Курсовая работа: Основні етапи еволюції ідеї громадянського суспільства

Услід за Платоном, Аристотель також великої ваги надає суспільному значенню держави, однак на відміну від нього вважає, що існуючі держави є недосконалими копіями вихідної ідеальної держави, а навпаки – держава поступово змінюється відповідно до суспільних потреб, оскільки вона є природним продуктом розвитку суспільства на певному етапі. Важливим для теорії громадянського суспільства є також аналіз Аристотелем суспільних сфер, які він вважав відносно незалежними від держави. Він говорив, що перед тим як визначити, що є держава, слід визначити розуміння про громадянина, тому що держава є сукупність громадян, суспільство громадян. Виходячи з «Політики» Арістотеля істинне громадянство, а виходячи з цього й суспільство громадян, існують тільки там, де верховна влада діє в інтересах загального блага, де особи визнані громадянами (не раби), можуть приймати «рівну участь у всіх вигодах суспільного життя» [3]. Тоді як Платон у еволюції своїх політичних поглядів тяжів до держави тоталітарного типу, Аристотель, навпаки, розглядає як самоврядні питання економіки, сім’ї, моральності, духовної сфери.

Мислителі Давнього Риму зробили свій внесок щодо розробки сутності прав та обов’язків громадянина. Ним вважали вільну людину, яка мала бути підданим Римської імперії та неодмінно мешканцем Італійського півострова. Його обов’язки були досить широкими: служба в армії, участь у народних зборах, політична діяльність. Otium post negotium – говорили римляни, вказуючи на те, що після справ публічних у них є час для себе, для власного розвитку. Окрім певних прав, громадянин Риму мав певні привілеї, які плягали в тому, що його не могли розіп’яти на хресті [4].

В епоху Середньовіччя емпіричним базисом утворення поняття громадянського суспільства були міські західноєвропейські общини, які впродовж століть протистояли утискам феодальної держави. Міста феодальної Європи, що здобули магдебурзьке право, не були державами в державах. Їхній справжній статус був іншим – вони були острівцями громадянського суспільства в межах феодальних країн [5].

Актуальними, глибокими і самобутніми до наших днів залишаються погляди на зазначену низку проблем видатного італійського філософа Нікколо Макіавеллі. Його кредо: «щоб збагнути сутність народу треба бути державцем, а щоб зрозуміти природу державців, треба належати до народу», - дало змогу авторові у числі перших запропонувати людству ідеї щодо сутності політики як сфери діяльності («Державець»). Він розумів державу як найвище втілення людського духу, а щастя вбачав в служінні їй. Розробляючи різновиди держав та способи їх діяльності, надавав великого значення способам політичної діяльності державців. Саме тому спостерігаємо опис елементів народжуваного громадянського суспільства. «Він (державець) зобов’язаний спонукати громадян спокійно віддаватися торгівлі, хліборобству та ремеслам, аби одні упорядкували свої володіння та не боялися, що їх знищать податки» [6]. Таким чином, Макіавеллі вбачав різницю між державою і громадянським суспільством, яке живе за своїми законами і не підпорядковане державі, котра постійно намагаться піднестися над суспільством. Громадянське суспільство уявляеться науковцю сукупністю різних інтересів – классових, верствних, партійних. Тут немає грунту для демократії, оскільки остання вимогає від народа етичної основи – благородства, честі, відваги в усьому, що відноситься до захисту особистого інтересу і тим паче республіканського строю. Інакше кажучи, вільного суспільства вільних індивідів [7].

Макіавеллі вбачає причину соціальних змін в зхибленні або виправленні нравів. Суспільство, вражене стяжництвом і тільки з цим пов’язуюче своє благополуччя, нездатне ні створити республіканську форму правління, ні тим більш захистити її. Пасивне суспільство не може вважатися громадянським. Макіавеллі першим обгрунтував думку про те що для збереження та захисту держави правомірно та обов’язково використовувати всі наявні в його распорядженні засоби, в тому числі й обман, жорстокість та війну. Держава є метою сама по собі, і правитель повинен при необхідності прийняти всі моливі міри для збереження влади. Інтереси держави у нього отримали пріоритет над всіма іншими міркуваннями. Він боготворив та обожествляв єдину та сильну державу, яка, на його думку, одна й могла спасти Італію. Макіавеллі вимогав повної незалежності держави від церкви, тобто секуляризацію держави та сфери політики в цілому. Він розробив політичне мистецтво створення твердої державної влади любими засобами, не враховуючи ніякі моральні принципи, керуючись максимою «мета виправдовує засоби» [8] .

