Курсовая работа: Образ Рідної неволі в драматургії Лесі Українки

Коли куля, що рухається, пояснює, наприклад, Буддхагхоша, стикається з іншою кулею, вона ніби передає їй свій рух, рухається тепер уже друга куля, перша ж зупиняється. Так само і з особистістю людини (точніше, із сантаною): смерть припиняє існування індивіда, але вчинені ним справи впливають на нове існування” (Бонгард-Левин Г. Древнеиндийская цивилизация. – Москва, 1980.)

РОЗДІЛ 3.

Реінкарнації Міріам: Елеазар і Тірца.

Отже, “Вавілонський полон” написаний після “Одержимої” (1901) у 1903 році. Головним героєм поеми є Елеазар, саме той, що

Укупі з бранцями ридав він у полоні,

Пророкував у гордім Вавілоні.

Елеазар, як і Міріам, прагне розбурхати людей, що вже змирилися зі своїм рабським життям. Він промовляє до єврейського народу, а його не слухають, бо правда ріже вуха. Елеазар годен загинути, але своє він скаже. Він просить суду правдивого, “хоч би він мав камінням скінчитися, той суд”. Важко зламати рабську психологію, проте робити це треба, якщо потрібна вільна в майбутньому країна. Для боротьби з рабством спочатку потрібно окреслити це поняття. Саме про рабство дискутують Елеазар і бранці. На думку полонених, підневільна фізична праця не є гріхом. Навпаки, робота на поневолювачів є цілком прийнятним способом заробляти на життя:

Нехай тебе годують батько, мати,

Коли не вчили заробляти хліба.

Ізраїльтяни вважають, що співи на площі Вавілона оскверняють Бога, неважливо, про що співається. А праця мовчазна натомість Бога не оскверняє. Елеазар дотримується іншої точки зору:

В Єрусалимі заробляв я чесно

І тим, чого вони мене навчили,

А тут... однаково пече й той хліб,

Що батько мій приносить з Вавілона,-

З неволі батька тяжко годуватись.

Йому закидає левіт: “Твій батько й персні золоті приносить, не тільки хліб!” – а сам кілька хвилин тому пропонував свою особу для помочі начальнику на вавілонському будівництві. Елеазар слушно зауважує: “Навчіть сього левіта, що й золото пече, не тільки сяє!”.

Елеазар є майстром слова, тому годується зі свого ремесла, а не вживає хліб для левітів і калік. Бранці докоряють:

Чому ж ти їм не грав пісень полону,

Чому не вилив сліз гірких неволі?

Холодна крапля камінь пробиває,-

Чи ж не проймуть гарячі сльози серце

Хоч би й лихе?

На що Елеазар відповідає:

Мені Господь вложив

У душу гордощі. Не плачу зроду

Перед чужинцем.

На його думку, слово має бути викресаним з болю і гордощів, перед поневолювачем плакати не можна – це свідчить про слабкість, власне чого той і домагається. Також не можна викликати сльози в тиранів плаксивими піснями, бо то не справжнє співчуття – “то сльози нільських ящурів”. А якщо співати про колишню славу і силу, можна викликати хіба зневагу до себе.

Навіть співаючи для поневолювачів їхньою мовою, Елеазар говорить те, що має нести в народ співець. Перехід на мову співрозмовника в цьому випадку не є ознакою слабкості, а навпаки – сили і мудрості. Великим мистецтвом є говорити правду чужою мовою.

Працюючи на Вавілон, бранці нищать себе. Та вежа, яку вони будують Молохові, є втіленням їхнього рабського духу: вона з кісток і крові, пожежа і руїна, поклик і стогін. Такі асоціації викликає вежа в Елеазара. Він узагальнює погляди рабів і поневолювачів: усі підкоряються закону фатуму (“Така вже доля...”).

Цей закон фатуму хоче зламати Тірца, перебуваючи з іншого боку барикад, чи то руїн. Вона спонукає людей до активних дій не для держави, якої вже нема, а для власного щастя, особистої вигоди. Якщо говорити людям про високі ідеали, вони не сприймуть закликів. Коли ж проектувати на особисте життя – можна досягнути певних зламів у рабському світосприйнятті. Тірца звертається до жінки, дівчини і дівчати-підлітка:

Вас три й дитина межи вами.