Спайкмен уводить надзвичайно важливе поняття серединного океану, маючи на увазі Атлантичний океан, обоє берега якого - американський і європейський - є ареалом найбільш розвинутої технології й економіки західної цивілізації. Нервовим центром і механізмом атлантичного співтовариства є США, їх торговельний і військово-промисловий комплекс. Якщо якась держава не має геополітичної могутності, то ця держава змушена вступати в більше загальний стратегічний союз. Європа є інтелектуальним придатком США, повинна поступово обмежуватися й політична суверенність європейських держав, а влада - переходити до особливої інстанції, що поєднує представників всіх атлантичних просторів і підкоряється пріоритетному верховенству США.

Таким чином, уже в 1942 році Спайкмен передбачив найбільш важливі політичні процеси і їхні наслідки - створення Північноатлантичного союзу (НАТО), обмеження суверенітету європейських держав, планетарну гегемонію США.

Петро Миколайович Савицький (1895-1968 р.) перший (і один з деяких) російський автор, якого цілком можна назвати геополітиком. По утворенню економіст, учень В. Вернадського й П. Струве. Основна ідея Савицького полягала в тому, що Росія являє собою особливе цивілізоване утворення, що визначається через якість серединності. Якщо серединність Німеччини обмежується європейським континентом, а сама Європа є тільки західним мисом Євразії, то Росія займає центральну позицію в рамках усього континенту. Росія - не частина Європи й не продовження Азії, вона самостійний мир, самостійна й особлива духовно-історична геополітична реальність - Євразія.

Геополітична доктрина Савицького - це пряма антитеза поглядам Мехена, Макиндера, Спайкмена, Видаля де ля Блаша й інших таласократів.

Міжнародна політика, що проводив Радянський Союз, у геополітичному змісті по багатьом аспектам збігалася з концепціями Савицького, хоча про їхній прямий вплив на й владні структури того часу достовірних даних немає. Однак аналіз радянської зовнішньої політики до початку перебудови дозволяє зробити висновок про те, що вона постійно випливала саме євразійському курсу, ніколи не заявляючи про цьому відкрито.

У Радянському Союзі саме слово геополітика сприймалося зі знаком мінус. Однак відразу після приходу до влади в жовтні 1917 року радянське керівництво починає відпрацьовувати нову геостратегію, основні орієнтири й характеристики, який зберігаються до самої перебудови.

Стратегія більшовиків на світову революцію в просторовому змісті, полягала в тому, щоб дестабілізувати положення на території капіталістичних держав. Збройні сили, які боролися проти Рад на території Росії (держави Антанти, Німеччина), зазнали поразки.

Характерною рисою радянської геополітики було постійне прагнення створити континентальний блок з Німеччиною. Більшовики запропонували Німеччині укласти мир. Співробітництво між СРСР і Німеччиною, у тому числі й військове, котре почалося в 1922 році після підписання Рапальского договору, тривало до-самої перемоги нацистів в 1933 році. В 1939 році Гітлер перед самим початком Другої світової війни був змушений урегулювати відносини зі СРСР, а для цього прийняти умови Москви. Сталін домігся повернення більшості територій, які належали Росії до революції. Були визначені сфери інтересів у Східній Європі.

Важливо підкреслити, що при збереженні основних орієнтирів радянської геостратегії, конкретний політичний курс був досить гнучким і змінювався залежно від ситуації.

Уже в 1920-х роках стало зрозуміло, що ідея світової революції в найближчому майбутньому не може бути здійснена. Сталін повідомляє про побудову соціалізму в одній, окремо взятій країні, тим самим полегшуючи розвиток зв'язків із закордонними державами.

У ході Другої світової війни (катастрофічні наслідки її початку для СРСР пояснюються в тому числі й ігноруванням геополітичної стратегії), особливо під її кінець, Радянський Союз продовжував керуватися геостратегічними засадами, успішними для нього в недалекому минулому - прагнув розширити просторову сферу свого впливу, у тому числі за рахунок нових територій. Створення в післявоєнний період дружніх режимів у країнах Центральної й Східної Європи з об'єднанням їх незабаром у рамках таких організацій, як СЕВ, Варшавський договір, поширенням радянської сфери впливу до лінії, що розділяла Східну й Західну Німеччину, повинне було закріпити цей вплив, у континентальній частині Європи.