Отже, такі феномени неполітичного, приватного життя, як сім’я, праця, ініциатива, задоволення особистих потреб тощо властиві людству здавна. Однак, хоча багато мислителів античності й використовували термін «громадянське суспільство» або інші терміни близькі йому, але зміст, що вкладували в нього античні і середньовічні мислителі та сучасні не є ідентичним. Це обумовлюється різним розумінням поняття демократії, свободи, прав та обов’язків громадян. В цілому для античності, як і для Середньовіччя, характерна відсутність чіткого розмежування між державою та суспільством, оскільки полісне, державне та суспільне означали одне й те саме. Таким чином ми можемо стверджувати, що висловлювані в давньогрецьку, давньоримську, середньовічну християнську добу та в добу Відродження ідеї засад громадянського суспільства можна оцінювати як період виникнення джерел та початок еволюції класичного розуміння цього поняття.

1.2. Громадянське суспільство в працях науковців Нового часу

Перехід від Середньовіччя до Нового часу визначається визріванням громадянського суспільства і, відповідно, формуванням усвідомлення різниці між ним і власне державними інститутами. Розвиток ідеї громадянського суспільства в рамках концепцій природнього права та суспільного договору XVII – XVIII ст. пов’язаний з іменами Ф. Бекона, Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Д. Юма, Б. Спінозы, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтескье та багатьох інших мислітелів, які у своїх працях висловлювали потреби часу, що зводились до боротьби абсолютної монархії та зароджуючоїся буржуазної демократії. Актуальним також буде дослідити інституціоналізацію поняття громадянського суспільства в перод ХІХ – поч. ХХ сторіч.

Формування громадянського суспільства йшло паралельно з формуванням держави нового типу – буржуазної держави. Це був процес перетворення традиційного классової держави у правову. З цього моменту співвідношення політичного та громадянського суспільства стає предметом уваги соціально-філософської думки [9].

Видатний англійський теоретик Томас Гоббс у своїх творах «Філософські елементи вчення про громадянина» та «Левіафан» виклав нову концепцію громадянського суспільства. Громадянське суспільство, на його думку, виникає внаслідок переходу від натурального некерованого первісного стану до впорядкованого культурного суспільства, громадяни якого керуються дисципліною. Разом з громадянином вдосконалюється і саме суспільство із спектром своїх взаємин. При цьому структура громадянського суспільства виглядає у нього багаторівневою: 1) держава, володіюча верховною владою суверена; 2) групи та об’єднання громадян; 3) окремі громадяни як піддані державця та суверена і як представники тих чи інших груп та об’єднань. Громадянське суспільство – «союз індивідуальностей», колектив, у якому окремі люди набувають високих якостей [10].

Що ж стосується Дж. Локка, то варто звернути увагу на його ідею природного права людини на власність – незалежно від дозволу держави. Отже, це можна вважати важливою підставою для визнання незалежності громадянського суспільства від держави, а, можливо, і його первинність щодо неї. Для Локка громадянське суспільство в цілому є рівним державі. Але при цьому він не міг не бачити й існуючих між ними різних ознак, оскільки з розвитком капіталізму настає все більш різьке розділення економіки та політики, особистої та публічної сфери, що втілювали особистий та суспільний інтерес [11].

Наступним кроком розвитку теорії громадянського суспільства можна вважати теорію Ш.-Л. Монтеск’є. Він писав, що громадянське суспільство є результатом історичного розвитку суспільства – четвертим щаблем розвитку після природного стану, сім’ї, героїчного часу. Громадянське суспільство, за Ш.-Л. Монтеск’є, є суспільством ворожнечі людей, а для подолання і нейтралізації цієї ворожнечі необхідна держава [12]. Державність, відтак, внутрішньо притаманна громадянському суспільству, однак не тотожна йому. Ш.-Л. Монтеск’є розглядає громадянське суспільство як важливий запобіжник сваволі й диктатури, громадянські і державні закони називає, тим часом, взаємозалежними. Ж.-Ж. Руссо вважає громадянським суспільство, перетворене суспільним договором на державу. Він практично ототожнює громадянське суспільство з державою [13].

Але сама концепія індивідуалізму, розроблена Т.Гоббсом, Дж.Локком, Ж.-Ж.Руссо, Ш.-Л.Монтеск’є та ін., ставила питання про свободу особистості як громадянина суспільства, незалежного від держави. Внаслідок цього традиційна концепція, особливо з другої половини XVIIIст. почала переглядатись. Це вже виразнише стало відображатись в традиції, представленої С.Пуфендорфом, І.Кантом, В. фон Гумбольтом та ін. слід зазначити, що ця традиція випливала з визнання факту існування суспільства вже в природньому стані. Отже, держава приходить не на зміну суспільству, а покликана керувати ним, держава – це інструмент суспільства, за допомогою якого вона актуалізує себе. Ця ідея особливо чітко простежується в роботах шотландського вченого ХVІІІ ст. А.Фергюсона.

