Курсовая работа: Нарисова публіцистика
– Мабуть, в якихось клітинах кори головного мозку я відчув потребу поставити гідравлічні поршні саме з таким нахилом, підрахував і бачу: автомат ще ліпше працюватиме. – І дивився у бездонні, променисті очі Марії…
– Тоді працюй… – говорила дружина і важко зітхала…»
Ні, не такий він, інженер Анатолій, яким зобразив його автор нарису. Не такий. Це вигадана автором людина, яка говорить не притаманною їй мовою, яка діє в умовах нереальних.
В нарисі, безумовно, була спроба порушити і розв'язати важливу проблему. Але автор збочив із путівця. Не міг змалювати людину такою, якою вона є насправді.
Подекуди, захопившись зовнішнім ефектом, деякі автори роблять читачам і своїм героям ведмежу послугу. Так, молоді тваринниці Донецької області, прочитавши у газеті «Радянська Донеччина» нарис «Катрине щастя», мали підстави вважати завідуючу фермою колгоспу імені Орджонікідзе Катерину Титаренко найнещаснішою людиною на селі. Бо: «Справді, відтоді як вона стала завідуючою, живуть вони з чоловіком якось не так, як усі. Бачаться рідко, ще рідше розмовляють». І лише коли чоловік її згодився працювати на фермі скотарем «…вони вперше за дев'ять років подружнього життя йшли на роботу разом». Виходить: бійтеся, колгоспні трудівниці того, щоб вас призначали на відповідальні посади.
Нарисовець ніколи не повинен забувати, що домисел, який би допомагав відтворювати правду, виникає не сам по собі. Глибина його правдивості залежить від значення тієї справи, про яку пише журналіст, і від чутливості його серця. Знання допомагають бачити справу людини в такому обсязі, в якому вона сама її бачить. Проте слід пам'ятати, що лише знання ще не дають повноти уяви. Вони повинні доповнюватись такою розвинутою чутливістю і вразливістю серця автора, яка б переносила його у світ думок і відчуттів іншої людини.
3. Вибір сюжету
Закономірності жанру вимагають від автора художнього нарису копіткої роботи над композицією і сюжетом твору. З цього приводу, правда, ще й досі існує певна розбіжність думок як серед теоретиків, так і практиків. Дехто, поділяючи нариси на журнальні та газетні, проводить між ними певну грань і твердить, що так званий журнальний нарис повинен бути сюжетним (на цьому сходяться майже всі), а для газетного сюжет не обов'язковий. Очевидно, поділ цей штучний, бо слідуючи йому, треба було б говорити про оповідання газетне і журнальне, про повість, що вийшла окремим виданням, і ту, що надрукована в журналі, а це завело б у хащі суб'єктивних доказів і тверджень.
Безумовним лишається те, що струнко побудований композиційне, гостро сюжетний нарис – окраса номера газети, скарб доробку автора, не одноденка, а художньо вивершений, повноцінний твір.
Що ж таке сюжет?
Сюжет – це основна форма розкриття змісту художнього твору ', це форма розгортання теми. Сюжет – це той цвях, який ніби збиває, зводить воєдино всі частини твору, а композиція – способи з'єднання в ньому образів і сукупність усіх засобів їх розкриття.
Ми розглянемо кілька нарисів сюжетних і «безсюжетних», щоб переконатися в тому, наскільки вигідно відрізняються перші від других, наскільки виграє газета, автор і читач у першому випадку і наскільки програють вони в другому.
Нарис дописувача Івано-Франківської обласної газети «Прикарпатська правда» Романа Федоріва «Реквієм» – твір героїчної спрямованості. Тема його – одвічна боротьба життя і смерті. Смерть перемагає., але торжествує безсмертя. Смерть не владна над ним.
Щоб показати це засобами художнього слова, відтворити динаміку життя своєї героїні – садистськи замученої бандерівцями комсомолки Марії Закович, проникнути в її внутрішній світ і розкрити його в усій повноті, автор обирає оригінальний сюжетно-композиційний прийом.
«Я ще не чую реквієму, – починається нарис. – Ще в мені тиша і навколо тиша, ще йду дорогою. Дорога ця подільська, стара, вичовгана віками. Дорога сива од пилу. Обабіч, немов кремезні мірошники, стоять ясені, біля них туляться в білих намітках верби».
Шлях приводить автора до хати діда Максима Заковича. А далі: «…але ще реквієму не чую, ще мажорні звуки у моєму серці, ще дід мовчить. Він старим картузом змахує пил з стільця і каже сідати. І тепер ми сидимо обидва за столом. І вже десь у моєму серці зойкнула скрипка».
Ця заявка автора насторожує. Вона одразу ж заволодіває увагою читача, кличе його за собою. Бо ж «Максим Закович бере мене за руку і розповідає… довго, поволі, йому вже нікуди квапитися, ми йдемо не в завтра, йдемо у вчора, а там, у вчора, все залишилось на своїх місцях».
У дні вчорашньому – донька Марія. У дні вчорашньому – «німецькі снайпери, що збили зорі з неба», і «в темряві десь далеко, як папороті квіт, світяться ракети».
Але у дні сьогоднішньому – несхитне, Марійчине: «…– Я, тату, служницею не буду… Наші йдуть».
Продовження композиційного прийому: «І я ще не чую реквієму…»
Це хвилює, це збуджує читача, це змушує його пройнятись думкою про щось величне, заради чого варто було віддати й життя.
Сюжетний хід: Федорів повертається з «учора» в «сьогодні», де «сонце купається в росах, село вже не спить, село вже клепчеклевцями об сталеві «бабки», збиває з кісся косу. «Вранці сінокіс. Увечері – концерт. «Концерт? Ґазди дивляться один одному у вічі, під вусами, як світанки, посмішки».
Сьогодні все, як учора. І «коси грають на плечах променями», і «трава пахне медом», і «пастухи збивають на ровах червоні голівки будяків».
І знову рефреном авторське: «І я ще не чую реквієму».
А Максим Закович як? Він у згадках. Він бачить її, свою доньку, вона несе йому полуднувати. Вона говорить про те, що сама писала оті афіші, що нове життя настає.
В її словах – віра у світле завтра. Щастя і радість.
І далі: «Ой, дивися… – він ще щось їй хоче сказати, попередити, захистити, але мовкне, блукає поглядом по недалекому лісі; ліс розморився на сонці, мурликає стиха, як кіт, але батько знає, що тиша його зрадлива, що в лісовій тиші бродять вовкулаки. В його серці вже озвався реквієм, озвався тихо, журливо».
І увечері «вчора» був також концерт. Перший у вільному краї. І «старий Закович ніс додому в серці єдину мелодію і ніс ще радість за дочку. Ні, ні, тепер вона не буде служницею, не буде».
А вона – дістала пересторогу від бандитів, їм сміх у селі – ніж у груди. Вони попереджають: «З вогнем бавишся».
Головна сюжетна струна: «Старий чує реквієм. І вже дивується самому собі. Ще вранці сховав би дочку в мишачу нору. А тепер він не чує ляку, тепер йому реквієм байдужий, у цей вечір він зрозумів, що його Марійка не зможе жити в норі, і він не зможе, і люди не зможуть. Не хочуть!