Реферат: Державницька думка в Україні в ХІХ - та на початку ХХ ст
Братство виникло в кінці 1845 — на початку 1846 року і проіснувало, за оцінками істориків, не більше п’ятнадцяти місяців. Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора М.Гулак, ад’юнкт Київського університету М.Костомаров та студент цього ж університету М.Білозерський. До товариства також приєдналися поет Т.Шевченко, вчителі П.Куліш і Д.Пильчиков, студенти університету О.Навроцький, О.Маркович, І.Посяда, Г.Андрузький і О.Тулуб, поміщик М.Савич. За оцінками дослідників близько 100 осіб підтримували зв’язки і дружні відносини з членами товариства. Серед членів товариства, на відміну від масонів чи декабристів, не було представників великої родової аристократії, його основу складали вчені, письменники, діти середніх чи дрібних землевласників.
Кирило-Мефодіївське братство, фактично, не встигло розпочати активної роботи, підготувавши лише ряд програмних документів та визначити основні цілі і завдання своєї діяльності, оскільки в березні 1847 р. було викрите внаслідок доносу студента Київського університету. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського братства – першої на Україні організації політичного спрямування.
Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними. Братство складалося всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих.
Братство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом свого існування “браття” збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії та підготували ряд положень своєї програми.
Основні політичні ідеї Кирило-Мефодіївського братства було викладено в його програмних документах, до яких належать “Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія”, відозви “Брати українці” та “Братья великороссияне и поляки”, “Книги буття українського народу”, а також у ряді робіт, що мали своєрідний підготовчий щодо програмних документів характер, у наукових розвідках та літературних творах учасників організації.
“Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія” складається з двох частин. Перша – “Головні ідеї” – містить у концентрованому вигляді вихідні положення ідеології та основні цілі діяльності, а друга – “Головні правила товариства” – присвячена визначенню способів та засобів реалізації програмних засад товариства.
Першим пунктом “Головних ідей” зазначалося: “Приймаємо, що духовне і політичне поєднання слов’ян є їх призначенням, до якого вони повинні прагнути”. Цей пункт є першим не лише за порядком, а й за ідеологічним значенням, оскільки ідея об’єднання слов’янських народів проходить “червоною ниткою” через всі програмні документи Кирило-Мефодіївського братства і є тим вихідним пунктом, на якому грунтуються всі подальші теоретичні розробки.
Слов’янофільство було досить популярним напрямком політичної думки у слов’янських народів першої половини XIX сторіччя. Однак, як ідеологічна течія, воно не було однорідним і ціліснім. У кожного із слов’янських народів ці ідеї набували специфічного змісту, а цілі та засоби поєднання слов’ян були, в значній мірі, відмінними.
Для кирило-мефодіївців слов’янофільство не було самодостатньою ідеєю. У підготовчих матеріалах до програмних документів товариства досить чітко прослідковується думка про те, що, оскільки всі спроби українців досягти державно-політичної незалежності самостійно закінчувались невдачею, то єдиним виходом для них, який дозволить позбавитись національного і соціального гніту, є спільна боротьба з іншими поневоленими слов’янськими народами.
У другій частині Статуту – “Головних правилах товариства”- розкриваються його головні принципи організації братства, а також тактичні цілі на шляху утворення майбутнього союзу слов’янських народів. Так, у сьомому пункті зазначалось, що оскільки “в теперішній час слов’янські племена сповідують різні віросповідання і мають упередження одне до одного, то товариство буде старатись про знищення всякої письмової та релігійної ворожості між ними і розповсюджувати ідею про можливість примирення розбіжностей в християнських церквах”. Це, на думку його авторів, повинно було сприяти зближенню слов’ян та встановлення між ними справді братерських, дружніх і рівноправних відносин.
У сфері суспільних відносин Статут особливу увагу звертав на необхідність ліквідації соціальної нерівності та її особливо потворного прояву – кріпацтва. Восьмий пункт “Головних правил” відзначав “товариство буде старатись заздалегідь про викорінення рабства і всякого приниження нижчих класів, рівним чином і про повсюдне розповсюдження грамотності”.