Поступово формується уявлення про те, що держава, яка надмірно розростається, стає на перешкjді вільного волевиявлення окремого індивіда в реалізації його потенційних можливостей [14]. І. Кант драматизує ситуацію утворення громадянського суспільства. На відміну від Ж.-Ж. Руссо, він вважає людину від природи швидше злою, аніж доброю. Недружність, марнославство, жадібність поєднуються в людині з прагненням до згоди, тому громадянське суспільство стає єдиним шляхом узгодження свободи одного зі свободою іншого. Основними, до того ж апріорними, тобто до-досвідними принципами, на яких базується громадянське суспільство, є, за І. Кантом, свобода члена суспільства як людини, рівність його з іншими як підданого, а також самостійність члена суспільства як громадянина. Ця самостійність грунтується на самоврядності людського розуму та на незалежності сумління кожної людини [15]. Отже, сутність громадянського суспільства, за І. Кантом, полягає в можливості прийняття свідомого і відповідального рішення кожним громадянином.

Інші ж вчені і мислителі ХІХ ст. надто велику свободу громадянського суспільства стали розглядати як чинник поляризації суспільного життя та інтенсифікації конфліктів і, відповідно, закликали до більш жорстокого державного регулювання і контролю. Тема «Держава проти громадянського суспільства» проходить в працях І.Бентама, Ж.Сисмонді та ін. і набуває більш-менш завершену форму у Л. фон Штейна та В.Ф.Г.Гегеля [16].

На відміну від більшості своїх попередників, Г. Гегель розглядає громадянське суспільство як таке, що перебуває не „під державою”, а поруч з нею. Обгрунтовуючи свою думку, він звертається вже не до автономності прийняття рішень (як це робить І. Кант), а до економічної незалежності громадян. Громадянське суспільство є системою індивідів, котрі своєю працею не лише задовольняють власні потреби, але й потреби інших. Ця ідея близька до уявлень про сучасну демократію як таку, чия економічна сила базується на внесках співгромадян – в тому числі й через податки. Громадянин, який платить податки, має право вимагати від держави звіту за їх використання і впливу на вироблення державних рішень.

За Г. Гегелем, держава уособлює спільну волю громадян, тоді як громадянське суспільство репрезентує розмаїття приватних інтересів. До державної сфери Г. Гегель відносить урядову владу, адміністрацію, а до громадянської – поліційну і судову владу. «Якщо держава втручається у справи громадянського суспільства, наприклад, доручаючи армії виконання поліційних функцій або втручаючись у судові рішення, то вона, тим самим, виступає проти суспільства» [17].

К. Маркс вважав громадянське суспільство середовищем, у якому відбуваються революційні зміни, що призведуть до відмирання держави. Держава, за К. Марксом, неспроможна змінюватися, оскільки виражає інтереси лише одного (панівного) класу, тоді як у громадянському суспільстві репрезентовано інтереси усіх суспільних класів. Втім, К. Маркс вважав, що громадянське суспільство – це інституція, притаманна суспільствам, у яких залишаються суттєві суспільні суперечності, в тому числі й пов’язані з приватною власністю. В суспільстві комуністичному зникне потреба примусу одних членів суспільства з боку інших, отже – зникне держава. Але водночас зникне й громадянське суспільство, оскільки воно базується на приватній власності [18]. Такий висновок логічний для гегельянця, адже громадянське суспільство є поняттям „парним” з поняттям держави (правової держави); отже, зі зникненням однієї „пари” зникає й інша, даючи початок новій суперечності або ж долаючись у вищій єдності. Для К. Маркса такою єдністю був комунізм, для Г. Гегеля – абсолютний дух [19].

Тлумачення громадянського суспільства як особливої недержавної сфери соціального організму мало широке розповсюдження в Європі завдяки А. де Токвілю. Становлення суспільства та громадянського суспільства Токвіль пов’язував з формуванням обшини, що представляє собою інститут, який з’являється раніше держави та незалежно від неї. Громадянське суспільство, на відміну від держави, - це сфера для якої характерні не примус, а добровільний вибір, авторитет моралі, а не влади; але плодотворність їх взаємодії буде при умові, що держава буде демократичною. У зв’язку із цим він акцентує увагу на велику роль особливого соціального інституту – політичних асоціацій, які, за Токвілем, не входять у склад громадянського суспільства, але й не є частиною державного апарату, а є засобом їх взаємодії. Громадянські та політичні організації сприяють взаємному розвитку. Тобто вчений не виключає політичний початок із сфери громадянського суспільства. Як бачимо, Токвіль не тільки не протиставляє громадянське та політичне суспільство, але й вважає їх взаємодію необхідною для істинної демократії [20].

