Реферат: Семінар6

У Німеччині в цей час на перший план виступила проблема пізнання. Філософія перетворилась в епістемологію, і то в дуже винятковий спосіб. Висувалась теза, що філософія, котра не розпочинає з аналізу пізнання, некритична, бо про жодне явище, допоки не буде встановлено, чи і як його можна пізнати, нічого не можна сказати критично. І навіть так: філософія є некритичною вже тоді, коли не обмежується цією проблемою, бо інші пробле­ми є проблемами буття, пізнання якого суб'єктивно зумовлене і яке саме в собі збагнути не можна.

НЕОКАНТІАНСТВО

В теорії пізнання запанувала кантівська позиція. Інші видавалися некри­тичними: як ті, котрі стверджували більше, так ті, котрі стверджували менше. Рідко коли якийсь погляд мав у філософії такий авторитет, як кантівський погляд у Німеччині в академічних колах у 1860-1900 роках. З Німеччини він переходив в інші країни, бо німецька філософія також ніколи не мала такого авторитету, як у ті часи. Позиція Канта тоді здавалась остаточним завершенням розвитку філософії; таке ж переконання щодо власної філософії побутувало у різних філософів, зокрема у Гегеля та Канта, але вважалось, що перший з них стверджував забагато, а другий замало, а ось кантіанство нарешті знайшло потрібну золоту середину. Кантіанці були впевнені в тому, що людське пізнання розвивається і буде розвиватись необмежене, але тільки в єдиному й незмінному напрямку — який встановив Кант. Свою позицію вони називали критицизмом або кантіанством, але частіше неокантіанством, щоб зазначити, що це все-таки модернізоване і вдосконалене кантіанство.

Поворот до нього у Німеччині був історично зумовлений. Це була реакція проти ідеалістичної гегелівської метафізики, яка — особливо у тому вигляді,

якого набула в епігонів Гегеля, сухому, педантичному, позбавленому польоту думки самого вчителя, — відштовхувала людей. Попередньою, першою реакцією проти гегелівської метафізики був матеріалізм, але проповідуваний природо­знавцями, котрі не мали філософської підготовки та культури і робили перед­часні висновки з природничих наук, також відштовхував філософські уми, які не сприймали матеріалізму природознавців, так само як ідеалізму метафізиків. Утвердилось переконання, що обидва напрямки — ідеалізм і матеріалізм — хоч і відмінні один від одного, припускаються однієї й тієї ж помилки, а саме будують теорію буття, не підготовану критикою пізнання. А така критика і є першочерговим завданням філософії.

У власній філософській минувшині, котру німці тримали в полі зору, лише Кант був критиком пізнання великого масштабу. Тому легко зрозуміти, що опертя критицизму знайшли саме в ньому. Його підхід приваблював і тим, що був широким, ширшим від емпіризму, поряд із чуттєвими визнавав також| розумові чинники пізнання, поряд з емпіричними — апріорні. Кантіанський рух, що розпочався бл. 1860 р., згуртував тих, хто шукав шляхів удоско­налення філософії і дійсно добився у ній переміни.

ІНІЦІАТОРИ РУХУ належали до академічних сфер. Цей рух згуртував головно університетських філософів-фахівців, однак мав різні витоки: майже одночасно його започаткували природознавці, історики та філософи. З приро­дознавців тут вирізняється Гельмгольц, з істориків — Фішер, з філософів — Лібман. Великий берлінський фізіолог і фізик Герман Гельмгольц (1821—1894) посилався на Канта ще з 1855 р.: до останнього його наблизили, з одного боку, досліди над фізіологією чуттів, з іншого ж — розмірковування над аксіомами геометрії та припущеннями фізики; судив, що одні і другі підтвер­джують учення Канта про апріорні чинники пізнання. Він не тільки спричи­нився до зародження кантіанського руху, але ще й помітно підштовхнув його своїм великим науковим авторитетом. Куно Фішер (1824—1907), гайдельберзький професор, один із найславетніших істориків філософії XIX століття, автор великої «Історії нової філософії», випустив у світ свій твір про Канта у 1860 р., що також стимулювало і пізнання, і визнання Канта. З філософів Отто Лібман (1840—1912), пізніше професор в Єні, кинув 1865 р. у своїй молодечій, сповненій темпераменту книжці гасло "повернення до Канта". У ній представив і піддав почергово критиці філо­софські течії XIX століття, закінчуючи критику кожної висновком: "...а тому слід повернутись до Канта".

