Контрольная работа: Політичні рішення та їх місце у вирішенні суспільних проблем
На прийняття політичних рішень значний вплив справляють "групи тиску", що створюються представниками різних господарських, політичних та інших громадських об'єднань для задоволення своїх корпоративних, групових інтересів.
Такі "групи" зацікавлені у здійсненні впливу на електо-рат у період виборчої кампанії з метою обрання необхідного їм члена виборного органу, який обіймає вигідну для них позицію, впливає на членів державних органів, що приймають рішення, на зрив або недопущення прийняття самого рішення ще на стадії обговорення і голосування, на засоби масової інформації з метою формування потрібної для них громадської думки і тиску.на весь процес формування рішень.
"Групи тиску" можуть конфліктувати між собою за утвердження групового інтересу. У цьому разі суб'єкт політики, що приймає рішення, повинен вміти розв'язувати конфлікти між політичними силами, що формують "групи тиску", протистояти монополії впливу на владу з їхнього боку, професійно володіти політичною ситуацією, повинен знайти оптимальне вирішення проблеми, щоб не допустити фрагментації політичного процесу і порушення процедури прийняття рішення, що відповідає стратегічним цілям. Важливу роль у цьому відіграє політична культура суб'єкта політики, володіння ним інформацією з певного питання.Політичні рішення приймаються у певних формах, які відображають силу впливу того чи іншого акта.
Основні форми політичних рішень:
а) право (закони, укази, розпорядження, постанови, резолюції);
б) рішення, норми статутів політичних партій;
в) рішення громадських організацій.
Політичні рішення містять у собі норми, що забезпечують організацію політичного життя суспільства, надають політичним зв'язкам визначеності й усталеності. В системі соціальних норм — правових, партійних, корпоративних, моральних, традицій, звичаїв — особливе місце посідають політичні норми — принципи.
Політичні норми — правила поведінки, що складаються у сфері політики і виражають політику класу, соціальної групи, нації, народу. Політичні норми цементують усі елементи політичної системи. Як самостійний елемент суспільного регулювання вони є складовою частиною конституцій, партійних документів (директив) та ін. Це такі норми, як закріплення народовладдя, демократизму, самоуправління та ін. Політичні норми у політичних рішеннях часто пов'язані з організаційними нормами. Організаційні норми — це правила поведінки, що регулюють організаційні відносини в усіх сферах суспільного життя, в тому числі політичного. Підкреслимо, що рішення всеохоплюючого характеру і високого політичного впливу приймаються повноважними зборами представників народу — парламентами, конгресами, національними зборами та ін. Це правові акти. Серед правових актів найбільшу силу мають закони. Закон — нормативний правовий акт, який приймається у конституційному порядку найвищим органом державної влади, має найбільшу юридичну силу стосовно інших нормативних актів і регулює найважливіші суспільні відносини. Основним Законом держави є Конституція. Саме конституційні норми мають найбільш виражений політичний характер. Сучасні конституції досить різноманітні в історичному, формальному і в змістовному плані. Так, перша писана Конституція США 1787 p. і досі залишається в країні основним законом, хоча і має 26 поправок. У Франції було прийнято 16 конституцій. У ряді країн (Велика Британія, Нова Зеландія, Ізраїль) немає єдиної писаної конституції, її заміняє сукупність різних законів. У Великій Британії, наприклад, до таких законних актів належать Велика хартія вольностей (1215 p.), Білль про права (1689 р.), акт про престо-лонаслідування (1701 p.), закони про парламент 1911 і 1949 pp. та ін. При тиранічних режимах можуть проголошуватися демократичні конституції. Однак вони мають декоративний характер. Значною мірою до них можна віднести конституції тоталітарних країн, які ще зовсім недавно називалися соціалістичними.
Попри все своє розмаїття, реальні, "живі" конституції виходять з народного (національного) суверенітету, забезпечують громадянські права і свободи та регламентують діяльність державних і в цілому політичних інститутів.
На грунті конституцій як основних законів приймаються всі інші правові акти.Закон може бути прийнятий також прямим волевиявленням громадян, тобто через референдум. Закони є основою для прийняття указів, розпоряджень, постанов, резолюцій та інших політико-правових і правових актів.
Юридичну силу закону мають також декларації, що приймаються вищим органом державної влади. Декларація — це заява від імені вищого органу влади, уряду або партії, в якій урочисто проголошуються основні політичні принципи, а також документ, де вони викладені.
У Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою 16 липня 1990 p., проголошувався "державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах". У Декларації викладено основні політичні принципи самовизначення української нації, народовладдя, державної влади, громадянства, територіального верховенства, економічної безпеки, міжнародних відносин та ін.
Декларації як політичні рішення з будь-якого питання міжнародної політики можуть прийматися однією або кількома державами.
Прийняття рішень представницькими органами влади у "відкритому" суспільстві має характер відкритості. Відкритий характер прийняття рішень через систему представницької демократії є формою легітимації політичної влади, подолання відчуження від неї громадян, формою контролю безпосередньо над бюрократією та обранцями народу.
Прийняття політичних рішень потребує від суб'єкта політики переконаності у доцільності втілення визначеної політики. Вона має бути заснована на правильно зрозумілих законах суспільного розвитку, усвідомленні необхідності втілення їх у політичних рішеннях. Та все ж при прийнятті таких рішень присутній і політичний ризик.
Розвинені суспільство і держава при певному рівні політичної культури здатні приймати вагомі, конструктивні рішення на основі пізнаних й осмислених законів суспільно-політичного розвитку. Проте в будь-якому суспільстві діє стихійний чинник. Не завжди знаходяться сили, які здатні усвідомити об'єктивні політичні процеси. Деякі процеси взагалі не лежать на поверхні, а мають глибинний і часто прихований характер. Політична історія наповнена прикладами швидких і непередбачуваних дій, що застають суб'єкта політики несподівано.
Надзвичайно високим є ступінь ризику при прийнятті політичних рішень при переході до якісно нового стану суспільства. Політичний ризик має об'єктивний і суб'єктивний компоненти. Як об'єктивний компонент ризик відображає певну невизначеність у середовищі, де суб'єкт політики виявляє свою активність. Ризик як суб'єктивний компонент — це поведінкова готовність суб'єкта приймати рішення, враховуючи характер, масштаб і динаміку об'єктивної невизначеності.
Під невизначеністю розуміють неможливість точно спрогно-зувати оптимальний вектор розвитку складної системи, певну реакцію на багатоваріантність, неоднозначність суспільних процесів. Рівень політиків визначається тим, наскільки вони здатні "зняти" невизначеність, знизити її гостроту, передбачити можливі негативні й позитивні наслідки розвитку цієї невизначеності для певного суб'єкта і його стратегії.
Прийняття рішення в умовах невизначеності і просте, і складне. Це не тільки відповідальне завдання, особливо коли йдеться про діяльність суб'єкта у незнайомому, специфічному середовищі, воно пов'язане також із значними втратами або, навпаки, досягненнями економічного і політичного характеру.
2. Мотивація та типи політичної поведінки особистості
Політичні психологи, що досліджують поведінку людини, будь це лідер чи звичайний громадянин, індивідуальний учасник або масовий суб'єкт політики, виходять з того, що для розуміння самого феномена політичної поведінки необхідно бачити його як причинно-зумовлений і спрямований на досягнення визначених цілей *. У політичній психології існують різні схеми пояснення витоків політичної поведінки. Однією з найбільш популярних є п'ятичленних «карта вивчення особистості в політиці» , запропонована М.Б. Смітом і кілька вдосконалена Ф. Грінстайном.
Макросоціальних і політична система формують безпосередні передумови політичної поведінки. Одночасно аспекти безпосереднього соціального і політичного оточення з дитинства і до сьогоднішнього моменту формують особистість, визначають ті елементи особистісної структури (оцінюють об'єкт, є посередником у відносинах з іншими людьми, що обумовлюють его-захист, установки), які безпосередньо спрямовані на поведінку.
Є й інші схеми, що пояснюють причинний залежність чинників впливають на поведінку, що підкреслюють, зокрема, наявність не лише умов, контексту поведінки, але й цілі, на досягнення якої воно спрямоване *. Незалежно від теоретичних розбіжностей, різні автори тим не менше вважають за необхідне враховувати в поведінці наступні моменти:
• зовнішнє середовище, який посилає стимули суб'єкту поведінки;
• потреби індивіда або групи, що бере участь у діяльності;
• мотиви, якими керується суб'єкт;
• установки, цінності, орієнтації, переконання і цілі суб'єкта;
• особистісні особливості ролі, стилю прийняття рішень; стилю міжособистісних відносин; когнітивний стиль;