Реферат: Сучасний стан політичних процесів в Україні та їх особливості

Дослідження політичних і соціально-економічних особливостей держав перехідного типу, до яких сьогодні відноситься і Україна, дають підстави стверджувати, що політичний процес у таких суспільствах украй заплутаний і суперечливий. Його емпіричний аналіз (власною політичною системою і її науковими установами) найчастіше навіть не початий або носить замовний характер, категоріальний апарат не розроблений. Але, як показує досвід історії, саме логіка політичного процесу задає і визначає його характер і темпи перетворень.

У державах перехідного типу надто висока швидкість соціальних пертурбацій, наслідком яких є посилення некерованості і потенційної конфліктності розвитку практично будь-яких процесів. Тому для політичного режиму, що прагне не тільки залишитися при владі, але й реально змінити ситуацію на краще, дуже важливим є виконання принаймні двох умов:

– скорочення тривалості перехідного періоду (марківсько-немарківські процеси) з метою зниження усіляких витрат – матеріальних і/або нематеріальних ресурсів;

– підтримка соціальної системи в стані поступової динамічної рівноваги протягом усього перехідного періоду з метою уникнення соціальних катаклізмів і потрясінь, тобто забезпечення максимально можливої області усталеної роботи не тільки політичної, через розвиток і сталість областей усталеної роботи складових її підсистем, але і соціальної і економічної систем, тобто самостійної держави як Системи в цілому.

Соціальні складові: національна культура і традиції, релігійне середовище, особливості історичного розвитку та психічного складу – допускають певну інтерпретацію політичних ролей і функцій, які відрізняються від прийнятої в державах демократичного типу. Прояв і дії суб’єктів влади і владних інститутів мають специфічну природу і, як наслідок, логіку.

І з метою виконання зазначених умов є сенс визначити найбільш загальнозначущі-загальновизначающі риси – відповідні інформаційні матриці, які притаманні перехідному періоду існування держави. Ця необхідність викликана ще й тим, щоб можна було адекватно ситуації виявляти і моделювати перспективи і технологій їх досягнення при відповідній трансформації держави. Для України межі тисячоліть можна виділити п’ять основних, найбільш загальних – матричних особливостей політичного процесу.

Перша особливість полягає в тому, що функції політичної системи чітко не відділені від функцій інших сфер життєдіяльності держави і суспільства через незрілість а, отже, нерозвиненість інститутів громадянського суспільства, покликаних її (політичну систему) обмежувати, контролювати і певним чином направляти. І це при характерному для країн перехідного типу величезному бюрократичному апараті[13], недосконалості технології збору й аналізу соціальнозначущої – яка виявляє стан Системи – інформації, яка надходить на вхід політичної системи і, як наслідок, на рішення, які не корелюються зі входом.

У цих умовах політичний процес характеризується всепроникною здатністю політичної системи, що пронизує всі сфери життєдіяльності суспільства, коли навіть найпростіше рішення приймається тільки владними структурами. У свою чергу, це призводить не тільки до корумпованості, але, що ще більш небезпечно для державності, – до криміналізації владних структур.

А з огляду на те, що злочинність не має національності і, відповідно, релігійності, криміналізація владних структур спричиняє певні проблеми і національній безпеці держави в цілому.

При цьому влада починає поступово і досить швидко втрачати легітимність, і, як наслідок, прийняті нею рішення не тільки не знаходять підтримки у населення, викликаючи абсентеїзм, але і зустрічають як явну, так і приховану протидію з боку керованих-електорату.

Природні еволюційні чинники: приватна власність, товарно-грошові відносини, конкуренція – ще не можуть бути задіяні повністю. Наслідком цього є те, що соціальні інтереси не структуруються природним способом. Підставою для одержання прав і статусів індивіда є не його особисті здібності-якості, а входження у владні структури: із проблемою «ряджених» депутатів – народних обранців – стикаються політичні системи держав практично всіх типів[14].

Кримінальна складова (включаючи корумпованих представників кожної з гілок влади) – вічна супутниця владних структур, яка, незалежно від типу політичної системи, завжди була, є і буде присутня у політичній системі. Очевидно, що чим більший ступінь G відкритості політичної системи, тим меншим є С – процентна концентрація криміналізованих (у тому числі і корумпованих) владних елементів.

Однак політична система – це одна із найбільш інерційних систем, відомих людству. Тому, лише при досягненні Gпер. (відзначимо при цьому, що Gпер. – величина досить специфічна і визначається здебільшого індивідуальними особливостями – політичними культурою і традиціями, а фактично ментальністю – креативом інформаційного середовища формування й існування – тієї чи іншої політичної системи і, як наслідок, Скр. відповідної політичної системи теж є індивідуальним і може складати як одиниці, так і десятки відсотків) настає момент самоочищення системи, тобто влада істотно активізує боротьбу з криміналітетом і корупцією у власній політичній системі.

