2) схвалення мовчазною згодою;

3) схвалення шляхом здійснення так званих конклюдентних дій, що свідчать про прийняття правочину.

За своєю юридичною природою схвалення є односто­роннім правочином, що потребує сприйняття його третьою особою і представником. У схваленні виражається воля особи, яку представляють, на­ділити юридичною силою конкретну угоду, укла­дену для неї з перевищенням повноважень. Наступне схвалення правочину особою, яку пред­ставляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Слід зазначити, що положення ст. 241 ЦК по­ширюються лише на випадки добровільного представництва, оскільки при обов'язковому представництві воля особи, яку представляють, є нікчемною і впливу на юридичну силу право­чину не має.

У практиці виникають питання про значен­ня схвалення тим, кого представляють, угоди, укладеної з перевищенням повноважень. Як випливає із тексту ст. 241 ЦК, несхвалення та­кого правочину ніби тягне повну її недійсність. Але такий висновок суперечить ст. 217 ЦК, згід­но з якою недійсність частини правочину не тягне недійсності інших її частин. Отже, можна зробити висновок, що той, кого представляють, не може ухилитися від схвалення тієї частини угоди, яка відповідає повноваженням, — за умо­ви, що можливе її самостійне існування. Тому угода, укладена з перевищенням повноважень, якщо її не схвалив той, кого представляють, може бути визнана судом частково дійсною (ст.ст. 240, 242, 217 ЦК). Якщо ж самостійне існування ча­стини угоди, укладеної в межах повноважень, не є можливим, то вона визнається повністю недій­сною (ст. 240, 242, 216 ЦК).

Витрати, яких зазнав представник, що діяв з перевищенням повноважень, можуть бути стя­гнені з того, кого представляли, як безпідставне збагачення за правилами гл. 83 ЦК. Природно, за наявності всіх умов, необхідних для виник­нення відповідних зобов'язань.

2. Види представництва в цивільному праві України

В цивільному праві України інститут представництва розподіляється на три види:

1) представництво за законом (ст. 242 ЦК);

2) комерційне представництво (ст. 243 ЦК);

3) представництво за довіреністю (ст. 244 ЦК).

Відповідно до ст. 242 ЦК батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.

Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною.

Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.

Такий вид представництва, як представництво за законом має свої характер­ні особливості. Ними, зокрема є його спрямова­ність на захист прав і законних інтересів недієздатних осіб, які внаслідок малоліття, не­доумства або душевної хвороби не можуть піклуватися про себе самі. У зв'язку з цим воля таких осіб для вирішення питання про необхід­ність представництва їхніх інтересів зовні не має значення. Оскільки воля того, кого представля­ють, не має значення для обрання представника і визначення його повноважень, то природно, що така особа не може впливати на діяльність пред­ставника. Специфічним є також правове стано­вище представника при представництві, засно­ваному на законі. Якщо діяльність представника в інтересах особи дієздатної є реалізацією його права, то діяльність представника на захист інтересів осіб недієздатних — це його обов'я­зок, відмовитися від якого він не може. Інша річ, що такий представник може вийти з числа осіб, які внаслідок свого правового становища зобов'язуються законом або адміністративним актом до захисту прав недієздатних (наприклад, опікун складає свої повноваження, батьків по­збавляють батьківських прав тощо).

Ст. 242 ЦК спеціально згадує про окремі категорії осіб, які можуть здійснювати представництво за законом (батьки, усиновлю­вачі, опікуни та ін.).

Право батьків представляти свої малолітніх та неповнолітніх дітей ґрунтується на такій складній юридичній сукупності, як норма зако­ну і подія (народження дитини), а для представ­ництва батька до того ж потрібна наявність акта цивільного стану (шлюбу з матір'ю дитини), правочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір'ю), рішен­ня суду про визнання батьком дитини. За­конними представниками малолітніх та непов­нолітніх дітей є також усиновлювачі, котрі за своїм правовим становищем дорівнюються до батьків. їхнє право на представництво ґрунту­ється на нормі закону та рішенні про усинов­лення. Батьки (усиновлювачі) можуть уклада­ти за неповнолітніх дітей будь-які угоди. Але управління майном дітей батьки (усиновлювачі) здійснюють за умови, що укладення угод не суперечить інтересам дітей.

