Реферат: Мариністика Володимира Свідзінського

І обведу глибоким зором

Пустелю без країв.

Повторюється дієслово прийду і прикметник мертвий, чим наголошено на неминучості приходу людини-мандрівника в потойбічний простір й абсолютній відмінності цього простору від прижиттєвого довкілля.

Водночас внутрішньо людина не зміниться: вона бачитиме, чутиме, відчуватиме. її мандрівка часом завершиться, і вона потрапить у безчасся: "Не буде день, і ніч не буде, / А присмерки і сум".

Названо простір, який єднає довкілля живого і мертвого, - море. Вічний шум моря чути в обох світах. Мариністика пера В.Свідзінського набуває нової риси: саме в морі життя "заступає" у смерть і смерть заступає в життя.

Зорові картини посмертного простору химерні й уривчасті: герой побачить холодні тіні, очі безодні. А що він зрозуміє, збагне? Збагне загадку часу, зрозуміє історію як тягар: "Пізнаю я з очей безодніх / Страшний тягар віків".

Якщо в житті людина має свободу, мандрує вільно, то смерть кладе й цьому край; останню путь померлий здійснить "на човні невільнім". Перехід у посмертний простір змальовано як плавбу; простір життя стає далеким, а те, що в ньому, об'єктивується, вже не маючи стосунку до людини, котра перепливла грань. І це закон, змінити який ми безсилі.

Десь упадуть безсилі сльози,

Як роси на траву

А я в той час в далекім морі

У безвість попливу.

Отже, за художнім світоглядом поета, людина збереже своє "Я" по смерті, вона перебуватиме в іншому просторі, проте вже не знатиме часу. У поетичному світі В.Свідзінського чимало спільного зі світом Є.Плужника, зокрема й у філософських смислах мариністики. Є.Плужник теж пов'язує образ моря з моментом "привідкривання Ніщо" (М.Гайдеґґер). Поет мистецьки вловив мить у перебігу психічних процесів, коли здається, що небо не проясниться вже ніколи, що в природі відбулося зміщення і виникла паралельна реальність. У такому стані легко долається грань між реальним та ірреальним: зміщена на мить психіка "виштовхує" на поверхню свідомості зміщені образи-химери. У поезії Є.Плужника "Синє море обгорнули тумани" перша строфа містить картину реального моря в пору туманів. Далі ж на тлі морського пейзажу з'являється образ Летючого Голландця. Поет тлумачить його не тільки як міфічний ("невидимий, невпійманний корабель"), а й як містичний ("чорний вісник з невідшуканих пустель"). Летючий Голландець - емблема смерті; епітет "мертва тиша", що був рисою пейзажу на початку, розвинувся фантазією автора до містичного образу корабля - вісника смерті. Остання частина поезії цілковито повторює початок, проте це вже опис не моря, а потойбіччя, царства "невідшуканих пустель",

Де все тиша... Мертва тиша й тумани, Ані вітру, ані хвилі, ні луни. Є.Плужника, як і В.Свідзінського, захоплювало диво морського безмежжя. Обидва поети відчували безкінечне розпросторення не тільки по горизонталі, а й по вертикалі, на якій людина - маленька цяточка, проте має душу, що здатна злітати. Є.Плужник висловив свій захват від занурення у простір моря і неба у вірші "Блакитний безум". Автор не залишає місця для землі - море подарувало ілюзію можливої втечі від мирських турбот:

Блакитний безум! Море підо мною

І небеса - куди не подивись!

І вже душа не хоче буть земною,

Закохана у несказанну вись!.

У творчості обох поетів море відкриває двері в якусь іншу, буттєвісну площину, стає місцем таємних переходів у складному, багатовимірному світі. В.Свідзінський, поет глибокого розуміння єдності світу, зобразив у творчості метапростір і взаємозв'язок та сполучуваність численних (незчисленних) його складників. Перетікання просторів - прикметна риса поетики В.Свідзінського. Автор знаходить миті, в які відбуваються ці перетікання, і зображує їх в оригінальних образах, передаючи незвичайність ситуації. Море з'являється в низці віршів як порівняння або метафора: рідний поетові простір саду, гір, поля в незвичайну мить чимось нагадує морські води, плавбу.

"У тьмі, як море, сад шумів", - одна з таких миттєвостей, тому порівняння звичного довкілля з морем прочитується як вихід за межі буденності. Простір нічного саду зображено в час грози. Мистецьки оригінальна асоціація до блискавки - "десь билися вогненні крила" - посилює містичне звучання пейзажу. Зв'язок між небесами і землею показано у грозову пору, а також по ній, коли у височині "з'явились галяви ясні, / І осріблилися тополі". Поет передає картини, звучання, освітлення, кольори ночі, її аромати. Слуховий образ моря і розширює художній простір вірша, допомагає зрозуміти дивне віддзеркалення, що відбулося по вертикалі сад - небеса.

Дослідники лірики В.Свідзінського не раз помічали особливість спілкування його ліричного героя зі світом природи. Е.Райс захоплено писав про поетову філософію простору: "Видимий світ - це лише далека окраїна, неясний натяк на безконечно прекрасне, потаєне в глибинах світобудови буття". А.Свідзинський указав на поетів вихід за рамки "традиційного уявлення: природа сама по собі і поруч з нею захоплений її адоратор". Вірш "Тут день - неначе сон прозорий" - прекрасний зразок упускання простору природи у внутрішній простір людини. Це вірш-імпресія. Основою індивідуального сприйняття дня високо в горах стає відчуття плавби: день - "як тихий корабель". Повторюється дієслово пливти - пливе все в довкіллі: ліси, гори, безлад скель, отари, обрив... День - це час, саме він асоціюється з кораблем, простір же гірського довкілля пливе на цьому кораблі, - так створюється художній часопростір із химерним поєднанням гірського та морського пейзажів.

Людина ввійшла у простір довкілля чи він вплив у неї - невідомо, бо процес зникання грані стає таємницею, дивом. Вірш завершується строфою, в якій! перше і останнє дієслова семантично взаємовиключні:


Стою один вгорі, над гаєм.

Удалеч казкову

З усім зелено-тихим краєм

Я теж пливу.

Чому стою і водночас пливу? У контексті всього твору зрозуміло, що людина перебуває на кораблі дня, де разом із нею стоїть-пливе її рідний край.

У поезії В.Свідзінського довкілля має пам'ять. Час змінює край, проте щось у просторі, як і в людині, залишається незмінним, він має самототожність. Це "хто" простору не зовнішнє, а ховається в його самобутній психіці. Людина дивовижним чином через співчуття-співпереживання-вчування може інтуїтивно зрозуміти психічні зрушення простору, його емоції, настрій.

Разючі зміни відбулися у просторі, зображеному у вірші "В часи давноминулі": протягом тисячоліть, а то й мільйонів років "безплідне світло-пустельне море" змінилося на "степи, поля і луки". Однак простір для поета щось більше, І ніж ландшафт; усе, що народжується в ньому, зберігає генетичну пам'ять. Дубові ліси, що ростуть на пагорбах, були колись островами й бережуть у підсвідомості згадку про минуле: "І сниться їм часами / Пустеля вод солоних". В.Свідзінський використовує архаїзм древа, повертаючи час у глиб віків. Ніщо не зникає безслідно, існує якийсь шар ірреальності, де можуть І зустрінутись мешканці різних часів, але одного простору:

І мріються їм древа

К-во Просмотров: 195
Бесплатно скачать Реферат: Мариністика Володимира Свідзінського