Реферат: Чернівецькі некрополі
Тоненької Надії
(1-курсу, 121гр.)
Чернівці 2003
Християнські та іудейські цвинтарі – невід’ємна складова частина Чернівців.До цього спричинилися жваві демографічні процеси, течія яких селила в міських мурах різні народи, котрі жили за своїми звичаями, сповідували притаманну їм віру. Тому кожна громада молилася у своєму храмі,відсилала дітей до запровадженої нею школи, ховала померлих на облаштованому її силами цвинтарі.
Розташоване на торговельному шляху Краків – Львів – Коломия – Сучава – Білгород на Чорному морі, головне місто буковинського краю приймало до себе представників різних народів. У ньому мешкали українці та румуни, німці та євреї, поляки та вірмени, угорці, чехи, словаки, словенці, турки, татари, греки, росіяни . Ці динамічні спільноти наклали свій відбиток на історичний розвиток Чернівців, залишили немалий спадок по собі. Цвинтарі без сумніву одна з його ознак.
Досі спеціалізованого і кваліфікованого дослідження чернівецьких некрополів не проводилося, хоча окремі згадки про кладовища міста зустрічаються у краєзнавчих працях місцевих істориків, як-от Ф. А. Віккенгаузера, Ф. Ціглауера, Р.Ф. Кайндля, І. Гроніха, О. Масана та І.Чеховського
Історична традиція розпорядилася так, що при кожному чернівецькому християнському храмі існував цвинтар, на якому покоїлися приналежні до нього віруючі. Ховали всіх, не звертаючи уваги на те, помер небіжчик природною смертю чи від якоїсь інфекційної хвороби, що часто-густо тягнуло за собою спалахи в місті різних епідемій. Така ситуація зберігалася в Чернівцях до 70-их років ХYІІІ століття. Після підписання Кючук-Кайнарджійського мирного договору, що завершив російсько-турецьку війну 1768-1774 рр., Буковина, котра досі входила до складу Молдавського князівства, відійшла до Австрійської імперії
У першій половині ХІХ ст. спостерігається значний приплив до Чернівців нових жителів, чисельність яких зростала. Вони безкоштовно отримували земельні наділи, кредити під забудову тощо.
Хоч Чернівці зростали, але вони довго залишалися невпорядкованими. І як наслідок, у місті виникла серйозна санітарно – епідеміологічна проблема, пов’язана зі спалахом холери на Буковині, а всі кладовища знаходилися в межах міста, що було дуже небезпечним для його мешканців. У зв’язку з цим підшуковуються місця, зручні для облаштування кладовищ, які були б безпечні із санітарно-епідеміологічних міркувань.
У 1848 р., коли громадськість міста звернулася до муніципалітету з проханням перенести місця поховання євреїв на інші пристосовані для цих цілей ділянки, виникло питання стосовно старого християнського кладовища, яке було переповнене і знаходилося близько від помешкань. У квітні 1850 р., згідно з рішенням Буковинської окружної управи, була створена спеціальна комісія, що складалася із представників усіх існуючих тоді у Чернівцях релігійних конфесій, якій дали доручення розглянути справу щодо переносу і розширення кладовищ. 25 вересня 1855р. крайовий начальник Вінклер домагався розташувати кладовища для померлих від холери на пагорбі Гореча і в кінці гори Домінік. У 1866р. на Горечі розмістили такі кладовища : Римо-, греко- та вірмено - католицьке ; Православне ; Євангелістське ; Іудейське .
Ще в 1831 р. під час епідемії холери на пагорбі Гореча були закладені перші поховання померлих від цієї хвороби городян .
Одним із найстаріших поховань серед тих, які збереглися на цьому цвинтарі, є могила Йосифа Шнірха, що помер в 1836р. В 40-их роках ХІХ ст. кількість могил збільшується. В цей період тут ховають Лазаря Міхаловича (1840р. кв.№61), Людвіга Денаровського (1840 р. кв. №54). та інших. В 60-их роках ХІХ ст. австрійське командування постановило збудувати в Чернівцях великі склади амуніції. Тодішній бургомістр Яків Петрович вирішив перенести поховання, котрі підпадали під військову забудову, на цвинтар до Горечі. Це була тільки ідея, яку розвинув його наступник Антон Кохановський.І у 1866 р. перепоховано на Горечі велику кількість останків померлих.Цього ж року новий цвинтар було освячено і офіційно зареєстровано.
Починаючи з середини 60-их років ХІХ ст., померлих християн ховали тільки на Горечі. З часом цвинтар розширювався, територія загущувалася новими могилами.
Насамперед вулиця, на якій розмістився цвинтар, отримала назву„Фрідгофсгассе”. Відповідно до „Особливої постанови про кладовище ”, на цвинтарі передбачалося п’ять видів поховань : Родовий склеп, Сімейне місце поховання; Власне місце поховання; Окреме місце поховання; Загальне місце поховання. Всі без винятку поховання повинні були отримати свій порядковий номер, який заносився до протоколу поховань. Написи на монументах, пам’ятниках чи хрестах підлягали затвердженню управлінням .
За розробкою будівельного інженера Реллі територія християнського цвинтаря становила ансамбль садово - паркової архітектури. Проводилися роботи по осушуванню території, які доручалися фірмі Е. Таубера .
Розширення міського некрополя продовжувалось і в період румунського правління. Зокрема у 1942 р. начальник технічного відділу примарі Еп. Осадець рекомендував адміністрації кладовища зайняти ділянку площею 2,9 га, що знаходилася позаду кладовища між вулицею Авіаторілор (тепер Московської Олімпіади) і старою дерев’яною церквою Успення Богородиці на Калічанці. Цим земельним набутком процес формування сучасної цвинтарної території фактично і завершився.
