Курсовая работа: Онтологічні теми в романі М.Булгакова "Майстер і Маргарита"

Але виникає питання: чому Пілат вбиває Іуду?

Приходимо до висновку, що «кров по совісті» - кров зрадника Іуди – не виліковує хвору совість прокуратора, а дає тимчасове фізичне полегшення. Докір сумління, душевні муки продовжує відчувати Понтій Пілат, змушуючись переконати самого себе в тому, що посада змусила відправити на страту безневинну людину.

Іуда у Булгакова, на думку Афранія, начальника служби, дуже гарний: зовнішня краса Іуди із Кіріафа контрастує з важкістю злочину, який він скоїв.

Але ж був мотив зрадництва, заради чого він це зробив? У Іуди велика пристрасть до грошей:

«- Скажите! Характеристику его вы можете мне дать? Фанатик?

- О нет, прокуратор.

- Так, а еще что-нибудь?

- Очень красив.

- А еще? Имеет, может быть, какую-нибудь страсть?

- У него есть одна страсть, прокуратор – Гость сделал короткую паузу – Страсть к деньгам» [4; ].

Для пояснення злочину Іуди Булгаков вважає, що тільки «пристрасть до грошей» - недостатньо.

«Але і тут користолюбство вкінці виявляється лише слідством. Іуда із Кіріафа кохає Нізу і дарма мріє розбагатіти, щоб увести її від збанкрутілого чоловіка. Але в дійсності його кохання виявляється агентом Афранія і сама зраджує того, хто раніше зрадив Ієшуа», - пише Б.Соколов [8; 226]. В підтексті звучить мотив приреченості Іуди вищими силами за його зраду.

Іуда виявився між Каіфою та Пілатом, іграшкою в руках людей, наповнених владою і ненавидящих один одного. Якщо ж перечитати сцену вбивства Іуди, виділивши такі рядки:

«…присел на корточки возле убитого и заглянул ему в лицо. В тени оно представилось смотрящему белым как мел, и каким-то одухотворенно красивым. Через несколько секунд никого из живых на дороге не было. Бездыханное тело лежало с раскинутыми руками. Левая ступня попала в лунное пятно, так что отчетливо был виден каждый ремешок сандалии. Весь Гефсиманский сад в это время гремел соловьиным пением» [4; ].

Цікаві замітки Г.Лєсскіса: «…оно представилось смотрящему … каким-то одухотворенно красивым». – Ми бачимо, що в лиці «всесвітнього ворога» (так називав Іуду Пушкін) Булгаков не відмітив жодної злочинної риси. У всьому епізоді вбивства Іуда (якщо тільки не знати, що це за людина) просто наївний у своєму коханні та довірі до зрадившої його жінки, і смерть його викликає не почуття задоволення справедливої помсти, а жалість до убитого і осуд до самого вбивства. В «Майстрі та Маргариті» дано багато сцен смерті, але лише вбивство Іуди описано так мирно і овіяне якоюсь печаллю.

Більш за все, справа тут в «точці зору» - насамперед, вбивство барона Майгеля описане з точки зору Воланда – і смерть барона не викликає ніякого співчуття, а в зображенні Фагота та Бегемота – навіть смішна.

Але зрадник Іуда вбитий агентами таємної служби за наказом Пілата, дії цих агентів огидні, а вчинок Пілата ніяк не знімає з нього вини, не приближує його до Ієшуа, а навпаки – віддаляє. І вбивство в романі майстра подано якби з точки зору Ієшуа [7; 18].

Але можна засумніватись в однозначності такого коментаря, якщо віднестись уважно до художньої деталі: а саме у тіні Афранію здається «божественно гарне» лице Іуди. А тінь – підвладна Воланду, нагадує про страшний гріх Іуди.

Булгаковський символ – лейтмотив місяця вносить нові відтінки для зрозуміння образу Іуди. Мабуть, існує якийсь внутрішній, філософсько-духовний зміст булгаковської місячної плями на сандалі Іуди.

Образ Іуди у Михайла Булгакова з однієї сторони дійсно далекий від релігійного канону і культурно-релігійної традиції, з нашої сторони, він створений в більшості у ритуалі пошуку Срібного віку, письменникові і художникові ХХ століття.

