Реферат: Мариністика Володимира Свідзінського

Мариністика Володимира Свідзінського

Образ моря у філософській поезії першої половини XX ст. у біографічному аспекті, як правило, пов'язаний із відпочинком і лікуванням авторів на узбережжі Чорного або Азовського морів. Проте їхня мариністика - не тільки і не стільки ліричні подорожні щоденники, скільки художнє окреслення місця й ролі моря в картині світу, сформованій поетом-мислителем. Живі безпосередні враження від водної стихії - це лише момент у перебігу думок і почуттів суб'єктного "Я" вірша.

Віддаленість і відмінність пейзажів рідного довкілля від моря наповнювали його образ емоціями подивування, художнім екзотизмом; проте основним було містичне переживання, котре ставало поштовхом до трансцендування, виходу за межі реального. Розмисел художньо-онтологічного характеру властивий, зокрема, мариністиці В.Свідзінського.

Пейзажну лірику митця в контексті всієї його творчості вивчали Е.Райс, В.Стус, І.Дзюба, Е.Соловей, Г.Кернер, В.Яременко, А.Свідзинський, М.Моклиця та інші, проте поетова мариністика ще не була предметом окремого дослідження. Філософське й художнє багатство, своєрідність образу моря в ліриці "плеканця полів сумовитих і тиші грабових гаїв" потребують, на нашу думку, спеціального висвітлення. Застосуємо метод текстуального аналізу, послідовно, за збірками, розглядаючи твори, які можна зарахувати до поетичної мариністики. Е.Соловей подає відомості про вірогідне перебування В.Свідзінського за часів отроцтва в тітки в Сухумі, а також про відпустки, під час яких 1934,1935, 1937,1938 років він побував у Коктебельському будинку творчості, на Чорному морі, та 1936 року - на Азовському морі, під Маріуполем. Листи з узбережжя, автобіографічні мотиви у віршах потверджують думку дослідниці про те, що для митця, "попри безгрошів'я, хвороби, втому - відпустки були немов яскраві латочки на вбогому рам'ї буднів, навіть якщо доводилося їхати, не діставши відпускних, а то й зарплати". Отже, перша зустріч В.Свідзінського з морем відбулася ще в дитинстві; значно пізніше, по довгій перерві, поет прийшов до нього зрілим майстром, з усталеним відчуттям рідного простору - поля, гір, лісу; ця зустріч збагатила художній хронотоп творчості автора, сприяла розвитку його мистецько-філософської думки. У першій збірці "Ліричні поезії" (Кам'янець-Подільський, 1922) море - це переважно паралель щодо іншого, головного у змісті вірша явища, чимось близького до авторського море-відчуття і море-розуміння. Також море - це образ, що втілює філософську думку митця, передовсім його розуміння часу.

Головне у змісті віршів В.Свідзінського нерідко формально відступає на другий план, утворюючи асоціацію, алюзію, підтекст до панівних у тексті образів і мотивів. Приміром, вірш "Приплив" слід віднести до інтимної лірики, хоча це стає зрозумілим лише при читанні останньої, 6-ої строфи. Протягом попередніх 5-ти строф ідеться про явище природи - місячну ніч над морем, якому надано казкових рис. Місяць, що зумовлює приплив, змальований, як мертвий цар, проте його зір таїть "дивну власть, чарівну силу", тому до нього "бурхливо рвуться води".

Докладно описано морську стихію, удари хвиль об камінь. Мариністика розпочинається й завершується казкою. В описі моря акцентовано на дієсловах: хвилі клекотять і плещуть, котять, сиплють синій блиск, обливають білий шумом. Колористику морського пейзажу дано в синій, білій, срібній барвах. У метафориці переважає оживлення моря: води бурхливо рвуться, хвилі мають срібні гриви, море прагне зворушити, збудити місяць. В образі ж місяця наголошено на відсутності будь-якого зрушення, повторено, що він мертвий, тому його рух неможливий у принципі.

Остання строфа виявляє, що весь попередній текст - це тільки художня паралель задля вираження кохання без відповіді:

Так і я до тебе рвався,

Так і я тебе любив.

Ти дивилася, як місяць

Буйним морем я кипів.

Кохана як мрець із чудовним, владним зором - образ незвичайний. Жінка-1 не сонце, що зігріває, не зірка, яка осяює, а місяць, що вабить, але ніколи не відповість на живу пристрасть, зберігши мертву незворушність. Це порівняння, чуже еротизму, увиразнює шал любові героя і драматизм його почуття, що асоціюються з морем. Море, як жива, експресивна, щира, закохана істота, котра прагне, проте не може вийти за межі темних скель, яка осявається світлом, проте не може поєднатися з місяцем, - оригінальний символ, створений поетом.

З допомогою образу моря В.Свідзінський виразив передчування, перед відчуття смертних миттєвостей, часу, коли людина переходить за грань простору життя у простір мертвих.

Вірш "Вже з дерева життя мойого" починається переживанням і осмисленням екзистенційного часу. Переживається мить гострого відчуття схилу років, наближення до кінця: "Вже з дерева життя мойого / Пожовклий лист паде". Осмислюється весь час людини як "буття-до-смерті": "А черга днів безперестанно / До тайних меж веде".

І.Дзюба вказав на потребу В.Свідзінського "бачити більше за видиме і далі за можливе", це далі стосується як простору, так і часу. Після переживання сучасної миті й осмислення індивідуального часу як такого поет зазирає в майбутнє, саме зазирає, бо малює простір, в якому він опиниться по смерті:

Прийду, прийду в країну мертву,

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--