Ще в 1783 р. цісар Йосиф ІІ видав рескрипт, яким дозволяв споруджувати надмогильні пам’ятники найбільш заслуженим перед владою особам. У середині ХІХ ст. надгробок міг дозволити собі кожний. Внаслідок цього цвинтар чимраз більше набирав репрезентативного характеру, ставав цариною творчості будівничих художників, скульпторів, поетів.
Для оздоблення цвинтаря найбільше прислужилися місцеві майстри: Карл Кундль, Лаврін Кукурудза ( виготовив надгробки на могилах Сидора Воробкевича, Франциска Вайди та Міхала Регвалда), Микола Жемна (надгробки Гуго Жуковського, Георге де Реус-Мірзи, гробівець Морошкевичів).
Родина Москалюків мала каменотесну майстерню, яка знаходилася на вулиці Руській. Карл Москалюк був головою фірми. Вона проіснувала до початку 40-их років ХХ ст.
На цвинтарі збереглися роботи й інших чернівецьких майстрів: Карла Готтмана, Н. Легерлеца, Бетона Ребана, Д. Дюкштайна-Чізека.
Для спорудження численних надгробків, гробівців, каплиць потрібен був матеріал. Він завозився з Трансільванії, Добруджі, Поділля. Розробка кам’яних кар’єрів проводилася в долині Дністра, поблизу сіл Чунькова, Василева, Дорошівців, Самушина, в самих Чернівцях працювали керамічні та цегельні заклади. Оздоблення надмогильних пам’ятників не могло обійтися без металевих виробів: хрестів, огорожі, ліхтарів, вазонів тощо. Виготовленням цих та інших речей займалася робітня Володимира Будзинського.
На християнському цвинтарі знайшли свій починок люди різних національностей, професій і конфесійної приналежності, котрі мешкали в Чернівцях. Тут знаходяться могили вчених: Гуго Жуковського, Франца Вікенгаузера, Фердинанта Ціглауера; педагогів: С. Шпойнаровського, В.Корна, Ю. Кобилянського; п’ятьох чернівецьких бургомістрів та інших. Велику частину поховань християнського некрополя становлять могили церковних діячів, інженерів, літераторів, які своєю працею примножували славу буковинського краю. Тут знайшов свій спочинок „буковинський соловейко” Юрій Федькович (1888р.). За свідченням сучасників, день поховання письменника видався морозним, але похорон був багатолюдний.
На цьому кладовищі поховані письменники: брати Григорій і Сидір Воробкевичі, Ольга Кобилянська, Євгенія Ярошинська. Тут же спочиває німецький письменник, автор багатьох розвідок з історії Буковини Франц Віккенгаузер.
У 1905 р. в Чернівцях був заснований перший український театр, котрий з 1907 р. називався Буковинським народним театром. Він проіснував до 1910 р. Його організатором і керівником був актор Іван Захарко. Уродженець Львова, опанувавши професію друкаря, він з юнацьких років захоплювався сценічним мистецтвом. В Чернівцях організував театральне життя. Помер у 1919 р. і похований на християнському цвинтарі.
Окрема сторінка історії Чернівецького некрополя належить військовим похованням – як меморіальним, так і індивідуальним. До перших належать могили вояків австрійської армії, котрі загинули у Першій світовій війні 1914-1918 рр., радянських воїнів та могили на місці страти фашистами мирних жителів та підпільників. Іншу групу становлять поховання вояків різних армій.
Велика увага приділяється поховальному ритуалу, котрий довгий час зберігав притаманні йому форми і ознаки. Організацією похоронів займалися відповідні спеціальні заклади . Найдавнішим і найавторитетнішим з них був Ентерпріз де помпе фунебре, заснований у 1884 р. Проведення траурного ритуалу вважалося відповідальною і почесною справою. Водночас ще й прибутковою.
Є на кладовищі й ціла низка поховань 1945-1947 рр. За даними реєстраційних книг органів НКВС в цей період тут було захоронено 58 осіб обох статей.
Хоча цвинтарю 160 років, але він не перестає виконувати призначену йому функцію і сьогодні. Зараз його площа вимірюється 20,96 га. Перетини алей і доріжок утворюють квартали, число яких сягає 80. Їх оздоблюють різноманітні надгробні пам’ятники, що мають велику історичну та мистецьку цінність і яких зафіксовано майже 1400. Створені у різні роки вони віддзеркалюють розвиток і зміну стилістичних і художніх напрямків в архітектурі та мистецтві.
Перші поховання християнського цвинтаря не мали характерних надмогильних пам’ятників. На могилах встановлювалися прості хрести з дерева чи металу. Спорудження надмогильних пам’ятників розпочалося в 60-их роках ХІХ ст.одночасно із щораз інтенсивнішим освоєнням цвинтарного простору. В цей час виробився їх найпростіший тип. Хрест встановлюється на чотиригранний постамент, обидві складові частини виконуються з пісковику. а саме такими збереглися надгробки Марії Монтум і Марії Губець. Цей тип утримувався досить довго, хоча зазнав певних модифікацій.
Насамперед урізноманітнювався матеріал пам’ятників. Поруч з пісковиком застосовувалися граніт, мармур, білий камінь. Пам’ятники оздоблювались вінками, ликами святих, портретами померлих ( Міхал Пельцер,1904 р.; Жозеф Ледвінка, 1894 р., Ніколає Гормузакі,1909 р.). На 70-ті роки ХІХ ст. припадає спорудження обелісків. Найдавніші з них – це колони, усічені і повні, оздоблені вінком, хусткою, факелом, рушницею (Маріон Ончул, 1907 р.; Франциск Урбанський, 1879 р.).
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--