контрольная работа: Політична думка від Київської Русі до сьогодення
1. Охарактеризувати політичну думку Київської Русі
2. Правова держава та громадське суспільство
3. Магістральні вектори внутрішньої та зовнішньої політики України на сучасному етапі
Політична думка Київської Русі
У ІХ – Х ст.. відбувся процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва і формування Київської Русі як держави феодального типу. Рубіжною віхою у цьому процесі було прийняття християнства, що сприяло розширенню міжнародних релігійних і політичних зв’язків Київської держави, разом із якими на Русь прийшли здобутки європейської цивілізації в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім впливом активізувалася давньоруська суспільна-політична думка.
Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були погляди на походження держави, князівської влади, правове регулювання суспільних відносин, стосунки між церквою та державою, проблеми єдності та суверенності політичної влади, об’єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності та незалежності Русі тощо. Головними проблемами політичної думки цього періоду були дві: рівноправність Русі з іншими державами, передусім з Візантією, та необхідність об’єднання руських земель для збереження держави перед зовнішньою загрозою.
Найдавнішою працею, що дійшла до нас у письмовому вигляді від часів Київської Русі, є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. Він був наближеною до князя Ярослава Мудрого людиною.
Вихідною проблемою «Слова» Іларіона є питання про співвідношення закону та істини. У традиціях релігійної літератури під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною – Новий. Закон Іларіон трактує як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими методами діяльність людей на час д осягнення ними істини. Істина, благодать є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою. Для закону неприйнятним є уявлення про вище благо, він дається Богом людству на ранніх стадіях його розвитку. З часом закон змінюється благодаттю, відповідно і рабство змінюється свободою. Водночас закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею – свободи.
Важливим для Іларіона є також питання богообраності народів. За Старим Заповітом, таким народом є лише іудеї. Іларіон зауважує, що з осягненням людьми істини, після спокутування Христом первородного гріха, всі народи, які прийняли християнство, стають рівними перед Богом. Ті ж, хто залишився в межах і не піднявся до осягнення істини, втрачають свою богообраність. Навіть язичники, сприйнявши вчення Христа, кращі з тих іудеїв, які не можуть осягнути істину. Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними істинної віри слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією. Посилення цієї тези слугує і проведення паралелі між імператором Костянтином і великим київським князем Володимиром: якщо перший зробив християнство офіційною релігією у Римській імперії, то другий увів християнство на Русі.
Підтримуючи князя Володимира, Іларіон чітко висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Вона імпонує йому, бо тут влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності і сили держави. При цьому бажано, щоб влада концентрувалась у руках мудрого правителя, який задовольняв би певні умови: пам’ятав, що несе відповідальність за підданих перед Богом; здійснював владу на основі закону і справедливості, а не сваволі; був милостивим до підданих.
Важливою пам’яткою політичної думки Київської Русі є літопис «Повість врем’яних літ» монаха Києво-Печерської лаври Нестора, першу редакцію якого датують 1113 р. У написанні літопису автор користувався як історичними джерелами інших європейських країн, так і руськими літописами, які не збереглися до нашого часу. У подальшому твір доповнювався матеріалами інших авторів.
У літописі подаються звістки про діяльність руських князів, про боротьбу з зовнішніми ворогами, про народні постання у Київській Русі. Як і в «Слові про закон і благодать» Іларіона, одним із найважливіших питань політичного характеру у «Повісті…» є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами. Для обґрунтування цієї проблеми автор використовує низку аргументів, пов’язаних з історією походження і розвитку слов’янських племен.
Особлива увага в «Повісті…» приділяється обґрунтуванню законності й необхідності князівської влади. Для посилення ідеї винятковості князівської влади наводиться оповідання про заклинання варягів. Таке походження влади ставить княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси населення й санкціонує передання влади лише всередині княжого роду. Однак на відміну від «Слова…» Іларіона, в якому всіляко обґрунтовується князівське єдиновладдя, автор «Повісті…» подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів. При цьому шляхом включення до тексту біблійної легенди про поділ Землі синами Ноя після всесвітнього потопу виправдовується феодальна роздрібненість руської держави.