Що ж являє собою Україна сьогодні – сьогодні, коли після дванадцяти років незалежності підіймається питання про формування-створення єдиної нації – український народ. Спершу зазначимо наступне:

– по-перше, базисом-корінням утворення сталої держави може бути один із або комбінація наступних чинників: етнос, нація, соборність[15] (яка притаманна, принаймні, слов’янським етносам)[16]. Для народу і його правлячої системи, які опинились на території сучасної України у 1991 році, владний тягар, який фактично несподівано «звалився», став певним історичним випробуванням. І, як свідчить досвід періоду незалежності, ні перші, а ні другі – виявилися нездатними адекватно відреагувати на такий хід подій.

Це, в свою чергу, призвело до того, що:

– по-друге, за даними Transparency International (TI – міжнародна некомерційна і незалежна організація, утворена в 1993 році для боротьби із корупцією як в міжнародному масштабі, так і в масштабі окремих країн, яка домагається більшої прозорості і підзвітності влади) – Україна останні п`ять років постійно входить до першої трійки самих корумпованих країн світу. Показники індексу корупції (ІК) при цьому можуть коливатися від нуля балів – що відповідає максимальній корумпованість влади, до десяти – коли вважається, що корупція відсутня.

Із 85 країн, які досліджували фахівці TI, розподіл місць (рангів) виглядає наступним чином:

Міжнародний досвід свідчить, що радикальним засобом боротьби із корупцією є суттєве обмеження можливостей держапарату: приватизацію, кредитування, надання держзамовлень необхідно здійснювати на конкурсних засадах, а систему квот, ліцензій – зменшувати. Окрім неструктурованості політичної системи основними чинниками корупції в Україні є тіньова економіка, помилковість ідеології реформ, непрозорість діяльності влади для засобів масової комунікації – і, відповідно, для керованого соціуму.

Треба додати, що для того, щоб мати об’єктивну картину стану суспільства – соціального середовища яке політична система намагається структурувати, і/або трансформувати – необхідно паралельно проводити і соціологічні дослідження по визначених параметрах-характеристиках. Відзначимо при цьому, що збір, обробка й аналіз інформації про всі сфери діяльності держави як апарату влади – не самоціль, а тільки інструментарій (тим більше, що основою-змістом цього інструментарію є констатуючий початок). Звідси, відповідно, витікає друга особливість політичного процесу.

Друга особливість полягає в неструктурованості самого політичного процесу, викликаного високим ступенем поєднання і взаємозамінності політичних ролей: депутат – міністр, голова і т. д. Поєднання посад у законодавчій і виконавчій вертикалях (не говорячи вже про особисту участь таких державних мужів у фінансово-промислових групах і/або транснаціональних корпораціях) призводить до того, що:

– по-перше, «роби, як я» замінюється на «роби, як я сказав»: ментальність керівних (а для систем перехідного типу не стільки керівних, скільки таких, що розподіляють) кадрів вирішує все;

– по-друге, законотворчі акти створюються не за стратегічною – трансформації-розбудови держави – ознакою, але ситуативно-тактичною.

З середини 80–х років XX століття політичну еліту – влада якої поширювалась на територію України можна (з певним ступенем умовності) – розділити на «три хвилі»:

1.Комуністи-перебудовники – від Ю. Андропова до М. Горбачова (УРСР – 1982–1991 рр.) – перша хвиля.

2.Комуністи-постперебудовники – практично всі – від регіональних лідерів до президента – колишні члени апарату управління КПРС, але тільки тепер вони називаються демократами – з моменту денонсації Союзного договору (1991–2001 рр.) – друга хвиля.

3.Нові українці (постмонопартійні нувориші та їхні прісні) – з’явилися в середині-наприкінці 90-х рр. – за прогнозами 2008–2010 рр. – третя хвиля.

Причому і цей розподіл (за належністю до того чи іншого роду і/чи клану), повторимося, досить умовний, тому що певна частина представників кожної з хвиль спершу були в команді чи на гребені хвилі попередньої.

І якщо перша хвиля практично зійшла, то на сьогодні можна констатувати відверте протистояння, яке не припиняється, другої, що відходить, і третьої, що приходить, хвиль за владу, за переділ чи перерозподіл владних повноважень і, як наслідок, сфер впливу, що, у свою чергу, не сприяє структуруванню всіх сфер життєдіяльності суспільства.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--