Реферат: Державне регулювання територіальних організацій продуктивних сил

- звільнення від сплати податку на заняття торгово-про­мисловою діяльністю;

- спеціальна ставка амортизаційних відрахувань. Позики фонду економічного та соціального розвитку ха­рактеризуються такими особливостями: терміни надання ко­ливаються від 10 до 15 років з можливістю подальшого бага­торічного відтермінування; кредитна ставка становить 6 %. Окрім цього у Франції існують інші види допомоги:

компенсація витрат, пов'язаних з професійним навчанням;

зниження цін на облаштовані земельні ділянки та зниження тарифів на газ і електроенергію; надання житла кваліфікова­ним працівникам у районах нового промислового розвитку.

У ФРН в межах регіональної політики допомога госпо­дарському розвитку концентрується на "федеральних центрах росту" - своєрідних точках росту. Для подібних центрів є ха­рактерний значний місцевий ринок робочої сили, недостатньо розвинена інфраструктура та наявність певного рівня про­мислового розвитку. При цьому, в цій країні, цілою низкою законів звільняються від оподаткування інвестиції в депре­сивних місцевостях.

У США окремі елементи регіональної політики заро­дилися у зв'язку з необхідністю державного стимулювання економічної експансії в необжиті західні райони країни ще в XIX ст. Регіональні заходи надзвичайного характеру практи­кувалися і в періоди економічних криз (найяскравіший приклад цього - програми, які проводили у 30-ті роки в США як складова частина політики "Нового курсу"). Проте лише у післявоєнний період регіональна політика перетворилася у невід'ємний елемент американської системи державного регулювання та набула характеру постійно діючого фактора [10, с. 19].

У США основним засобом регіональної політики є податкова політика. Окрім того, тут широко практикується система державного кредитування тих чи інших регіональних проектів. Державні капіталовкладення в транспорт, водопос­тачання та енергетику також впливають на розташування нових галузей виробництва. Крім цього, у США, щоб зробити територію привабливою для державних компаній, приватного бізнесу та населення, держава будує житло, дороги, бере участь у формуванні соціальної інфраструктури, рекультива­ції земель, створенні наукових, технологічних і промислових парків, інкубаторів [11, с. 281].

Становленню державної регіональної політики сприяло створення законодавчої основи для її проведення. У США з середини 60-х до середини 70-х років була прийнята ціла система законів, котрі регламентують основні напрямки та форми регіонального регулювання. Закон 1965 р. "Про гро­мадські роботи та економічний розвиток" визначив деякі елементи державної допомоги депресивним районам. "Закон про розвиток району Аппалачів" (1965р.) санкціонував прове­дення великомасштабної програми стимулювання економіки обширного "проблемного" району Аппалачських гір. Закон 1968 р. "Про міжурядове співробітництво" регламентував розподіл повноважень з регіонального регулювання між федеральними органами державної влади, органами влади штатів та органами місцевого самоврядування. Закони 1972 р. "Про сільський розвиток" і 1974 р. "Про житлове будівництво та міський розвиток" визначили напрямки федеральної політики щодо сільських і міських районів країни. Законом 1975 р. "Про регіональний розвиток" введено низку нових положень у Закон про громадські роботи та економічний розвиток і у Закон про розвиток Аппалачів. Зрештою, США, окрім програми розвитку Аппалачів, мають досвід щодо управління розвитком ще одного великого депресивного ра­йону - басейну річки Теннесі.

У Канаді при середньому розмірі інвестиційної подат­кової знижки у 7 % компанії, що здійснюють капіталовкла­дення в провінціях з особливо суворими природно-кліматич­ними умовами, мають право на знижку з податку на прибуток у розмірі 20 - 50 % витрат на обладнання і будівництво. Проблеми територіального розвитку канадської економіки можна поділити на дві групи. Перша з них пов'язана з існу­ванням диспропорцій у господарському розвитку окремих районів країни. Друга група проблем полягає в ослабленні господарських зв'язків між окремими економічними района­ми Канади внаслідок зростаючої інтеграції канадської еконо­міки з американською, під час якої різні регіони країни поступово перетворюються в частини єдиного північно-аме­риканського господарського комплексу. Протиріччя, які ви­никають при цьому між окремими провінціями країни та між провінційними властями і федеральним урядом, надають досить специфічних рис державній регіональній політиці та механізму регіонального економічного регулювання.

В Японії для того, щоб розв'язати протиріччя між розта­шуванням нових підприємств і охороною природного середовища, у 1973 р. було прийнято закон про розташування підприємств [12]. Згідно з цим законом уряд країни може рекомендувати фірмам "відкоригувати" свої локаційні рішен­ня і навіть відміняти їх. Для безпосередньої реалізації регі­ональної політики уряд країни заснував такі спеціальні органи:

- Японська корпорація регіонального розвитку, яка відповідальна за фінансування витрат, пов'язаних з перемі­щенням підприємств з районів надконцентрації (так званих "зон стимулювання виїзду"), із спорудженням промислових зон для приваблення промисловості у менш розвинені райони (такі звані "зони прийняття переміщень"), із спорудженням міст у переважно сільських районих;

- Корпорація розвитку Хоккайдо-Тохоку, яка фінансує фірми, що здійснюють інвестиції у відповідних районах країни, які вважаються найменш розвиненими серед районів Японії;

- Японський банк розвитку, який фінансує фірми, що здійснюють капіталовкладення в інших (окрім Хоккайдо та Тохоку) районах країни.