У «Повісті…» не заперечується ідея єдності руських земель, але розглядається вона передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Що стосується політичної єдності, то вона виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних. Причиною княжих міжусобиць у «Повісті…» вважається «спокутування» дияволом людей, а тому міжусобні війни і їх зачинателі є неправедними і гріховними.
Значна увага у Київській Русі приділялась розробці законодавчих актів, які регулювали суспільні відносини. Першим писаним слов’янською мовою кодексом законів тут була «Руська правда» Ярослава Мудрого. Вона складається з трьох частин: «Правди Ярослава», «Правди Ярославичів» та широкої редакції «Руської правди». Закони Ярослава широко цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття проголошувались особиста безпека і невід’ємність власності. За насильницькі дії визначали особливу плату до казни – штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищала власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія. Найтяжчі кари, аж до вигнання з рідної землі, встановлювались за крадіжку коней і підпал.
«Руська правда» регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.
Визначною пам’яткою Київської Русі є «Повчання» Володимира Мономаха – великого князя київського, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. «Повчання» написане у формі заповіту – звернення Володимира Мономаха до своїх синів. У ньому узагальнено досвід князя за час перебування його на київському престолі. Цей досвід він намагається передати своїм синам. В автобіографічній частині твору подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя-правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами. Саме це передусім Мономах заповідає дітям, подекуди, за традицією того часу, майже дослівно наслідуючи своїм текстом Біблію.
Крім моральних настанов, «Повчання» містить також практичні вказівки щодо керівництва державою , управління підданими, правил поведінки з ними в деяких типових ситуаціях, зокрема під час війни. За політичними традиціями слов’янства князь був не тільки правителем і воєначальником, а й верховним суддею в державі. Саме тому Мономах звертає особливу увагу своїх синів на дотримання ними закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих. Він мусить дбати про них, особливо про знедолених і беззахисних.
В обстановці загострення міжусобної боротьби створювалась видатна писемна пам’ятка Київської Русі – поема «Слово о полку Ігоревім», де знайшла своє відображення низка актуальних політичних проблем. По смерті Володимира Мономаха різко посилився процес феодальної роздрібності. Князівські династії утверджуються в окремих землях, для яких Київ залишався лише духовним центром. Але й цей авторитет поступово занепадає. Удільні князі, що присвоювали собі титули «великих», воюючи один з одним, дедалі частіше почали залучати до внутрішніх чвар озброєні загони сусідів – поляків, литовців, угорців. Та найбільш небезпечними для Русі були степові кочівники – половці, набіги яких ставили під загрозу саме існування держави.
Розповідаючи про локальне явище – похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецькій степ і його воєнну поразку, невідомий автор «Слова…» у поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальнюючих висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів. Основний політичний зміст зосереджений у так званому золотому слові великого князя Святослава. Звертаючись до бояр та князів, він говорить, що головна провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що той пішов на половців «собі слави шукати», а не захищати інтереси всієї держави. Те саме чинять й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. Автор «Слова…» наголошує, що для князя не достатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти побачити загальнодержавний інтерес і підпорядкувати йому особистий.
Природний хід розвитку Київської феодальної держави був порушений татаро-монгольским нашестям, яке призвело до підриву продуктивних сил суспільства, значною мірою зруйнувало традиційні політичні інститути. На підвладних територіях татаро-монголи вводили жорстку систему адміністрування, базовану на принципах колективної відповідальності та безумовного підкорення. Місцева адміністрація почала виступати як представник влади окупантів. Залишки державності Київської Русі продовжували зберігатися у важкодоступних районах українського Полісся та на крайніх західних землях – у Галицько-Волинському князівстві. Князь Данило Галицький і його наступники докладали значних зусиль для збереження та зміцнення своєї влади, реформуючи державне управління й ведучи боротьбу з татаро-монгольским впливом.
Правова держава та громадське суспільство
Правова держава характеризується низькою ознак, які стосуються організації державної влади, стану правової і судової систем діяльності правоохоронних органів, становища особи в суспільстві та її взаємовідносин з державою тощо. До таких ознак, які називаються також принципами, зокрема, належать: народний суверенітет; непорушність прав і свобод людини з боку держави; зв’язаність держави конституційним ладом; верховенство конституції стосовно інших законів і підзаконних актів; поділ влади та інститут відповідальності влади як організаційна основа правової держави; незалежність суду; пріоритет норм міжнародного права над нормами національного права.
