Курсовая работа: Нарисова публіцистика
На ці питання цікаві відповіді дала анкета, проведена у свій час серед нарисовців журналом «Наши достижения». На анкету відповіли літератори трьох поколінь, в тому числі Михайло Пришвін, Всеволод Лебедев, Лев Нікулін, Микола Зарудін, Михайло Лоскутов та інші. Ось перелік «вільностей пера» нарисовців того часу:
«Автор відбирає з усієї сукупності своїх спостережень ті, які він вважає типовими і значними;
Автор підсилює, підкреслює одні риси героя в його портреті за рахунок інших;
Автор доповнює риси однієї реально існуючої людини рисами іншої, запозичує ситуації з життя, але розгортає сюжет в середовищі інших, хоча б також існуючих в житті персонажів; звичайно, в цих випадках герої виступають під вигаданими іменами;
Автор зсуває події в часі (певна річ, не порушуючи меж епохи), переносить їх іноді з однієї місцевості в іншу;
Автор «догадується» про думки і переживання своїх героїв;
Автор вводить в середовище реальних людей вигаданий персонаж, частіше за все свого «ліричного героя»;
Автор включає до тексту нарису, наприклад в опис подорожі, вставні новели-оповідання з вигаданими героями і т. ін.
Треба визнати, що всі ці прийоми входять і понині до арсеналу нарисовця».
Спробуємо переглянути відповіді цієї анкети стосовно до окремих нарисів, вміщених у газетах за останні роки.
Тему нарису заточувальника Херсонського електромашзаводу Юрія Рябцева «Петро Петрович», надрукованого в обласній газеті «Наддніпрянська правда», можна викласти досить коротко: проводи на пенсію робітника заводу Петра Петровича Ашеулова.
Портретна характеристика героя скупа. Рябцев не вдається до Шптампованих-перештампованих описів «неспокійного блиску» очей, «живинки в погляді» тощо, він просто змальовує картинку: Петро Петрович іде цехом і, вітаючись з товаришами по праці, «подає свою засмаглу жилаву руку. Рука суха, гаряча. Стискання чіпке, ніби в клішні бере». І все. Короткий портретний штрих. Але перед нами постає сильна людина, в якої не тільки рука «ніби в клішні бере», а й твердий, вольовий характер. Та коли виробничники проводжали Петра Петровича на заслужений відпочинок, «…здавалося, навіть стіни аплодували тієї миті. Ніби буря ввірвалася в цех, кожної секунди наростаючи». Петро Петрович «…підняв тремтячу руку (лише тепер вона затремтіла), сухо кашлянув і, ледь схиливши сиву голову, тихо промовив: «Любі…».
Ще один портретний штрих. В розчуленого Петра Петровича по щоках, «…на яких життя наклало глибокі борозни, текли сльози. Схрестивши над головою руки, він посилав присутнім своє рукостискання і усміхався».
Все тут, у цих коротких рядках. І щирі почуття любові товаришів до ветерана праці, і його розчуленість, і радісні сльози. Коротко, нічого зайвого, а уявлення повне.
Потім Юрій Рябцев подає інші характерні деталі. Для цього він зсуває події в часі, повертається до юності героя. Ашеулов – солдат революції. Він щойно роздобув гвинтівку, знаючи на кого її слід спрямувати.
– Сільські хлопці з заздрістю і побоюванням ходили навколо Петра, і кожному хотілося помацати гвинтівку руками. А один, довгов'язий, син куркуля – із злістю видавив: «Та вона в нього й не стріляє… Патронів же в Червоної Армії немає».
Петро розлючено шарпонув гвинтівку з плеча, крикнув:
– Ану стань до стінки! Я покажу тобі, є в Червоної Армії патрони чи немає.
Довгов'язий позеленів зі страху…»
А тепер припустимо, що поданого автором факту в дійсності не було. Отже, це вигадка? Ні. Тут ми маємо справу з домислом. Справді, був Петро бійцем революції? Був. Сичали куркулі, що могутність Червоної Армії гарбузової луски не варта, бо й гвинтівок і набоїв у неї нема? І таке було. Ставили куркулів до стінки червоні воїни? Ставили. Що ж тоді тут вигадка?
Користуючись правом на домисел, автор ввів у нарис, в середовище реальних людей вигаданий персонаж, збірний тип злого, підступного куркуля, просторікування якого розбились об віру в правоту справи, котру боронив Петро Петрович Ашеулов.
Два роки хоробро воював солдат. Був поранений. Ампутація ноги. Каліцтво. Земля горить: Антанта насідає, а він, Петро, має повернутись у село. Він – відрізана скиба.
Розповідаючи про перебування Петра Ашеулова в госпіталі, автор «догадується» про думки і переживання свого героя. Зневірився Петро Петрович у своїх силах, занепав духом: кому він потрібен? Та ось до нього в палату приходить комісар. Поговорив, розрадив, підтримав; запропонував стати комуністом. Це вразило найбільше. Вважав себе списаним в запас, непотрібним і раптом… Комісар ще й книжку залишив. Щось про людину в морі: ЗНЄСРІЛЄННЯ, бажання покинути весла. Вмерти. Та ось вдалині загорілись вогні. І людина знайшла сили. Не підкорилась. Вистояла. І перемогла.
Такими були факти. І Юрій Рябцев знову вдається до домислу. Що відчула б людина в подібній ситуації? Цитуємо текст: «Вогні. Немає в мене попереду вогнів. Я каліка».
- Зарився головою в подушку.
«А як би сказав комісар?»
Може б так: «І які б вітри не бушували, які б бурі не налітали на нас – все одно світить наша Радянська держава, ніби смолоскип у степу. А ми – солдати революції, покликані партією обороняти її».
«А може це і є той вогонь, заради якого я повинен взятися за весла. Боротись і перемогти. Так, так, перемогти!.»
Безперечно, послідовність плину думок Петра Петровича в ту лиху годину була, мабуть, дещо іншою, але суть їх залишилась. Автор уявив людину правдиво і піднесено, за її розповіддю про книгу комісара помітив пружину, яка спрацювала і вселила віру у свої сили, в своє майбутнє. Отже, і тут ми маємо справу з домислом, який правдиво, реалістично відображує дійсність.