Реферат: Мариністика Володимира Свідзінського

Там дикість бурі, подих зла,

І крізь прозірчастий туман

Тут мир і лагода розлита.

Чиєсь вітрило пломеніє.

Поет переконується в умовності не лише просторового поділу, а й часового. Саме примор'я, як дивний простір, де стоїш "неначе на грані якогось краю чарівного", допомагає йому відчути єдність часу, минулого і теперішнього, весни і осені. Тут пори року ходять одне до одного на гостину, як і квіти до моря: "Де вільно бавитись весні / При домі вересня сумного". Поетично виражена ідея єдності простору, часу, часопростору пояснюється через існування трансценденції: "Як на рослині два стебла, / Одною плекані рукою".

Отже, збірка "Медобір" пропонує міфопоетичний образ моря, в якому фольклорні елементи поєднуються з філософською думкою, конкретика натур-простору - з витонченою метафорикою.

Мариністика В.Свідзінського, що залишилась поза збірками, написана в Коктебелі. Тут море постає як мрія, як далеке й уже неможливе щастя Для автора море - поєднання реального та ірреального, простір, у котрому здійснюється те, що не можливе на березі.

Радість від споглядання морської сині, смуток через розуміння нереальності такої ж радості від споглядання власного життя об'єднано іронією, що не раз домінує в мариністиці поета. Вірш "Лагідно шумлять айланти" - це монолог; чоловіка, який запрошує чарівну мону Фіоре покататися: "На човен, монаї Фіоре! / Ми будем сьогодні щасливі". Опис майбутньої плавби човном наповнений цілком життєвими деталями: жінка занурить руку, і вода жебонітиме і крізь тоненькі пальці трьома струмками, стрічка від капелюшка "буде ластитись і звиватись коло ніжного вушка", лунатимуть співи. Відчуття ірреальності пропонованої прогулянки з'являється вже з іменем пані, хоча підтверджується лише в 6-ій строфі 10-строфного вірша:

А коли б нахопилася буря,

То не страхайтесь, мона Фіоре.

Уявлені речі в воді не тонуть,

То й вас не поглине море.

Поет вигадав мону - він милується нею і водночас насміхається з уявленого образу, вступаючи в діалог із примхливою красунею. Гумористично звучить строфа:

Ви нічим не рискуєте, мила моно.

А як боїтеся риску

То залишайтесь.

А я покличу, Мадонну Аморориску.

Поет то світлої, то безпросвітно темної зажури, В.Свідзінський наприкінці різко драматизує легкий грайливий текст, уносячи в нього екзистенційну реальність "Я" ліричного героя. Лунають зізнання самітника, який потребує співчуття, розуміння, розради хоча б від уявної мони. Кожне саморозкриття - як удар суворої правди, що руйнує осяйний світ мрії: "тоскно самому бути, коли так осяяне море", "як пусто у мене в дому старому", "як жорстоко вростає в серце старий бур'ян".

У вірші дано антиномічне тлумачення моря як цінності в поетовому житті, Воно - світла мрія, і воно ж - безжальна прірва часу, бо поглинуло "вінок пав'яний, дарунок юнацького віку". "Вінок мій у морі, в воді глибокій, /лежить, як осінній туман", - завершує автор текст, в якому прекрасно сплелися його різноманітні бачення і розуміння моря.

Закоханість у море не минає, тож і в поезії В.Свідзінського присутній мотив ностальгії за морською красою. Поезія "Незмінно жду прибою в час вечірній" - вірш-спогад, хоча це стає зрозумілим не відразу. Перша строфа зримо повертає в час, проведений на узбережжі. Автор створює високомистецький образ-імпресію: "місяць, плеканий в теплі, / 3 тонким уривком хмари на чолі, / Замислено різьбив сади нагірні". Ілюзія повернення в небуденний чарівний простір примор'я розбивається другою, центральною, строфою, у І котрій констатується віддаленість героя від моря, нагірних садів, сяйва місяця-пестуна ночей. Композиція вірша відбиває саме процес віддалення – фізичного і духовного. Остання строфа малює протилежний морському простір міста: "Я, мріючи на кам'янім дворі, / Лиш города суворий чую клекіт". Море в поета асоціюється із мрією, місто - із суворою реальністю. В.Стус витлумачив поетове прагнення втекти через відчуття сирітства: "він відчув себе сиротою, якому хочеться утекти від оманливості жального, як монгольська стріла, прогресу". Море було одним із тих місць, куди тікала поетова душа.

Поза збірками поет залишив мариністику, яку, можливо, вважав найбільш особистісною, спонтанною, викликаною миттєвим настроєм. Ці вірші про море – як нотатки душі, котра зустрілася із мрією, водночас розуміючи, що зустріч уявна й інакшою бути не може.

Отже, образ моря в поезії В.Свідзінського присутній у невеликій кількості віршів, позаяк рідним для себе його ліричний герой уважає інакше довкілля. Проте море - невід'ємна частка художнього простору поетової картини світу, як її складник воно художньо втілює думку автора про межі та їх відносність у часі і просторі, про непереборність законів природи, про єдність світобудови та загроженість її мешканців та інші філософські концепти. Море входить також у внутрішній простір героя і стає його часткою, яка уособлює мрію, шал кохання, рятунок від самотності і сірої буденщини, свободу, відкритість природного середовища на противагу неволі камінного міста. Поет печально-іронічно спостерігає вплив морської стихії на пригоди внутрішнього "Я". Відчуття плавби - одне з улюблених у героя поезії, адже ми всі, хоч би в якому просторі перебували, пливемо в часі, і це теж ріднить людину В.Свідзінського з морем. Мариністика В.Свідзінського продовжує українську фольклорну традицію, має спорідненість із Біблією, типологічні зв'язки із творчістю інших вітчизняних митців, оригінальна у філософському наповненні образів та їх поетиці.

Література

1.Дзюба І. "Засвітився сам від себе"// Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: У 3 кн. - К., 1994.

2.Райс Е. Володимир Свідзінський// Сучасність. - 1961. - №4.

3.Свідзінський А. "Я виноград відновлення у ніч несу...": Володимир Свідзінський - творець прекрасного. - К., 2003

4.Сбідзінський В. Твори: У 2 т./ Підготувала Е.Соловей. - К., 2004. -

5.Соловей Е. "Роботи і дні" поета // Свідзінський В. Твори: У 2 т. - К.: 2004