У післявоєнний період проведення зовнішньополітичного курсу здійснювалося відповідно до геополітичних концепцій, які розроблялися в партійно-державному керівництві й відповідних фахівцях. До них ставиться стратегія СРСР у світовому океані, де дві держави активно суперничали в прагненні встановити контроль над морськими просторами.

Між іншим, у минулому керівництво країни далеко не завжди приймало рішення, погоджуючи їх з рекомендаціями вітчизняних фахівців. Прикладом може служити афганська кампанія. До речі, подібна проблема існує у відносинах між геополітичною наукою й владними структурами за рубежем, у тих же Сполучених Штатах Америки. Наприклад, в'єтнамська війна - не сама вдала сторінка в історії США. Більш ніж серйозні сумніви виникають і із приводу втручання НАТО в справи Боснії й Косово. А це вже сьогодення час, що, як справедливо говорять, виростає в майбутнє.

Навіть короткий виклад ідей основних наукових шкіл геополітики дає можливість зробити ряд висновків.

Перший. Найбільш загальної й такий, котру розділяють всі наукові школи, методологічною формулою геополітики є твердження фундаментального історичного дуалізму між сушею, телурократією, Євразією, географічною віссю історії - з одного боку, і морем, таласократією, Атлантикою, англосаксонським миром - з іншої. Хоча з появою авіації і ядерної зброї, засобів його доставки традиційні моделі, в основі яких лежав географічний просторовий детермінізм, вони вимагають коректування.

Другий. Без усякого розриву із традицією розвивалася атлантична (таласократична), а в наш час американська лінія в геополітику. Була створена нова геополітична модель, що передбачає два варіанти розвитку подій - або остаточний виграш Заходом геополітичної дуелі зі Сходом, або конвергенція двох політичних таборів і встановлення Світового Уряду (цей проект одержав назву мондалізм від французького "mond" - мир). Передбачалося, що планетою будуть управляти Москва й Вашингтон і дивитися на неї очима астронавтів на космічній орбіті, Освоєння повітряного (аерократія) і космічного (ефирократія) просторів - продовження тенденцій, вища стадія атлантичної стратегії.

Третій. Євразійська, європейська геополітика як самостійна доктрина після закінчення Другої світової війни практично не розвивалася. Європейські геополітики були змушені пристосовуватися до норм англосаксонського підходу. Так, європейські вчені виступають як експерти НАТО, ООН, займаються прикладними геополітичними дослідженнями, застосовують геополітичні методики для опису міжетнічних і міждержавних конфліктів, демографічних процесів.

Четвертий. Офіційно визнана фашистською й буржуазною псевдонаукою геополітика як така в СРСР не існувала. Її функції виконувало кілька дисциплін - теорія міжнародного права й міжнародних відносин, стратегія, військова географія, етнографія. І разом з тим загальне геополітичне поводження СРСР на планетарній арені видавало наявність раціональної, з геополітичної точки зору, моделі поводження. Після розпаду Варшавського договору й СРСР геополітика як наука здобуває в російському суспільстві права громадянства.

І нарешті, п'ятий. Саме ті країни, які визнавали геополітиків і цінували їх, одержали разючі результати й підійшли впритул до досягнення одноособового світового панування. Мехен, Макиндер, Спайкмен займали високі посади у своїх державах, їхній прямий вплив на англосаксонську політику очевидно. Германія заплатила за неуважність до тез Хаусхофера про континентальний блок (вісь Берлін - Москва - Токіо) тим, що зазнала трагічної поразки в Другій світовій війні. СРСР, що не звернув уваги на праці й ідеї росіян геополітиків, без бою й опору потрапив у ту ж ситуацію, що й Німеччина в результаті Другої світової війни - глибока економічна й соціальна криза привела до розпаду могутньої держави.

3. Геополітичне майбутнє Росії

Розпад Варшавського договору й Радянського Союзу ознаменували торжество атлантичної стратегії, що проводилася в життя США і їхніми союзниками протягом усього XX століття. Захід перемагає в холодній війні зі Сходом. Морська сила святкує перемогу над сушею. Кінець двохполярного миру - це стратегічний удар по Євразії, по континентализму й суверенітеті всіх євразійських держав.

Існує три версії майбутнього світового розвитку. Перша - перемога Заходу в холодній війні є повної й безповоротної. Друга - протистояння суши й моря збережеться, що приведе до створення нових блоків. У центрі одного з них будуть стояти США і їхні союзники, у центрі іншого - Росія, що повинна перетворитися в євразійську імперію. Експерти доходять висновку, що говорити про єдиний світ рано, і планетарний дуалізм таласократії (укріплений аерократией і ефирократией) і теллурократії залишається головною геополітичною схемою й для XXI століття. І нарешті, третя - багатополюсна модель світового розвитку, що, на думку її прихильників, найбільше відповідає інтересам Росії.