Просвітництво широких народних мас визнавалось головним засобом досягнення мети, яке ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського братства. Ця, здавалось би, далека від політики, культурно-просвітницька діяльність викликала значні підозри у царських слідчих. Вони ретельно підшивали до справ заарештованих братчиків проекти облаштування народних шкіл, нарівні з революційними прокламаціями та патріотичними художніми творами.
Будучи у своїй масі ревними християнами, автори Статуту Кирило-Мефодіївського братства особливо наголошували на моральності своїх дій та дотримання духу християнського віровчення. У дев’ятому пункті “Головних правил” спеціально зазначалось про те, що “Як все товариство в цілому, так і кожен його член повинні свої дії узгоджувати з євангельськими правилами любові, покірливості і терпіння; правило ж “Мета освячує засіб” товариство визнає безбожним”.
Відозва “Брати українці”, відображаючи в цілому ідеї, зазначені в Статуті, дає більш уточнене трактування основоположних ідей діяльності братства.
Особлива увага у цій відозві зверталась на необхідність ліквідації станів та станових привілеїв, забезпеченні громадянської рівності та свобод. Реальним проявом цієї рівності повинен був стати доступ до всіх державних посад в слов’янськім союзі та республіках, що ввійдуть до нього не за “родом і достатком”, а “по розуму і просвіченості народними виборами”.
Невелика за обсягом відозва “Братья великороссияне и поляки” проникнута закликом до двох слов’янських народів, з якими історія найбільш тісно пов’язала долю української нації подолати історичну ненависть та суперечності в ім’я майбутнього об’єднання всієї Слов’янщини на засадах свободи та рівності громадян і народів.
У цілому програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства носили революційний і визвольний, як в національному, так і в соціальному відношенні, характер з наголосом на використанні просвітницьких, ненасильницьких методів реалізації. Політична програма Кирило-Мефодіївського товариства, висловлена в ряді документів і творів, була прогресивною і в основному революційною. Найголовніші вимоги її зводилися до ліквідації кріпосництва і самодержавства, визволення і об’єднання слов’янських народів у республіканську демократію, запровадження загальної народної освіти.
Хоча у вище означених програмних документах братства організація майбутнього союзу слов’янських народів не розглядалась детально, все ж варто відзначити, що особливу роль в ньому відводилась Україні і Києву. Останній розглядався в ряді творів членів товариства саме як столиця планованого слов’янського союзу, місце розташування його головних керівних органів.
Твір під назвою “Книга Буття українського народу” написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов’янськими елементами. Цей твір закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу увагу братства, ставилося на широкий контекст панславінізму: “Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах Америки”. Столицею федерації мав стати Київ.
Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалітарною серед усіх слов’янських суспільств – через відсутність у ній знаті.
Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдобіблійному стилі: “І зруйнували Україну. Але то лише здавалося, бо голос України не змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов’ян; почувши її зклик, повстануть всі слов’яни... і стане Україна самостійною республікою у слов’янському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщна Україна, і казатимуть: “Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем”. Таке бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалежності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох, сумнівалися у здатності своїх “м’яких” і “поетичних” співвітчизників існувати незалежно.
Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова це були єдність і братство слов’ян; Шевченко палко вимагав соціального й національного звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку української культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись, що загальна освіта, пропаганда й “моральний приклад”, який вони подаватимуть властям, - це найдієвіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати. Членів товариства безсумнівно об’єднували спільні цінності та ідеали й, що найхарактерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну долю України.
Відносно безневинний характер братства царські власті вирішили покарати його провідних членів. При цьому суворість покарання була неоднаковою. Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняно легкі вироки, що передбачали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити попередні заняття. Гулака засудили до трьох років ув’язнення. Та найсуворіше було покарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола і дописав до вироку таке: “...под строжайшим наблюдением и запретом писать и рисовать”. Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевченка у 1861 р.
Значення Кирило-Мефодіївського братства важливе з кількох міркувань. Воно було першою, хоч і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.
