Реферат: Творча спадщина Софії Русової Періоду еміграції

Як і в працях довоєнного періоду ("Ідейні підвалини школи", "Нова школа", "Проект новой свободной школы для Украины") та часів УНР ("Націоналізація школи"), у творах міжвоєнної доби знайшли своє відображення загальні засади розбудови майбутньої української національної школи. Публікації 20-х-30-х pp. доповнюють, розширюють і конкретизують їх, особливо в частині місця і ролі школи у незалежній Україні, мети й завдань навчально-виховної діяльності відповідно до нових умов життєдіяльності українського суспільства.

Подібно до освітніх діячів і педагогів - її сучасників (М.Га-лущинський, А.Животко, С.Сірополко), Софія Русова чимало уваги приділяла проблемам позашкільної освіти. Проте раніше, особливо в час праці у Генеральному секретаріаті УНР, вона зосереджувалася переважно на питаннях її організаційного утвердження. Логічне вивершення погляди С.Русової на орга­нізацію цієї ділянки освітньої роботи знайшли на Нараді діячів позашкільної освіти й дошкільного виховання 10-13 січня 1919 p., на якій вона виступила з доповіддю "Роля позашкільної освіти і її зв'язок зі школою" (до речі, як керівник відділу позашкільної освіти й дошкільного виховання в уряді УНР С.Русова відкривала Нараду і була її почесним головою). Вважаючи за аксіому положення про те, що "сама школа не може дати дітям повне гармонічне виховання й досить широку освіту без запомоги позашкільної освіти", просвітителька таким чином визначила її завдання: поширити знання і "саме головне - ... піднести громадську свідомість" різних категорій населення [51, 59]. Ухвалені за підсумками доповіді тези, як і думки, викладені у статті "Позашкільна освіта", стали, по суті, програмою діяль­ності молодої Української держави в царині позашкільної освіти, ввібрали зокрема такі положення:

"...2) Діячі по Позашкільній і Дошкільній Освіті мають увійти в Всеукраїнську Учительську Спілку і закласти в ній окремі гуртки діячів Позашкільної Освіти і діячів Дошкільного виховання так, щоби в кожному Бюро спілки були представники цих гуртків.

3) Крім того для об'єднання думок бажано мати свій спе­ціальний орган преси, в якому обидві ці галузі освітньої роботи могли б голосно висловлюватися. ...

... 6) Тепер, коли всеукраїнські з'їзди майже неможливі, бажано закласти в Київі Всеукраїнську Раду робітників по Позашкільній Освіті і Дошкільному вихованню... " [51, 91-92].

Всеукраїнський з'їзд у справах позашкільної освіти голов­ними завданнями визначив: "1. Дати в першу чергу грамоту дорослому населенню;...

3. Утворити національно-свідоме громадянство, на котре б мали змогу опиратись в своїй діяльності уряд і місцеві само­врядування.

4. Перетворити національне стихійне почуття в національну самосвідомість.

5. Піднести самодіяльність населення... " [51, 67].

Для їхньої реалізації передбачалося створення такої типології інституцій: початкові школи для дорослих 4-5 типів, загально­освітні курси для цієї категорії населення або додаткові школи, професійні короткотермінові школи чи курси, сільські вищі школи, народні університети.

Отож, за безпосередньою участю С.Русової були розроблені чіткі орієнтири розбудови системи позашкільної освіти, здійснені конкретні кроки для реалізації висунутого нею гасла: "Наука Для усіх через активне самостійне навчання" [52, 227].

Проте якщо в Україні періоду її незалежності Софія Русова отримала змогу розробити й частково реалізувати програму організаційного становлення й утвердження різних форм позашкільної освіти, то за її межами вона зосередилася переважно на теоретичному обґрунтуванні потреби всезагальної освіти та її ролі у морально-соціальному становленні молодого покоління, підготовці його до свідомої праці "для рідного краю, для визволення свого рідного народу з ланцюгів темноти і поневолення, для поліпшення соціальних і політичних умов його життя" ("Моральне виховання в позашкільній освіті") та на висвітленні зарубіжного досвіду освіти дорослих і її стану на українських землях Галичини, Буковини й Закарпаття ("Народні бібліотеки й читальні в Чехії", "Просвіта" за 70 літ існування").

