Контрольная работа: Політична думка від Київської Русі до сьогодення

Кожен із перелічених варіантів наголошує на якійсь особливості співвідношення зовнішньої та внутрішньої політики, одночасно недооцінюючи інші. Так, під час ведення війни, яка протягом усієї історії людства була одним із найголовніших засобів зовнішньої політики, все внутрішнє життя країни підпорядковується досягненню перемоги. Однак війна є екстремальним, а не нормальним станом суспільства й вона також спрямована на задоволення певних внутрішніх інтересів та потреб. Тому не можна стверджувати, що зовнішня політика завжди й у всьому визначає внутрішню. Подібні твердження відривають зовнішню політику від внутрішньої і перетворюють її на самоціль.

Так само неправомірно було б вважати, що зовнішня політика є простим продовженням внутрішньої. Зовнішньополітична діяльність держави – це взаємодія з іншими державами та міжнародними організаціями, які справляють відчутний зворотний вплив на суб’єкт зовнішньої політики. Іноді цей вплив примушує державу корегувати, а то й змінювати її внутрішню політику. Залежність зовнішньої політики держави від інших суб’єктів міжнародної політики не дає змоги одночасно стверджувати, що і внутрішня політика в усьому визначає зовнішню.

Здавалося б, найприйнятнішим є третій варіант, який визнає зовнішню та внутрішню політику рівнозначними. Проте й він є спрощеним трактуванням співвідношення зовнішньої та внутрішньої політики, яке не розкриває їх дійної взаємозалежності.

Зовнішня і внутрішня політика перебувають у тісному взаємозв’язку і взаємозумовленості. Сторони цієї єдності мають спільні риси та якості відмінності, і зовнішня політика не є простим продовженням внутрішньої. Особливість зовнішньої політики полягає передусім у тому, що вона не має владного характеру. Якщо внутрішня політика є діяльністю щодо здійснення влади, то суб’єктами та об’єктами зовнішньої політики виступають держави як суверенні утворення, жодне з яких не може нав’язувати свою волю іншому.

Важливе значення для досягнення цілей зовнішньої політики мають засоби її здійснення. Залежно від сфер суспільного життя вони поділяються на політичні, економічні та ідеологічні. Політичні засоби є найбагатоманітнішими. Вони охоплюють передусім сферу дипломатичних відносин – від традиційних форм дипломатії (посольства, консульства) до дипломатії на рівні глав держав. Ці засоби можуть використовуватись у формі переговорів, участі в міжнародних організаціях тощо.

Особливу групу політичних засобів зовнішньої політики складають воєнні засоби, основними з яких є війна і воєнний тиск. Формами воєнного тиску можуть бути маневри, навчання, паради, провокації на кордоні та ін.

Економічні засоби зовнішньої політики означають використання економічного потенціалу держави для впливу на економіку й політику інших держав. Економічний потенціал є особливо важливим засобом зовнішньої політики, оскільки в кінцевому підсумку саме він визначає позицію держави в міжнародних відносинах. Держава з потужним економічним потенціалом займає впливові позиції у світі. До економічного потенціалу держави належать її промисловість, сировинні ресурси, стан робочої сили та ін. Важливим економічним засобом зовнішньої політики є зовнішня торгівля, яка, з одного боку, сприяє збільшенню економічного потенціалу держави, а з другого – дає змогу впливати на політику інших держав через світові ціни, встановлення режиму найбільшого сприяння чи введення ембарго тощо.

До ідеологічних засобів зовнішньої політики належать різноманітні форми й засоби пропаганди, інформації, культурної політики, які використовуються державою у відносинах з іншими державами передусім з метою формування позитивного зовнішнього іміджу і міжнародного престижу даної держави. З цією метою в зарубіжних країнах відкриваються культурні центри, влаштовуються різноманітні виставки, презентації тощо.

Висновок

Зовнішня політика, використання різних засобів її здійснення навіть у демократичних країнах є однією з найменш контрольованих рядовими громадянами сфер діяльності держави. І не тільки через закритість діяльності деяких її складових, наприклад збройних сил і спецслужб. Прийняття більшості зовнішньополітичних рішень, найважливіші кадрові призначення у цій сфері в державі зосереджуються в руках однієї особи – глави держави або прем’єр-міністра. Це підвищує ризик прийняття не виважених рішень аж до втягування держави в затяжні кровопролитні війни, як це сталося з США у В’єтнамі або з СРСР в Афганістані.

На сьогодні в Україні зареєстровано більш як 120 політичних партій. Однак кілька з них як масові об’єднання з чітко вираженою ідейно-політичною орієнтацією.

В Україні нині налічується більш як тисяча офіційно зареєстрованих громадських організацій. Провідне місце належить тим, які виражають інтереси суспільних класів. Це об’єднання найманих працівників (профспілки) і підприємців. В Україні єдине у минулому й поки що найчисленніше міжгалузеве профспілкове об’єднання – Федерація профспілок України – все ще продовжує залишатися інструментом державної політики і є далеким від назрілих за нових соціально-економічних умов потреб захисту інтересів трудящих.

Провідною стороною в нерозривній єдності держави і громадянського суспільства є останнє. У кінцевому підсумку держава завжди є такою, яким її робить суспільство.

Література

1. П.П. Шляхтун «Політологія»

2. С.В. Бобровник «Громадянське суспільство в Україні»

3. С. Лінецький «Ідея правової держави в сучасній Україні»

4. Хропанюк В. Н. «Теория Государства и Права»

5. Каменська Г.В.«Введення в політологію»