Реферат: Ірена Карпа: життя і творчість. Визначний твір "50 хвилин трави"

Отож два сорти: перші – чисто комерційний варіант (ті, що продаються ), а другі – варіант не тільки і не просто комерційний (ті, що продаються, та ще й писати вміють ).

Ірена Карпа явно відноситься до категорії першої .

Писати не вміє, а видається-продається. Вважається кльовою, а насправді там тією „кльовизною” і не пахне...

Я зробила такий висновок, купивши одну з її останніх книжок „50 хвилин трави (коли помре твоя краса)”. Купила і пошкодувала, що викинула ті 48 гривень - ні, навіть не на вітер... Бо як сказати „на вітер”, то вийде ще й дуже з компліментом великим сказано.

Купила той збірник, бо звідусіль (радіо, телебачення, газети, інтернет-видання і інші т.д.) чула щось на кшталт „...ось Ірена, ось Карпа... успішний комерційний проект українського книжкового ринку... актуальна, модна, кльова письменниця... пише без слюнтявих і плаксивих, м’яких і пухнастих обгорток...” Так я і подумала, що вона пише, вже й запланувала, що вечори так два-три проведу за цікавим читанням товщиною 238 сторінок.

Та мене настигло глибоке, широке і безрозмірне розчарування.

Я прочитала перші декілька сторінок і... мало що зрозуміла. „Мабуть, неуважна” – подумала я і перечитала їх ще раз. Уважно. Не зрозуміла. Плюнула на те, ну, зрештою, пару сторінок можна і пропустити. Гаразд. Пішла далі і впевнилася в тому, що вся книжка така ж...

Щоб написати це, я вчинила подвиг – все-таки прочитала „50 хвилин трави (коли помре твоя краса)” до кінця. І зараз розповім вам, що ж воно собою представляє, і чому я більш ніколи в житті Карпи читати не стану.

Отже, в „50 хвилин трави”:

Сюжет: відсутній (якщо ж ну дуже пильно придивитись, то такою собі пародією на сюжет, з великим натягом, можна назвати історію кохання та хід розвитку стосунків Євки і Дані)

Головний герой: закомплексована, потопаюча в постійних депресіях, схиблена на маніакальних ідеях про власну смерть, страждаюча періодичною шизофренією, невпевнена в собі і вживаюча час від часу наркотики 19-20-21-річна дівчина Євка, яка все те (вище перелічене) намагається сховати за маскою стерви, а постійно міняючи, культурно говорячи, сексуальних партнерів, доводить собі свою ж „собівартість” – „Це я маю тебе, скурвий сину, це я мала вас всіх, пхала вас у себе, а потім викидала на смітник, одного по одному!”

„Вона чекала якихось людей (перевірка на любов, вошивість, родинні почуття), дочікувалась їх і не знала як спекатись, щоб вони перестали звертати на неї свою ідіотську увагу...”

Герої інші: коханці різних статусів, вагових категорій і значень.

І тут своя піраміда – зверху головний коханець (Даня), Любов, так би мовити. Потім низка другорядних партнерів, якими компенсується відсутність Данила (він проживає в іншому місті і, крім того, весь час десь подорожує), а з самого низу довга шеренга випадкових зв’язків.

„Кляті білявчики – час від часу вони все одно виникають. Звісно ж за мого бажання. Звісно ж на одну ніч, на смішливий ранок, на шматок дня, на дорогу, щоб не було нудно дивитися у вікно...”

„Троє чоловіків – три зовсім різні темпераменти. Три зовсім різні лінії стосунків. Одного з них кохаєш...”

„...Так, це добре, що коханий не приїхав. Бо Євка була вагітна. Не від коханого. Тому їй здавалося краще не бачити Даню „до того як...” А в день аборту якраз мав приїхати інший коханець із Берліну...”

„...Ти ж кохаєш його [Даню], а розкидаєш себе наліво і направо, роздаючи всяким уродам те, що має належати йому одному!”

„Євка змінила помешкання. Вона вже більш не жила з двома хлопцями, їх змінили дві порожні кімнати...”

Також є: крім цілковитої нісенітниці і маразму є багато сексу: від доволі грубого до красивого заняття любов’ю.