Найтиповішим представником раннього, ще відносно простого, кантіанства став Фрідріх Альберт Лянге (1828—1875), в останні роки життя — професор у Марбурзі. Схожий на Мілла характером і духовною орієнтацією, він був привабливою постаттю, поборником точності у мисленні та діянні. Його ко­ротке життя пройшло у напруженій роботі: працював у Швейцарії та Німеччи­ні як Гімназіальний учитель, політичний діяч, публіцист. 1872 року отримав одночасно призначення на посаду директора комунального банку та на кафедру філософії. Вибрав кафедру, зайняв цю посаду вже смертельно хворим і перебу­вав на ній недовго. Основним його твором була «Історія матеріалізму», напи­сана 1866 р., далека від Канта за темою, проте просякнута його духом, як також духом часу, що прагнула засновувати філософію на досвіді і спеціа­льних науках.

Починаючи із 60-х років осередки кантіанського руху були в багатьох університетах, але особливо у двох: в Марбурзі, де після Лянґе кафедру зайняв Г. Коген, і в Гайдельберзі, де кафедру після Фішера зайняв Віндельбанд.

ПОГЛЯДИ. 1. Загальні властивості кантіанства. Бути кантіанцем означало бути переконаним у тому, що, по-перше, філософію слід розпочинати критикою пізнання — всупереч усім догматичним і авторитарним філософам; по-друге, з огляду на суб'єктивну залежність пізнання треба відмовитися від теорії бут­тя — всупереч філософам-метафізикам, особливо матеріалістам; по-третє, пі­знання не може вийти поза межі досвіду — всупереч філософам системо -творчим, ідеалістам, особливо гегельянцям; по-четверте, досвід є не простим набором фактів, а складним твором розуму, зумовленим апріорними форма­ми — всупереч емпіристам і позитивістам. Оце поєднання емпіризму з апрі­оризмом і є кантіанство.

Але бути кантіанцем, принаймні спочатку, означало також бути реалістом. Людський розум накидає тому, що він пізнає, апріорні форми простору й часу, причинності та субстанції, а цим переформовує пізнаване, осягає речі не такими, якими вони є, а такими, якими вони перед ним постають. Проте речі, що йому являються, якось існують і є врешті-решт незалежною від нього дійсністю. Ця дійсність йому не доступна, але існує. Про неї свідчить кожне відчуття, котре розум пасивно приймає ззовні. Ця дійсність є навіть двоякою, як двояким є й досвід: зовнішній і внутрішній. Один свідчить про існування матеріального світу, інший — про існування Я. Я ми не звідуємо прямо і в усій чистоті; його також знаємо лише у вигляді явища. "Трансцендентна основа нашої власної організації, — як писав Лянґе, — є нам такою ж невідомою, як і речі, котрі діють на неї. Маємо перед собою завжди тільки спільний продукт їх обох: речей і нашої організації".

Бути кантіанцем означало також бути дуалістом. Моністична точка зору не здавалась згідною з ученням Канта, котре відрізняло два світи: світ явищ і світ речей. А якщо навіть проминути явища, то для кантіанства залишалося

ще два світи: матеріальний, що на нього вказує зовнішній досвід, і духовний, на котрий вказує досвід внутрішній.

Врешті, бути кантіанцем означало бути формалістом, оскільки означало визнавати знання тільки в межах того, що конструює сам розум, а розум конструює зв'язки, відношення, стосунки, форми. Причинні відношення знаємо краще, ніж елементи цих відношень; форми знаємо краще, ніж те, що сфор­моване. Завдяки своїй формальності наше знання є всезагальним і необхідним, але разом з тим і недостовірним, обмеженим.

Унаслідок таких основ кантіанства його вихідні поняття мусили бути іншими, ніж у поточній і традиційній філософській думці. А тому "пізнання" не могло бути віддзеркаленням предметів, а лише їх розумовим формуванням;

"досвід" не протиставлявся апріорній думці, бо сам містив її; "предмет пізнан­ня" не суперечив суб'єктові, бо сам був його витвором; "критерієм істини" не могла бути згідність уявлень із речами, бо речі не є безпосередньо доступними і через це порівнювати їх з уявленнями не можна; отож внутрішня несуперечливість явищ і їх відповідність вимогам розуму — ось що було єдиним критерієм істини; "філософія" не могла бути наукою про буття, котре немож­ливо пізнати, а тільки наукою про пізнання. Але і в теорії пізнання відбулися зміни проблематики. Теорія пізнання перестала бути, як у Арістотеля чи Локка, описом процесу пізнання чи представленням його генези, а стала аналізом того, яким чином пізнання можливе, якими є його умови і передумови.

2. Мінімалістське розуміння кантіанства. Філософія Канта мала у собі мінімалістські мотиви: у кожному разі, таким мотивом був феноменалізм, трактування нашої картини світу як суб'єктивної та явищної. Але вона мала також мотив іншого роду: мотив апріоризму, переконання в тому, що ми володіємо, попри все, всезагальним і необхідним знанням. Кант показував, що теоретичними дослідженнями не можна досягнути речей у собі, але плекав надію на те, що досягне їх, звертаючись до постулатів життя. Отже, з одного боку, як мінімалісти, критикував усю дотеперішню метафізику, але, з іншого, вдавався до нової метафізики, як ті ж максималісти.