Заради справедливості необхідно визнати, що незважаючи на розпад СРСР, Росія по своїй політичній значимості й впливу на розвиток світових подій, у тому числі як постійний член Ради Безпеки ООН, безперечно залишається однієї з великих держав. Не випадково Захід, визнаючи політичну вагу й економічну міць Росії, включив неї у вісімку провідних країн миру, Поряд з геополітичним положенням і наявністю ядерної зброї, до основних ознак, які дозволяють у сучасних умовах уважати Росію великою державою, ставляться її потенційні можливості в області демографії, ресурсного забезпечення, високого науково-технічного потенціалу й ін.

Природно, що Захід у цілому й США зокрема зацікавлені надалі ослабленні Росії. Одночасно Захід не може не усвідомлювати, що Росія самим своїм існуванням забезпечує відповідний баланс сил, граючи тим самим позитивна геополітична роль на світовій арені. Збереження цієї ролі Росії є одним з головних засобів запобігання сповзання Європи, а також миру в цілому, до геополітичного хаосу.

Очевидно, Росія сама повинна визначити своє місце й роль у світовій політиці, усвідомити свої національні інтереси в зовнішньополітичному вимірі. Експерти ділять ці інтереси на три основні категорії.

Найбільш важливий інтерес Росії на глобальному рівні складається в її активній і повноправній участі в побудові такої системи міжнародних відносин, у якій їй приділялося б місце, що відповідає найбільшою мірою її політичному, економічному й інтелектуальному потенціалу, військово-політичним і зовнішньоекономічним можливостям і потребам.

Найперші інтереси Росії на регіональному рівні зводяться до забезпечення стабільного міжнародного оточення, а також до просування й зміцнення її військово-політичних позицій на світовій арені на основі використання механізмів регіонального співробітництва.

Найважливіші національні інтереси Росії на пострадянському просторі складаються в налагодженні всебічних взаємовигідних зв'язків із країнами СНД і участь у розвитку інтеграційних процесів між ними на взаємній основі.

У цьому контексті можна по-різному сприймати ідею створення Євразійської імперії, у центрі якої повинна сто ять Росія, але не можна не визнавати її права на існування. Хоча б з обліком того, що це своєрідна відповідь на імперську політику, що у період після Другої світової війни проводять як зверх держава Сполучені Штати Америки. Який же бачиться її авторам модель нової Євразійської імперії? Прийдешня імперія не повинна бути регіональною державою або державою-націями. Це щось зовсім інше. Це стратегічний і геополітичний блок, у якому превалюють параметри звичайної держави, це зверхдержава. У центрі такого об'єднання, безсумнівно, повинна стояти Росія. При цьому Євразійський проект жодним чином не веде до нівелювання націй, навпаки, він виходить із неминучості збереження й розвитку ідентичності народів і культур. Нова Євразійська імперія буде єдиним неподільним організмом у воєнно-стратегічному відношенні, але в політичному контексті може представляти Конфедерацію Великих Просторів: Європейську імперію на Заході (навколо Німеччини й Середньої Європи); Тихоокеанську імперію на Півдні (навколо Ірану); Російську Імперію в Центрі (навколо Росії). Усередині цих імперій також буде діяти конфедеративний принцип у відносинах країн, держав.

Ключовою геополітичною проблемою на сучасному етапі є організація простору на Заході Євразії. Планетарний Захід у самому широкому змісті розпадається для Росії на два тридцятилітні - Захід як Америка й Захід як Європа. Захід, як і Америка, є головним геополітичним супротивником Росії, штабом і центром атлантизму. Позиційна геополітична війна з Америкою й становить сутність євразійської політики, починаючи із середини XX сторіччя. Позиція Росії отут ясна - необхідно протидіяти атлантичній геополітиці США на всіх рівнях і у всіх регіонах Землі, намагаючись максимально послабити супротивника. Друга реальність, що також визначається терміном Захід, має інше значення. Це - Європа, що на даний момент не має власної геополітики й власної географічної волі, її функції обмежуються тим, що вона служить підсобною базою США і Євразії й місцем найбільш імовірного планетарного конфлікту.