З релігійної точки зору образ Іуди створений в єретичному ракурсі, гностичного міркування християнства. По православним канонам, любов до себе повинна приносити в жертву любов до ближнього; а любов до себе і ближніх повинна приносити в жертву любов до Бога.

2.3. Булгаковське бачення зла у романі.

Поту сторонні сили в романі грають роль своє образного пов’язуючого елемента між історичним світом. Кінець темряви в самому початку вводить в роман євангельську тему, розповідаючи про допит Ієшуа Понтієм Пілатом. Саме Волан визначає весь хід подій московських розділів, в яких він виявляється зі своєю почтою в образі сучасних людей. Нечиста сила в «Майстрі і Маргариті» не без сатири оголює перед ними людські гріхи. Тут і Коров’єв, тут і кіт Бегемот, який дуже схожий на людину і часом людина, дуже схожа на кота. Тут і хуліган Азазелло з страшним іклом. Але Воланда авторська іронія не заторгує ні разу, тому що Воланд уособлює вічність. Він – те вічно існуюче зло, яке необхідне для існування добра.

Рушійною силою подій в «Майстрі і Маргариті» починається «одного разу в час небувало спекотного весняного вечора, в Москві, на Патріарших ставках». У столиці з’являється сатана та його свита. Історія чотирьох добових гастролях Воланда, надає роману фабульну точку опори, можливість його скорого розвитку у часі. Воланд блискавично проноситься над булгаковською Москвою, караючи непристойність. Поту сторонність, містика з цим громадянином якось не сумісні. Якщо такого Воланда і не було, то його потрібно було б вигадати.

Булгаков вважав, що в людині у рівних пропорціях душа зазнає впливу добра і зла, Бога та диявола. Бога немає серед людей, його розіп’яли дві тисячі років тому, а тепер оголосили, що його ніколи й не було: «…главное не в том, что Иисуса – то этого, как личности, вовсе не существовало на свете…» [4; 5]. Тоді з людьми залишається диявол, він править бал, однак головні проблеми і загадки роману пов’язані не з силами зла, а з силами добра. Цій ідеї підпорядкований у Булгакова нетрадиційний, незвичайний образ сатани. Воланд – одна з найбільш інтригуючи загадок роману. Булгаков відходить від «диявольської» традиції у світоглядному плані та літературі. Ще у середній традиції диявол зазвичай протистоїть Богу: сіє зло на землі, прагне заволодіти якомога більшою кількістю людських душ.

М.Булгаков підкреслює зв'язок зі своїх ключових героїв – Воланда з гетівським Мефістофелем. Пригадаймо, якого виду набув Мефістофель під час знайомства з Фаустом: з’явився у подобі пуделя. А Воланд, знайомлячись з московськими массолітівськими письменниками, тримав у руці ціпок з вирізьбленою на ньому головою пуделя. Мефістофель не вірить у досконалість божого творіння – людину, вважає її егоїстичною, морально-хиткою, завжди здатною на спокуси життєвих благ. Цим він і спокушає Фауста, хоча остаточно переміг ученого-самітника, коли той помилився найтяжче: прирік на смерть двох люблячих старих заради здійснення власної ідеї – побудови плотини.

Чим на Мефістофеля схожий булгаковський Воланд?

Називаючи себе «професором чорної магії» він також спокушає охочих до цивілізаційних благ москвичів. Проте він разом зі своїми помічниками виконує хоча й брудну, але справедливу справу: карає нишпорку барона Майгеля, ідеологічного керівника МАССОЛІТу Берліоза, викриває справжнє єство московських бюрократів.

І Гете, і Булгаков створили образи сатани в різні часи, але з однією метою: не дати людям заспокоїтись, припинити боротьбу зі справжнім і конкретним злом. Таким чином, і Мефістофель, і Воланд стверджують, що вони частина тієї сили, що вічно хоче зла і вічно творить благо.

Воланд – одне з імен сатани, використане Гете у сцені шабашу на Брокері, коли сам Мефістофель, звертаючись до нечисті, проголошує: «Геть, дворяни, Воланд йде!».