Виникнення повноваження в опікуна ґрунту­ється на положеннях ч. 2 ст. 242 ЦК, згідно якій опікун є законним представником малолі­тньої особи та фізичної особи, визнаної недіє­здатною, а також на рішенні про призначення опікуном. У сукупності ці юридичні факти є достатньою умовою виникнення в опікуна пов­новаження для діяльності як законного предста­вника. Тому при здійсненні ним діяльності від імені опікуваного необхідно подати відповідний документ про призначення опікуном. Опікуни здійснюють усі дії, які міг би здійснити сам опі­куваний, якби був дієздатним, але без дозволу органів опіки і піклування не мають права здій­снювати від імені опікуваних правочини, що іс­тотно зачіпають майнові інтереси останніх. До­звіл органу опіки і піклування, що видається опікуну на здійснення такого правочину, вста­новлює для нього додаткові повноваження крім тих, що вже передбачені законом.

Піклувальники не виступають як представ­ники підопічного за законом. Вони сприяють неповнолітнім у здійсненні ними їх прав, і тільки у разі хвороби неповнолітнього, яка перешкоджає особистому укладенню правочину або при веденні справ неповнолітнього у суді чи інших устано­вах, піклувальники виступають як представни­ки підопічного.

Варто зауважити, що законним представни­ком у випадках, встановлених законом, може бути інша особа. Наприклад, виникнення пов­новажень закон пов'язує з фактом спільного господарювання, спільності майна. Виходячи з цього, при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства, він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах також другого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається (за винятком тих, що виходять за межі дрібних побутових).

Комерційне представництво ґрунтується на нормах (за деякими винятками), встановлених для представництва й є видом добровільного представництва з особливим суб'єктним скла­дом і сферою застосування. Особливістю суб'єкт­ного складу відносин комерційного представни­цтва є те, що комерційними представниками можуть бути юридичні особи — суб'єкти під­приємницької діяльності, які засновані в встано­вленому законом порядку та фізичні особи суб'єк­ти підприємницької діяльності. До особливостей також здійснення комерційного представництва необхідно віднести предмет, системний характер дій комерційного представника тощо. Крім того, що комерційний представник має право одноча­сно представляти різні сторони в угоді, якщо на це є їхня згода або якщо така можливість перед­бачена законом. У будь-якому випадку інтереси осіб, що представляються, мають пріоритет сто­совно інтересів самого комерційного представни­ка. Комерційний представник зобов'язаний ви­конувати дане йому доручення з дбайливістю звичайного підприємця. Не допускається здійс­нення угод комерційним представником від імені особи, яку він представляє, щодо себе особисто.

Комерційний представник може:

1) прийма­ти на себе зобов'язання здійснювати визначені юридичні дії від імені і за рахунок особи, що представляється;

2) приймати на себе зобов'я­зання здійснювати визначені юридичні дії від свого імені, але за рахунок особи, що представ­ляється;

3) приймати на себе зобов'язання здій­снювати визначені фактичні дії (наприклад, сприяння в пошуку нових контрагентів і про­веденні переговорів з метою укладення з ними контрактів, які, однак, укладаються безпосеред­ньо між особою, яку представляють, і третьою особою). Зокрема комерційним представницт­вом є брокерська діяльність професійних учас­ників ринку цінних паперів.

Договір на комерційне представництво при­пускається оплатним. Особа, яка представляєть­ся, зобов'язана сплатити представнику винаго­роду за вчинені дії, крім випадків, коли в само­му договорі є вказівка на його безоплатний характер. Якщо така вказівка відсутня, і одно­часно договором не встановлений розмір вина­городи і порядок його сплати, особа що предста­вляється, оплачує за комерційне представницт­во суму, що при порівнянних обставинах звичайно стягується за послуги аналогічного характеру (ст. 632 ЦК). Окрім того, представник має право на відшкодування витрат, понесених ним при виконанні доручен­ня. Якщо правочин укладений від імені кількох підприємців одночасно, витрати поділяються в рі­вних частках, якщо інше не передбачено угодою між ними.

Підставою комерційного представництва може бути цивільно-правовий або трудовий договір. Зокрема, це можуть бути договори доручення, комісії, агентські, брокерські угоди. Од­нак ч. 2 ст. 237 ЦК передбачає, що не є пред­ставником особа, яка хоч і діє в чужих інтере­сах, але від власного імені, а також особа, упов­новажена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому угод. Тому можна зробити висновок про те, що комерційне предста­вництво здійснюється, як правило, на підставі до­говору доручення (гл. 66 ЦК). Цей договір має визначати обсяг наданих комер­ційному представнику повноважень та порядок їх реалізації. Повноваження комерційного пред­ставника також можуть бути підтверджені до­віреністю.

Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом (наприклад, ст.ст. 1004, 1008, 1009 та ін. ЦК.)

Представництво, яке ґрунтується на догово­рі, може здійснюватися за довіреністю. Довіре­ність це письмовий документ, що видається пред­ставнику тим, кого представляють, для представ­ництва перед третіми особами.

Залежно від обсягу повноважень, що надають­ся повіреному особою, котру він представляє, ви­окремлюють два види довіреності: