Реферат: Микола Чернявський Життя і творчість

Останній, третій арешт було проведено 11 жовтня 1937 року. Приводом для цього стала дружба М.Чернявського з С.Єфремовим і знову ж таки “приналежність до СВУ”. На цей раз слідство добилося від М.Чернявського тих показань, на які розраховувало.

За свідченням Ю.Голобородька, у документах допиту зафіксовано такі слова, що начебто належать старому письменникові: “Від Лютневої до Жовтневої революції на Україні існувала організація “Українська хата”, яка являла з себе організацію клубу. Я був головою цієї організації. Після 1917 року і до останнього часу існує антирадянська націоналістична організація, яка існувала раніше під назвою “Просвіта” до 1922 року і була ліквідована урядом як ворожа радянській владі. Однак ліквідувалась лише форма, а зміст залишився колишнім. Учасники цієї націоналістичної організації, в тому числі я, Чернявський, продовжували свою антирадянську діяльність” ( 2 , 150 ).

Тривалий час, аж до кінця 80-их років, дата смерті митця у численних довідниках, енциклопедіях позначалася 26 листопада 1946 роком і у такий спосіб списувалася на важкий повоєн­ний час.

Проте вже встановлено, що життя письменника обірвалося значно раніше. “Трійкою” при УНКВС по Миколаївській області 27 листопада 1937 року в справі М.Чернявського було винесено вирок – розстріляти ( 2 , 151). Письменника було страчено 19 січня 1938 року. Це трапилося на сімдесят першому році його життя.

Близько двох десятиліть над ім’ям Чернявського висі­ло тавро “ворога”. Ставлення до нього почало змінюватися з приходом “відлиги”. 23 червня 1956 року на засіданні Миколаїв­ського обласного суду було прийнято постанову з таким формулюванням: “Протест прокурора УРСР задовольнити. Постанову трійки УНКВС по Миколаївській області від 27 листопада 1937 року відносно Чернявського Миколи Федоровича скасувати і справу припинити за відсутністю в його діях складу злочину. Голова президії Миколаївського обласного суду В.Олійник” ( 2 , 153 ). Це поклало початок реабілітації митця.

Ще через три роки, у 1959-му, видавництво “Радянський письменник” випустило у світ досить об’ємну збірку “Микола Чернявський. Поезії”. У наступному десятилітті, 1966-го року, видавництво “Дніпро” видрукувало двотомник його вибраних поетичних і прозових творів. Але все одно письменник залишався мало відомим широким верствам України, не часто згадувався літературознавцями, критиками, мовознавцями.

Тільки з початком “перебудови”, з кінця 80-их років, дефіцит інформації навколо постаті Миколи Чернявського почав зникати. Справа не лише у тому, що посилився інтерес до репресованих діячів національної культури, мистецтва, до теми гонінь на інтелектуальний прошарок України. Розпочався процес “переоцінки цінностей” - в українській науці, літературі, духовному русі. Виникла об’єктивна необхідність в умовах реформованої дійсності по-новому оцінити вагу тих постатей, які залишили свій відбиток у культурному розвитку суспільства.

Протягом 90-их років ХХ століття стало зрозумілим: Микола Федорович Чернявський належить до класичної низки українських митців кінця XIX – початку XX сторіччя. Літературний процес без нього є немислимим так само, як і без Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Миколи Вороного та інших величин національного значення.

Микола Чернявський – творчо активний та різноплановий письменник.

За життя він видав шість поетичних збірок, створив 6 повістей, близько 80-ти оповідань, здійснив поетичну інтерпретацію “Слова про похід Ігоря”, переклав чимало поезій ро­сійських та зарубіжних ліриків (Пушкіна, Лермонтова, Фета, Надсона, Гете, Гейне, Міцкевича, Гюго та ін.), написав мемуари, цікаві статті про творчість Т.Шевченка, П.Куліша, І.Карпенка-Карого, І.Франка та інших українських митців.

Його провідні літературні амплуа – поет, прозаїк, мемуарист, нарисовець, публіцист. Сучасникам М.Чернявський був відомим насамперед як поет. Його ліричний світ почав формуватися у 80-ті роки XIX століття й невпинно розвивався, збагачувався протягом півстоліт­нього розвою митця.

М.Чернявський був художником зі сталим світовідчуттям і поетом динамічного розвою. Він враховував і традиції української класичної літератури, і найновіші здобутки європейської поетичної культури. Він був поетом синтезу багатьох популярних наприкінці ХIХ - на початку ХХ століть літературно-художніх напрямків, течій. Він активно акумулював ті якості з поля мистецтва, що розширювали його письменницьку свободу.

Аналізуючи специфіку власного художнього розвою, М.Чернявський відзначав, що в його індивідуальному методі знайшли відбиток цінності різноманітних “напрямків: романтичного поруч з реалістичним, модернізму.., імпресіонізму й символізму. І всі ці напрямки мені однаково любі й дорогі, й я користуюся їми всіма, але ні одному з них не можу віддатися цілком. Бо це значило б свідомо обмежити себе” ( 1, 38).

Микола Чернявський прагнув усе своє життя залишатися вільним письменником, тобто вільно, невимушено, свідомо обирати свій шлях у літературі, мистецьких шуканнях, діяти внаслідок власних художніх поглядів, переконань і вибору. Він прагнув не слідувати одній, раз і назавжди запрограмованій (ідеологічно, соціально, естетично) доктрині, не зв’язувати себе стосунками з певною літературною групою, організацією.

Це був класичний європейський тип “вільного художника”, для якого єдиним справжнім критерієм стали його художній смак і його самовимогливість, поєднані з духовною незалежністю. Його константою стала свобода.

І Микола Чернявський це відверто декларував: “Я не вважав себе прихильником якої-небудь однієї з відомих мені літературних шкіл, або виключно одного напрямку й ніколи не зв’язував себе якими-небудь літературними доктринами або традиціями. На мою думку, кожна тема вимагає від письменника окремої відповідної форми, й тільки тоді, коли автор зможе дати їй таку форму, він одночасно з тим дає справжній літературний артистичний твір” ( 1, 37).

Вивершуючи роздуми про власну мистецьку позицію, М.Чернявський додавав: “Мій поетичний символ віри - свобода у виборі тем і безпосередність у вислові того, чим буває повна душа, що проситься вилитись у слово” ( 1, 38). В останньому формулюванні - увесь Чернявський. Це кредо його творчості, смисл його діяльності, сутність його стилю.

Він не міг жити, не міг писати без внутрішньої, нестримної, органічної свободи - у формі літературного викладу, в емоційно-розумових порухах, в інтуїтивних виявах душі. Тому зустрічаємо у М.Чернявського майже все - від наївних рядків до програмних гасел, від степової простоти до соціофілософських ускладнень.

Активну поетичну діяльність Микола Чернявський розпочав 1887 року, навчаючись у Катеринославській духовній семінарії.

З перших кроків у літературі М.Чернявський ви­ступив духовним продовжувачем поетичних традицій Дж.Байрона, М.Лермонтова, Т.Шевченка, М.Некрасова, спрямованих на утвердження свободолюбних начал у житті, відстоювання духовної незалежності людини, піднесення національної самосвідомості й гордості, формування інтересу до історичного минулого нації, вираження й захист інтересів знедолених народних верств.

Особливо відчутними у перших віршах М.Чернявського були традиції Шевченка й Некрасова, що досить органічно синтезувалися в його творчості й вплинули на формування його мистецького світогляду – на специфіку проблематики, пафосу, образного й метафоричного мислення, стилістику художньої оповіді.

Перша збірка Миколи Чернявського – “Пісні кохання” – побачила світ 1895 року в Харкові. Другою стала збірка “Донецькі сонети”, що вийшла друком 1898 року в Бахмуті. Третя мала назву “Зорі” й була видрукована у Києві 1903 року, коли поет уже був відомим у літературних колах України.

Книжковий дебют письменника виявився досить жвавим: за вісім років - три збірки.

М.Чернявський активно друкувався в численних неперіодичних та періодичних виданнях. Чільне місце з-поміж них посідали часопис “Правда”, український декламатор “Розвага”, альманахи “З-над хмар і з долин” та “Дубове листя” (присвячений П.О.Кулішеві), поетична антологія “Українська Муза”, часопис “Літературно-науковий вісник”, “Літературний збірник, зложений на спомин Олександра Кониського”, збірник “На вічну пам’ять Котляревському”, часопис “Нова громада”, сатиричний часопис “Шершень”, альманахи “З потоку життя” та “Арго”, часопис “Рідний край”, збірник “З неволі”, літературно-артистичний альманах “Терновий вінок”, часописи “Шлях”, “Червоний шлях”, “Життя й революція”.

Спочатку в поезіях М.Чернявського спостерігалися учнівські інтонації, проте його майстерність швидко зростала. Вірші “Сніг падає з неба… Легкими листами…” (1888), “Вірю – не згину я в пітьмі дочасно…” (1888), “Степ” (1889), “Україні (Три сонети)” (1890), “Остання пісня Сафо” (1891), “О, як хотів би я тебе вітати, море…” (1892) свідчать про змужнілість поетичного духу М.Чернявського, його поетичну вправність, тяжіння до карбованого, місткого рядка, у якому звучить поетика розсудливості, патетичності й експресивності.

З середини 90-х років ХIХ століття з’являються нові якості в поезії М.Чернявського. Вона набуває своїх основних рис, що залишаються притаманними їй надовго. Це нахил до змалювання різноманітних картин – природи, життя, душевного стану; це узагальненість почуттів і настроїв, звукова вагомість і виваженість рядка, насиченість строфи емоційними та фабульними реаліями; це епічність оповіді, потужність звучання поетичної думки, прагнення широкого осмислення зображуваної картини чи ситуації; це використання розповідних інтонацій, неквапливість у розгортанні поетичної дії, прагнення охопити в межах одного вірша, однієї поетичної форми різні сторони буття.

Ці якості спостерігаються у поезіях “Сон велетня” (1894), “Що найкращі наші роки…” (1895), “Як гарно влітку на Вкраїні...” (1895), “Вогні життя” (1895), “Мов хвилі в морі, повлягались…” (1896), “Степ і степ, один без краю…” (1896), “Гроза” (1896), “Орел” (1896) тощо. Характерним для творів цього періоду є вірш “Весняний випал” (1894).

Зростає випал. Дим стовпами

Поплив за вітром над ланами.