В.С. Нерсесянц відокремлює три найважливіших ознаки правової держави: верховенство правового закону; реальність прав і свобод індивідів; організація і функціонування суверенної державної влади на основі принципу поділу влади, на яких у подальшому ґрунтуватиметься аналіз проблем теорії і практики правової держави.
Розглянемо ці ознаки детальніше. Перша з них передбачає розмежування права й закону. Найпоширенішим є визначення права як системи встановлених або санкціонованих державою і спрямованих на регулювання суспільних відносин загальнообов’язкових норм, дотримання й виконання яких забезпечується шляхом переконання і державного примусу. Норми права мають об’єктивну основу у вигляді закономірностей розвитку суспільних відносин, традицій того чи іншого суспільства. Правові норми завжди вимагають визнання їх суспільством. Норми, які не враховують цього і не визнаються суспільством, не є правовими і приречені на недотримання, врешті-решт, на скасування.
Законами у широкому розумінні є вся сукупність державно-владних настанов – законів, указів глави держави, постанов уряду, рішень органів конституційного контролю тощо незалежно від того, сприймаються вони громадянами чи ні. В ідеалі закон повинен бути виявом норм права. Але він пов’язаний з волею законодавця і може не відповідати суспільним відносинам, що об’єктивно склалися.
Розрізнення права й закону в теорії правової держави дає можливість розмежувати та протиставити право і свавілля пануючих суспільних груп, зведене в ранг закону, досягти правочинності законодавчих актів державних органів. Ототожнення закону і права, притаманне легізму, призводить до того, що за право видається будь-яка нормотворча діяльність владних органів. Виникає ситуація, за якої державними органами можуть порушуватися невід’ємні права індивідів та соціальних груп при збереженні видимості законності. На законах, їх суровому дотриманні можуть ґрунтуватися й диктаторські політичні режими, проте такі закони не є правовими, бо не відповідають вимогам права, як синоніму праведності і справедливості.
Важливою ознакою правової держави утвердження правової форми і правового характеру взаємовідносин між державою і громадянами як суб’єктами права, визнання й належне гарантування формальної рівності і свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина. У правовій державі за особою визнаються невід’ємні, непорушні та недоторкані, хоч би з чийого боку то було, права і свободи. При цьому, що особливо важливо, визнається, що права і свободи індивідів – це не продукт волі держави, не її поступка людям, а істотна складова права, яке об’єктивно складається в даному суспільстві і дотримання якого є юридичним обов’язком усіх, передусім – держави.
У правовій державі права і свободи особи закріпляються конституційно. За своєю сутністю конституція є системою обмежень держаної влади шляхом проголошення й законодавчого забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Дуалізм у розумінні прав особи, тобто поділ їх на права людини і права громадянина, пов’язаний з розмежуванням громадського суспільства і держави. Права людини – це природні, невідчужувані права, що належать індивіду від народження як члену громадського, тобто існуючого за межами держави як політичного інституту, суспільства. Це право на життя, свободу, власність, безпеку, недоторканність особи, прагнення до щастя, опір насильству тощо. Теоретично від держави не вимагається визнання цих прав, однак на практиці вони також мають позитивний, тобто встановлений державою, характер, оскільки набувають юридичної сили лише тоді, коли порядок їх застосування визначається законом.
Права громадянина пов’язані з фактом громадянства, належності особи до певної держави. На відміну від прав людини, які належать особі безпосередню, вони встановлюються за домовленістю між громадянами і державою. Головне призначення цих прав полягає в тому, щоб забезпечити участь особи в державно-політичному житті через надання їй відповідних юридичних можливостей. У конституційній теорії і практиці права людини і громадянина нерідко ототожнюються відповідно з особистими і політичними правами.
У правовій державі переважає індивідуалістичний підхід до прав людини і громадянина, який виходить із пріоритету особи перед суспільством і державою. Головний акцент робиться на особистих і політичних правах і свободах, тоді як соціально-економічним правам приділяється менше уваги. Соціалістична концепція прав людини, навпаки, виходить із колективістського принципу, віддаючи пріоритет суспільству й державі, колективу перед особою.
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--