Щоб написати вище наведену характеристику, та й взагалі зрозуміти хоч щось з того „твору” мені довелося перечитати його двічі. Не тому що я така тупа, а тому що зрозуміти бодай щось неможливо. Поодинокі уривки з реального життя переплітаються з випадково спливаючими спогадами, ілюзіями і фантазіями, „накуреними галюцинаціями” і „обкуреними думками”. Ти читаєш, і губиш нитку зв’язку, перестаєш розуміти що до чого і як. Ну, скажіть як можна зрозуміти таке (подібне спостерігається протягом всього твору):

„...Там не гірчиця росте, а гіркий ісландський мох. Від нього припиняє текти іржа із рота. А в мене що ранку з рота тече іржа. Поки не розтулю фіранок у хаті. Боюсь людей, що стоять у мене під під’їздом. Хворий асфальт – у нього соплі. Все пливе при такій картинці, знаєш. І букви стають курсивом, і волають усі без кінця змінними транспозиціями. Я. Ми. Ями. І плями. Десь на животі. Чи там, нижче, де у чоловіків росте дерево з крислатими гілками. Потім на них дозрівають плоди, що їх жіноцтво пожирає ось вже скільки тисяч літ. А смерть – то початок іншого кола. Число 13. Табула раса. Крізь сонце сочилася тінь. Крізь мене зілля. Злокривалазлива. Змив. Привіт твоїй Тіні.”

Відсутність будь-якої логіки сюжету, зв’язку між реченнями-абзацами-частинами і подіями взагалі – це і є твори „кльової письменниці” Ірени Карпи. Дуже влучно сказав з цього приводу журналіст УЛП Анатолій Ульянов: „Сюжет перетекает из одной книги в другую, центровые персонажи тоже, композиция остается стабильной, меняется лишь антураж и бэк-вокал из второстепенных персонажей – надо сказать, довольно бредовый”. [3]

У всій її книжці „50 хвилин трави” (коли помре твоя краса)” я побачила лише одну наповнену глуздом фразу, яка мабуть була написана в ти рідкісні хвилини перебування письменниці „в здравом уме”: „І якого я [Іреночка Карпочка], питається, загиджую інформаційний простір?”

Дійсно, Ірено, якого?..

3. «50 хвилин трави» - для підготовленого читача «саме то»

Чим відоміший автор, тим важче про нього писати. Бо, як не крути, чим більше людей читали твори того чи іншого письменника, тим більше думок з приводу їх форми та змісту, ідей і тому подібного, тим більше людей з вами можуть не погодитися, тим більше можуть звинуватити вас у суб’єктивності. Думаю, ніхто не заперечуватиме, що тим важче писати про Ірену Карпу. Бодай зважаючи на те, скільки про неї вже було написано. Однак я все ж таки спробую.

Що мене зачепило з перших сторінок та тримало в напрузі до останніх – це мова. Попри те, що події, змальовані авторкою аж ніяк не особливі, це радше уривки буднів зі звичними для нас усіх справами та проблемами, мова постійно нагадує нам, що це не просто зображення буденщини як вона є. Передусім мова невтомно нагадує нам про авторський стиль, адже ніхто не писав і не писатиме так, як Ірена Карпа. По-друге, її мова, така жива й непричесана, з масою сленгу та ненормативною лексикою, неустанно деавтоматизує те, про що нею написано, допомагає сприймати це все по-новому, шукати інших, не прямих, як до того багато з нас звикли, шляхів зрозуміти, проникнути в текст. А отже й обридла нам буденщина постає у зовсім іншому світлі, через призму сприйняття її окремою людиною. Хай там як, та я би назвала „50 хвилин трави” словесними хащами, які нерідко скидаються на набір слів, добре присмачений матюками. Однак все ж таки щось є в цьому тексті, що утримує вашу увагу, і лише дочитавши до кінця, продершись крізь запони слів, можна побачити, що це повість про любов, про призначеність двох людей одне одному і неможливість бути разом у цьому світі та тяжіння після смерті.

Що й казати, твори Ірени Карпи не призначені для читачів, які щойно відкривають для себе сучасну українську літературу. Не призначені й вони для надто молодих людей чи надто консервативних. Цьому на заваді стане й мова, й манера викладу, і зміст творів, і їх ідейне спрямування. Однак для читача вдумливого, освіченого, начитаного, що любить чи бодай поважає сучасних українських письменників та не боїться словесних експериментів, як то кажуть – саме то. [4]