Істотною особливістю творів Софії Русової міжвоєнної доби виступає пріоритет у них нових, зарубіжних педагогічних ідей, зумовлений розширенням міжнародних освітніх зв'язків ученої. Із праць цього періоду вона постає як глибокий знавець провідних положень творчої спадщини західноєвропейських учених початку XXст. Поділяючи чимало їхніх ідей стосовно національного характеру школи, соціалізації та індивідуалізації навчання й виховання, використання експериментальних досліджень у роботі з дітьми, вона виступала проти сліпого копіювання чужих педагогічних систем, бездумного перенесення на український ґрунт зарубіжних навчально-виховних методик. Так, аналізуючи системи початкового виховання й навчання Марії Монтессорі та Овідія Декролі, які у 1920-х-1930-х pp. XX ст. були пануючими в державах Західної Європи, С.Русова дійшла висновку: з методик обох педагогів слід взяти те, що найбільше відповідає темпераментові української дитини та сприяє її інтелектуальному розвиткові; "дуже побажаним" є, на її думку, щоб ці системи "націоналізувалися ... і дали нашим дуже здібним, вразливим дітям найкраще виховання і цікаву методу та матеріал" для роботи з ними [53, 21].

Софію Русову цікавили соціальні аспекти навчання й вихо­вання, зусилля зарубіжних учених кінця XIX- перших десятиріч XXст. щодо становлення соціальної педагогіки як науки. Це підтверджують її окремі праці ("Нова школа соціяльного вихо­вання"), статті ("Виховання і соціологія Дюркгейма", "Со-ціяльне виховання: Його значіння в громадському житті", "Суцільні питання виховання"), рецензії на іноземні видання ("I.Guyau. Educationet Heredité. Etude Sociologiguc", "Souriau. ]sfotions de Sociologie, appliquei a la Morale et a L'Education. peuxieme annee děs Scoles Normales").

Відповідно до педагогічної думки свого часу у спадщині С.Русової еміграційного періоду спостерігаємо прагнення "пси­хологізувати" педагогіку. Зокрема у науковій розвідці "Сучасні течії в новій педагогіці" вона зазначала, що "... педагогіка ... має користуватися науковими вказівками психології, соціології та соціяльної психології", а навчання й виховання - "спиратися на глибокому ... психологічному досліджуванні, як окремої особи учня, так і цілого гуртка, колективу дітей, а також їх оточення" [54, 2].

Таким чином, у 1920-х-1930-х pp., перебуваючи за межами України, Софія Русова залишалася одним із найплідніших теоретиків національної педагогіки. Продовжувала розробляти порушені на рідних теренах освітні проблеми, водночас значно поглибила їх, доповнила новими темами, ідеями, почерпнутими з теорії та практики зарубіжного шкільництва, із навчально-виховного досвіду українських освітньо-виховних інституцій у ЧСР. Вони знайшли своє відображення у десятках педагогічних праць. Водночас велику пізнавальну і виховну функцію виконують твори С.Русової, віднесені до інших умовно виділених груп.

2.2. Виховний потенціал праць "жіночої" тематики

Теоретичний доробок Софії Русової, умовно об'єднаний у другу групу творів періоду еміграції, є чи не найменш дослідженим. У ньому переважають публіцистичні статті, призначені для широкого загалу, портретні замальовки, спогади, звернення, відозви тощо. Як уже зазначалося, найбільш повно у працях цієї тематики представлені різні аспекти національного й морального відродження українського жіноцтва, обґрунтовується його дидактично-виховна роль у суспільстві та в сім'ї, і на цій основі вимальовується ідеал жінки-українки нової доби. Тобто вони написані про жінок і адресовані насамперед жіноцтву. Однак аналіз цих публікацій дає змогу стверджувати, що підняті в них питання виходять за рамки "жіночої" тематики. Оскільки їх писала жінка-громадський діяч і педагог, то вони мають яскраво виражену соціальну спрямо­ваність, містять відповідний педагогічний потенціал.