2. Громадсько-соціалістична модель організації державного управління та місцевого самоврядування в Україні М. Драгоманова
Діяльність М. Драгоманова (1841 –1895) була помітним явищем вісторії української суспільно–політичної думки другої половини ХІХ ст.Його теорія громади формувалася під впливом політичних умов які склалисяв кінці ХІХ – початку ХХ ст. в Російської та Австро–Угорської імперії В період який «можна охарактеризувати як добу підготовки українських силдо боротьби за незалежність, як добу «соборності» України».
На формування його концепції громади вплинуло виникнення першихдієвих товариств (своєрідних громад), що боролися за інтереси українськогонароду (наприклад, Кирило–Мефодіївське товариство), друкованих органівгромадівців (перший український літературно–мистецький і публіцистично–історичний журнал «Основа»), діяльність культурних інститутів (діяльністьукраїнського театру).
Значне місце в творчій спадщині М. Драгоманова відведено питанняммісцевого самоврядування, а саме проблемі територіальної організаціїнаселення та об’єднання населення в громади. Питання місцевогосамоврядування входили до політичних проектів Драгоманова як їхорганізаційно–адміністративна основа, як базисний рівень діяльностідемократичної федеративної держави, підвалини якої складають громади,«вільні спілки вільних людей, об’єднаних для спільної справи». На досвіді країн Європи та Північної Америки, Драгоманов формулюєосновні закономірності формування та розвитку територіальних громад, якнеобхідної складової системи державних політичних інститутів.
На думку М. Драгоманова, головним критерієм оцінки діяльностідержави є служіння суспільному благу. Суть держави полягає не в її формі, ав тих правах і свободах, якими наділені громадяни. Людство втратилопервісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава,навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими наднародом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. Тому,М. Драгоманов пропонує впровадити врядування, щоб «була воля кожному івільне громадство й товариство людей й товариств» .
Фактично дана ідея Драгоманова повністю втілюється в ЗаконіУкраїни «Про місцеве самоврядування в Україні», де зазначається, щомісцеве самоврядування – це гарантоване державою право та реальназдатність територіальної громади жителів села чи добровільного об'єднання усільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста самостійно або підвідповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядуваннявирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законівУкраїни . Тобто, право громадян на вільне волевиявлення та створеннягромад є законодавчо закріпленим, питання виникають тоді, коли постаєпроблема дієвості місцевого самоврядування та територіальних громад.
Громада у М. Драгоманова є первинною ланкою організаціїсуспільного життя. Стосунки між громадами мають базуватися нафедеративних засадах. Федерація утворюється в результаті децентралізаціїуправління державою, що сприяє обмеженню можливого свавілля з її боку, згромад як більш дрібних суспільних об’єднань. В своїй державно–правовійконцепції він пропонував парламентську державу з засадами самоуправління,яка впливала б на соціальну та економічну сфери, надавала б вагипросвітництву і законодавству, а ті в свою чергу уможливили б реформаційнізрушення . Драгоманов виступає за самостійні сильні обласні органивлади, які б мали певну незалежність від центральної влади і діяли наавтономних самоврядних засадах. Самоврядування має здійснюватисярізними зборами, яким були б підзвітні посадові особи .
В сучасній українській політиці питання децентралізації постаєнеодноразово. Було запропоновано декілька варіантів адміністративноїреформи, яка вже розпочалася і має передбачати розширення повноважень тавідповідальності місцевих органів влади. Як бачимо дана проблема не єнововведенням сьогодення, а сформульована ще в працях Драгоманова.
Драгоманов приходить до висновку, що покінчити зі злиденністю ігнобленням можна тільки шляхом організації колективної праці за умовиколективної власності на землю та знаряддя праці . Питання власностіхоча й має законодавче закріплення та вирішення, але в багатьох випадкахвиникає багато проблем при практичній реалізації права як на приватнувласність на землю, так і на колективну.
Отже, зазначивши основні риси теорії громади Драгоманова,розглянемо її основні напрямки за сферами впливу.