Отже, в подальшому дослідження громадянського суспільства та його зв’язок з державою розвивалися в рамках локківської, гегелівської та токвілевської традицій. При цьому локківська традиція сприяла формуванню політичного та юридичного аналізу, гегелівська – загальнометодологічних підходів до проблеми, токвілевська ж традиція служить теоретичною та практичною основою для досліджень конкретної структури громадянського суспільства, тобто надає проблемі соціологічного виміру [21].

В цілому формування різних варіантів концепцій громадянського суспільства в Новий час нерозривно пов’язане з формуванням ідеї індивідуальної свободи, самоцінності кожної окремої особи. Отже, аналіз цих традицій дозволяє визначити загальні принципи, якими вони об’єднані. Це, по-перше, принцип, згідно якому всі людські істоти по своїй природі є вільними та рівними перед законом особистостями. По-друге, це принцип законності, відповідно з яким закони, що визначають реальну сферу свободи окремих індивідів, мають універсальне значення. По-третє, це принцип свободи, стосовно вираження своїх потреб та дій в особистих інтересах у рамках існуючої законності, а також гарантовані законом та відповідними інститутами право створювати добровільні об’єднання. По-четверте, це захищенна державою свобода придбання власності та роспорядження нею. І, наприкінці, по-п’яте, - наявність механізмів, які стабілізують відносини між громадянським суспільством та державою і надають суспільству необхідний рівень захищенності від державного втручання.

Таким чином можна зробити висновок, що термін «громадянське суспільство» можна знайти у античних мислітелів, в літературі європейського Середньовіччя, в трактатах Нового часу. Вихідні категорії для осмислення змісту громадянського суспільства займані з обіходу Давньої Греції («politia») та Давнього Риму («societascivilis»). В глибинах суспільства Середньовіччя вже визрівали суб’єкти майбутнього громадянського суспільства. Але і за часів античності і у Середньовіччі громадянське суспільство ототожнювалось із політичним. Від ХVІІ ст. політична та соціально-філософська думка характеризуться тим, що мислителі вже не ототожнюють громадянське суспільство з існуючою державою або реальною формою державного управління. Навпаки, вони відзначають, що в дійсності реальна держава найчастіше пригнічує громадянське суспільство.

Проаналізовані нами підходи показують, що громадянське суспільство було історично представлене як найрозумніше та найдоцільніше влаштування людського буття. Йшлося про новий етап розвитку цивілізаці, новий виток суспільного прогресу, який мав отримати відповідне офіційне призначеня та вираження. І на основі аналізу еволюції поглядів щодо даного феномену можемо виділити основні характерні риси цього етапу:

1) розвиток громадянського суспільства був пов’язаний з падінням станово-феодального ладу, з виникненням капіталістичних виробчих відносин;

2) громадянське суспільство виникає на певному етапі суспільного розвитку і пов’язане з історичними формами; воно є силою, яка разом з державою становить діалектичну єдність;

3) у межах громадянського суспільства невпинно зростає значення людини, що перетворлюється з підданого на громадянина, як особистість.

Громадянське суспільство, таким чином, називається так не тому, що воно складається з громадян, а тому, що створює певні умови для громадян.

Розділ ІІ

Сучасні дослідження громадянського суспільства

1. Сутність громадянського суспільства

Протягом більшої частини ХХ ст. проблема громадянського суспільства не отримала належного розвитку не тільки в нашій країні, але й на Заході. Професор Каліфорнійського університету Дж.Александер зазначає, що спад інтересу до цієї проблематики, пов’язаний з безоглядним втручанням держави, її тоталітарних режимів у сферу приватного життя громадян. Отже, концепція громадянського суспільства стає непопулярною.

Відновлення інтересу до проблематики громадянського суспільства відзначається у 70–80-х рр. ХХ ст. Загальна причина такого інтересу полягає в протесті проти одержавлення суспільства та засилля в ньому владних структур. Центр ваги в дослідженні соціальних проблем переноситься на дослідження демократичних цінностей, на аналіз проблем громадянського суспільства [22].

У 1980-ті роки з’явилося нове трактування поняття «громадянське суспільство», пов’язане з іменами таких політичних діячів та вчених, як В.Гавел, Дж.Кін, Е.Арато, У.Уейр. Формулюють своє розумміння громадянського суспільства і російські та вітчизняні вчені – К. Гаджиєв, А.Мігранян, В.Ступішин, Ю.Васильчук, І.Кравченко та ін. Отже, виникло багато різних визначень даного феномену, у кожному з яких акцентувався певний аспект. Узагалюнюючи всі підходи, громадянське суспільство можна визначити як сукупність позадержавних суспільних відносин та інститутів, що надають людині можливість реалізувати свої громадянські права, яка виражає різні потреби, інтереси та цінності членів суспільства.