Лейтмотивом праць цієї тематики виступають слова: "на нас жінках лежить обовязок зміцняти в усіх поколіннях пошану до ідеалу та закликати до служения йому" [55, 1]. Відповідь на питання, що розуміла С.Русова під цим ідеалом, дає уже згаду­вана "Легенда", написана нею незадовго до смерті. Для жінок різних епох і народів цей ідеал свій: для Марії Магдалини він "воплотився в слово Великого Вчителя", для Жанни д'Арк - "в дорогу їй Батьківщину", для Шарлотти Корде - "в Революції", а для Лесі Українки - у "вільній незалежній Україні" [55, 1].

Таким чином, ідеалом, якому сміливо й безкомпромісно має служити жінка-українка, за переконанням С.Русової, виступає незалежна Українська держава.

Саме з цієї позиції вона виходила, створюючи портретну галерею жінок-українок - як відомих на рідній землі й за її межами, так і маловідомих, яких називала "тихими героїнями".

Серед них на перше місце С.Русова ставила жінок, які "високо пронесли в Україні ідею соціяльного і політичного визволення народних мас", з не меншою, ніж чоловіки, само­відданістю "йшли на муки, на фізичні страждання" во ім'я цього ідеалу [56, 5-7]. Такими є змальовані у спомині "Серед ідеалістів 70-х років" народоволки останньої третини XIXст. Марія Ковалевська і Людмила Волькенштейн, які закінчили свій життєвий шлях на засланні в Сибіру [56, 4-5]. Серед представниць героїчної когорти жінок XX ст., що сміливо "пішли їх слідами в політичну боротьбу за волю свого народу" і загинули "майже на наших очах", С.Русова називає галичанку Ольгу Басараб [57, 5].

"Незапримітні", на перший погляд, але такі, що залишили "глибокий, виховний слід", є учасниці національних визвольних змагань 1917-1920 pp., передусім Віра Бабенко, про яку С.Русова зворушливо розповіла в матеріалі "Тихі героїні". Одна з "видатних учениць" української гімназії у Києві, В.Бабенко при "першому натискові більшовиків ... зуміла забути про своє особисте, про себе саму й усією душею віддалася боротьбі за батьківщину" і за неї загинула з передсмертним "Слава Украї­ні!" [58, 5-6].

Будучи переконаною в тому, що не одною політичною боротьбою осягається визволення народу, а є ще шлях освіти ("нарід конає в неволі, поки він темний"), Софія Русова захоплювалася жінками, які "вхопились" за власну освіту тазабезпечували просвіту народу [57, 5]. Першою в Україні справді вченою жінкою вона вважала історика Олександру Єфименко, з якою була особисто знайома ще з періоду життя в Чернігові у 70-х pp. XIX ст. "Яка це прекрасна жінка була! - писала про неї С.Русова, - ... з такою дужою душею, з таким ясним розумом" [1, 127]. Просвітительку особливо вражала величезна працьо­витість О.Єфименко, що допомогла їй самотужки дійти до вершин національної історичної науки.

Софії Русовій - організатору українського жіноцтва на Великій Україні та в еміграції - щиро імпонувала культурно-освітня діяльність Н.Кобринської - "піонерки" жіночого визво­лення на західноукраїнських землях. За її висновком, вона "відкрила нове джерело культурних скарбів для свого народу... закликала галицьке жіноцтво скинути з себе кайдани темноти, економічної залежности, моральної пригноблености, сміло йти до знання, до духової й економічної незалежности, й на цьому шляху виявити усі свої до того часу приспані творчі сили та нести їх на добро свого народу" [57, 8].