В Японії розрізняють три основні види методів про­ведення регіональної політики:

1) субсидії центрального уряду місцевим властям для спорудження об'єктів базової інфраструктури, передусім доріг і портових споруд;

2) позики державних фінансових закладів і виплата процентів за позиками місцевих органів влади, які емітують з метою фінансування спорудження об'єктів промислової інфраструктури;

3) безпосередні стимули промисловим фірмам, що розміщують інвестиції у виділених районах. Ці стимули зво­дяться переважно до надання податкових пільг і спеціальних прав амортизації.

Взагалі для японської регіональної політики характерна першочергова увага до розвитку інфраструктури, для чого здійснюються великі асигнування з державного бюджету. Саме інфраструктура, а не фінансові стимули є головним важелем державного регулювання розташування продуктив­них сил країн (зокрема в справі піднесення економіки недостатньо розвинених районів). Характерно, що в Японії зовсім відсутня система субсидування приватних інвестицій, так широко розповсюджена в країнах Західної Європи.

Головними важелями політики "переміщення" або де­централізації є:

а) пільги на закупівлю ділянок під промислове будів­ництво;

б) позики на покриття витрат на переміщення підпри­ємств;

в) податкові пільги (права прискореної амортизації та зниження рівня місцевих податків) для фірм, що переміщуються із "зон стимулювання виїзду" в "зони прийняття переміщень");

г) фінансові пільги (пільгове кредитування) місцевій владі та корпораціям розвитку на зведення промислових будівель, обладнання промислових зон.

Урядову політику, як фактор розташування, можна зреалізувати у різноманітних формах, але, зрештою, вона проявляється у впливі на величину виробничих витрат у відповідному місці простору, тобто урядова політика поряд з іншими факторами служить джерелом територіальної дифе­ренціації витрат виробництва (ТДВВ).

3. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ ВТРУЧАННЯ ДЕРЖАВИ В ТЕРИТОРІАЛЬНУ ОРГАНІЗАЦІЮ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

Проте навіть сьогодні, коли історія державного втручан­ня в сферу розташування продуктивних сил нараховує деся­тиліття, коли питання про необхідність активного впливу на просторові структури господарства ніби-то вирішене, у середовищі західних економістів не тільки не існує єдності думок на цей рахунок, але й, більше того, нема єдності навіть стосовно самої необхідності врахування просторового факто­ру в межах заходів державної політики. Навіть найрадикальніші західні регіоналісти вважають регіональну політику, по суті, досить обмеженим напрямком діяльності держави в сфері економіки [І]. Посилаються при цьому на консерватив­ність територіальних структур, на тривалий, як правило, ха­рактер змін, що відбуваються у цих структурах.

Домінуючою серед американських регіоналістів завжди була точка зору, що виходила з неприпустимості зазіхання держави на священні права підприємництва, ділових кіл, хоч з часом зміцнилося розуміння об'єктивної необхідності активної державної регіональної політики у межах відповід­них законодавчих актів. У її рамках завжди конкурували два підходи: "процвітання районів" і "процвітання людей". По­шук балансу цих інтересів і нині становить суть регіональної політики не тільки у США, а й в інших розвинутих країнах.

Регіональна політика на Заході пройшла довгий шлях від свого становлення в системі державного регулювання (поряд із загально-економічною, аграрною, соціальною полі­тикою) до розквіту в період "ейфорії планування" 60-х -початку 70-х років і до наступної докорінної перебудови на межі 70-х і 80-х [6, с. 114].

Традиційна політика допомоги проблемним районам, що існувала до середини 70-х років, з самого початку була двоїстим, глибоко суперечливим явищем. Формально вона була спрямована на компенсацію соціально-географічної нерівності, пом'якшення проблем у тих районах, де соціальна напруга та масові страйки стали загрожувати корінним інте­ресам капіталу. Проте благодійницькі соціальні цілі традицій­ної регіональної політики неминуче вступали у конфронтацію із загально-економічною, і зокрема з промисловою, політикою держави.

З благодійницького характеру регіональної політики випливав і випливає її низький пріоритет, незначна частка асигнувань у системі державних програм. Адже ця політика була пасивною, спрямованою лише на деяке згладжування диспропорцій. Тому навіть наприкінці 60-х років, у період розквіту та найбільшої популярності, на неї виділяли досить малі кошти, порядку 0, 04 - 0, 08 % ВВП (лише у Велико­британії їх частка досягла 0, 5 %). За словами американського вченого Клайда Уівера, "регіональна політика стала улюбле­ною темою політичних дискусій та академічних досліджень, проте не отримала належної фінансової підтримки. Були прийняті закони, засновані агентства, найняті планувальники і розроблені плани, але при цьому відпущено дуже мало засобів" [б, с. 118].