Інтерпретація, якої кантіанству надали його прихильники, була очевидно — в дусі часу — якнайбільш мінімалістська. Це здійснили передусім Лянґе та Гельмгольц.

Суттєвим здобутком Канта вважався не апріоризм, а феноменалізм і суб'єк­тивізм. А суб'єктивізм розумівся у якомога простіший спосіб: просто в тому сенсі, що розум усе трактує по-своєму. В такому розумінні вчення Канта, властиво, мало чим відрізнялося від учення Локка про суб'єктивізм сприйма­них якостей: говорило лише те, що думка є такою ж суб'єктивною, як і відчуття, та вносить суб'єктивність у наше пізнання так само, як вони. Це була психологічна, — і навіть фізіологічна — інтерпретація кантіанства: форми мислення вона узалежнювала від людської організації — не лише розумової, але й тілесної. "Чуттєвий світ, — писав Лянґе, — є витвором нашої ор­ганізації". Гельмгольц, ствердивши у своїх оптичних і акустичних досліджен­нях, що органи зору чи слуху певним сталим способом перетворюють свої подразники, судив, що у Канта йшлося власне про це і що фізіологія підтвер­джує його теорію. Лянґе підхопив цю психофізіологічну інтерпретацію, а за ним це зробило багато інших.

Тимчасом здається, що інтенція Канта була більш складною, не психоло­гічною та фізіологічною, а епістемологічною: в апріорних формах він бачив не властивості людського розуму, а умови пізнання предметів будь-яким розумом; якщо людський розум не виконує цих умов, то людське пізнання не тільки не відрізнялося 6 у різних індивідів, але й взагалі не було б можливим. Отже сам Кант розумів проблему значно менш суб'єктивно та релятивістичне. Пізніші неокантіанці повернулись до нього, натомість періодові бл. 1860 р. більше відповідало оте психофізіологічне розуміння.

3. Речі в собі. Для Канта речі були непізнаваними, а знаним — тільки власне Я. Неокантіанці вбачали в цьому помилку: судили, що Я є таким же непізнаваним, ми знаємо тільки його явища. Наше пізнання як рівняння з двома невідомими: одним є Я, а другим — речі; коли б одне з них було

відоме, то ми могли б робити висновок про друге, але ж не знаємо ні одного, ні другого, і через те рівняння розв'язати неможливо.

Суттєвою проблемою для кантіанців було відношення між явищами та речами в собі. Вони розпочали від реалістичного погляду, що речі існують:

адже мусить існувати щось, що викликає явища. Але незабаром їм спало на думку, що коли нічого не знаємо про речі, то вони взагалі не існують, а є витвором розуму; може, саме протиставлення явищ і речей зумовлене нашим способом мислення. Речі є радше тільки "граничним поняттям" (Сгеп2Ье§гі/), що вказує на границю явищ та пізнання. Ми схожі на рибу, котра, плаваючи

в мисці, натрапляє на її стінки: те, що називаємо річчю самою в собі, є тим самим, що стінка для риби.

Лянґе вирізнив чотири фази людського пізнання: 1) у першій панує наївна віра в те, що світ є таким, яким ми його сприймаємо чуттями: напр., звуки чуємо просто тому, що речі звучать; 2) у другій фазі цю віру коригує наука:

говорить, що насправді існують не звуки, а лише коливання повітря, котрі в наших вухах викликають звуки; 3) у третій фазі й це переконання виявляється скориґованим критичною філософією, котра, протиставляючи речі явищам, твердить, що дрижання повітря є так само тільки явищами, конструкціями розуму; 4) нарешті, у четвертій фазі з'являється думка, що саме протистав­лення явищ речам може бути твором розуму. Лянґе судив, що Кант не помітив тієї четвертої можливості, яка є остаточним наслідком його засадничих

положень. Лянґе сам помітив її, але пізно, і стати на цей шлях уже не насмілився.

4. Теорія цінностей. З неокантіанства випливало, що філософія повинна відмовлятись від теорії буття. При цьому їй залишається не тільки теорія пізнання, а також теорія цінностей і норм. Перша становить теоретичну філософію, друга — практичну. В царині практичної філософії неокантіанці з мінімалістськими тенденціями віддалились від Канта більше, ніж у царині теоретичної: зайняли позицію, згідно з якою вона взагалі не може бути предметом науки. Насправді вони мали свої етичні переконання, але вважали їх суто особистими, позбавленими наукового характеру. Вже Кант оперував в етиці не твердженнями, а постулатами, а Лянґе зінтерпретував постулати як фікції. Фікції ці є життєво необхідними, але не мають в дійсності жодних підстав. Торкаються не дійсності, а ідеалів. Результат був такий: як предметом нашого пізнання є тільки явища, так предметом нашої моралі — тільки фікції.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--