Найбільшу частину створеної С.Русовою портретної галереї жінок-просвітительок становлять "характеристики-силуети" представниць української літератури. Серед тих, хто вклав у "скарбницю нашої прози та поезії дещо... своє, цілком оригі­нальне... ", хто "з патріотично-етнографічної лірики" сміливо переступив у "широкий світ загально-людських переживань не тільки нашого народу, а й народів далеких від нас історично, але близьких до нас тими національними й політичними ситуаціями, в які ставила їх історія", С.Русова називає найперше Лесю Українку [57, 6]. Велику роль у пробудженні національної само­свідомості народу, на її думку, відіграла Марко Вовчок. Неукраїнка за походженням, вона "чулим серцем полюбила український народ", "із захопленням віддалася студіюванню народньої мови", збирала скарби народної творчості. Завдяки цим "пильним етнографічним дослідам" український народ у її творах виступає в "повній правді" [59, 8].

"Незвичайної ваги" спогади про "чільне наше жіноцтво", яке активно працювало в галузі просвіти народу, С.Русова подала у книжці "Наші визначні жінки" [57,VI]. Вона з'явилася в 1934 р. з нагоди ювілейного Українського жіночого конгресу,присвяченого 50-річчю заснування першої жіночої організації в Галичині - "Товариства руських женщин" у М.Станиславові [57, 3]. Поруч з уже згадуваними О.Єфименко, Н.Кобринськок^ Марком бовчком, Лесею Українкою, автор простежила внесок у розвиток національної науки, мистецтва, літератури Хриеті Алчевської, Гайни Барвінок, Марії Загірньої, О.Кобилянеької, Улянй Кравченко, Олени Пчілки, Дніпрової Чайки та ін. Основний задум і водночас значення цього збірника "сйлуетів-характеристик" відтворюють слова із передмови до нього О.Кисілевської: "Вчіться на прймірах минулого;, як жити й працювати для майбутнього" [57,VI].

Вивчення праць С.Русової показує, що в жінках вона цінувала не тільки відданість політичній меті (визволенню рідного народу) та високий рівень освіченості, але й таку рису, як самовіддана любов до дітей, до чоловіка, до ідеї, якій він служить. Взірцем такої жінки-дружинИ, соратниці свого чоловіка, лагідної матері стала для неї Людмила Драгоманова [58, 5-6]. Імпонувала Софії Русовій гармонія поглядів і переконань, взаємної любові, пошани й довіри, яку створювала у сім'ї "ще одна українська зірка, що все життя своє палала любовю до України ... і ... до людей", - Валерія О'Коннор-Вілінська [60, 10]. С.Русова розкрила її життєвий шлях і зміст громадської та літературної діяльності у трьох пропам'ят-них публікаціях з приводу трагічної смерті В.О'Коннор-Вілінської (у грудні 1930 р. вона покінчила життя самогубством після втрати коханого чоловіка). Із цих статей покійна постає люблячою дружи­ною, щирою патріоткою, чесною Громадянкою, що "всім своїм життям може бути зразком для молодих жінок-українок" [61, 4].

Вищевикладене уможливлює висновок про те, що С.Русова прагнула не тільки показати "героїнь", які вірно служили означеному нею ідеалові, але й створити сталий, за її словами, тип "духово розвиненої жінки, бодай з одною з тих великих прикмет, якими бувають: розум, любов, мужність..." [58, 5]. Це прагнення вона реалізувала у ряді публікацій 1930-х pp.: "Дещо про український моральний тип. Де шукати його зразків?", "Наталка Полтавка і її правнучка", "Жіночі постаті в совітській літературі"^ "Українське жіноцтво вітає Д.К.О. ". Аналіз цих статей дає змогу з'ясувати, по-перше, джерела формування такого типу особистості, по-друге, його сутність І, по-третє, завдання щодо утвердження ідеалу жінки з "поневоленого народу".

Визначальним джерелом, у якому слід шукати "головні укра­їнські моральні типи", вчена вважала фольклор: народні пісні, думи, прислів'я та приказки. Зразком досконалості людини в ньому ви­ступає мати - найвища на землі правда і людяність, любов і найбільша втіха життя, символ безмежної самопожертви і все­прощення, мужності у важких життєвих умовах і великому горі [62, 2].