РЕФЕРАТ

на тему: "Творчість Франсуа Війона"

Зміст

Вступ. 3

1. Біографія Франсуа Війона. 4

2. Творчість поета. 7

Висновок. 16

Список використаної літератури. 18

Вступ

Розвиток гуманістичної літератури у Франції припадає на XVI ст., але зароджувалися нові тенденції раніше, що особливо помітно відбилося в творчості найвидатнішого французького поета XV ст. Франсуа Війона. Він прийшов у літературу в складний перехідний період, коли феодальну Францію роздирали глибокі суперечності, вкрай загострені Столітньою війною з Англією (1337-1453). В цей час у традиційному світогляді середньовіччя з'явилися перші ознаки кризи. Поезія Війона знаменувала в літературі перехід до Відродження.

Величезний вплив Війон завдав на поетів кінця середньовіччя і початку Відродження (Гренгуар, Пьєр, Клеман Маро, навіть Рабле), а потім впливав на сатириків і реалістів XVII століття (Матюрен Реньє, Лафонтен, частково Мольєр).

З похвалою озивалися про Війона Буало і Вольтер; в XIX столітті Війону поклонялися і романтики (Т. Готьє і Беранже). Серед парнасців особливо близькі до Війона по характеру своєї поезії Ж. Рішпен, М. Ролліна; немало загального з Війоном у Верлена і його друга Т. Корбьєра.

В XX столітті Війону присвячені крупні художні твори: новела — Едшміда "Herzogin" (1912), збірка "Timour" і роман Ф. Карко "Le Roman de Francois Villon" (1926). Його робили своїм героєм Р. Стівенсон, Ф. Карко, в Росії П. Г. Антокольский і ін. Серед його перекладачів на російську мову був Н. З. Гумільов.

Отже, основна мета даної роботи полягає у дослідженні творчості Франсуа Війона як одного з класиків французької літератури.

Робота складається з двох розділів. У першому розділі розглядаються основні віхи в біографії поета, другий розділ присвячено дослідженню його творчості.

1. Біографія Франсуа Війона

Сьогодні ми знаємо не так вже багато про особу поета — бродяги і злодія, метра і клірика, вбивці і сутенера. Точні відомості про Франсуа Війона можна почерпнути тільки з його творів і судових архівів. Його життя — це череда арештів і вигнань. Але, незважаючи на це, творчість Франсуа Війона без перебільшення можна назвати унікальним явищем в середньовічній літературі. Перші його балади наповнені любов'ю до життя, останні — з'єднані думкою про тлінність існування, про суперечності душі і тіла. Частина з них написана на жаргоні кокійярів (la Coquille — раковина — назва відомої зграї розбійників) і не розшифрована дотепер.

Франсуа Війон (справжнє ім'я Франсуа Монкорбьє або де Лож) народився 1 квітня 1431 р. в Парижі в провінції Бурбонне. В 8-річному віці він втратив батька, і мати віддала хлопчика далекому родичу капелану Гійому Війону, настоятелю церкви святого Бенедикта. В 1443 році Франсуа поступив в Сорбонну на факультет мистецтв, де отримав ступінь лінценціата, а потім магістра. Але Війон зовсім не був старанним студентом: "О господи, якби я вчився в дні моєї нерозсудливої юності і присвятив себе добрим вдачам — я отримав би будинок і м'яке ліжко. Але що говорити! Я біг з школи, як лукавий хлопчисько: коли я пишу ці слова — серце моє обливається кров'ю". Його більше привертали гулянки, зіткнення студентів з властями, вуличні бійки. Наприклад, дуже популярною розвагою студентів Сорбонни були викрадення самих відомих вивісок з паризького ринку. Сіль цієї забави полягала в тому, що, наприклад, "Олень" повинен був повінчати "Козу" і "Ведмедя", а "Папуга" — стати "весільним подарунком" для "молодожонів". Але, мабуть, найбільш відома історія про трьохлітнє протистояння студентів Латинського кварталу і властей — боротьба за межовий камінь, який школяри називали la Vesse і неодноразово викрадали з володінь мадам Брюйер. Одного разу, відвоювавши камінь, студенти утягнули його на гору святої Женевьєви і прикріпили залізними обручами. На круглий межовий камінь встановили довгастий, якому дали не зовсім пристойну назву — Pet au Diable. Розлючена господиня каменя подала до суду, і прево Парижа зажадав від начальства Сорбонни зразкового покарання винних. Війон, який ніколи не упускав випадку взяти участь в подібних розвагах, разом з учасниками витівки вимушений на колінах просити вибачення у ректора.

В 1455 році після випадкового вбивства священика Шермуа Війон втік з Парижа в Шеврез і Бур-ля-Рен, де весело проводив час в обіймах нестрогої ігумені монастиря Пор-Рояль. Перед смертю священик пробачив поета, і Війон подає два прохання про помилування, яке через півроку було йому даровано. Але, повернувшись до Парижа, вже перед Різдвом він зв'язався із зграєю розбійників і взяв участь в пограбуванні теологічного факультету в Наваррському коледжі. Було вкрадено 500 золоті екю — сума на ті часи чимала. І хоча Франсуа під час пограбування всього лише стояв на варті, він передбачливо вирішив знову сховатися із столиці — надовго. Тоді ж він написав і невелику поему "Малий заповіт, або Ле", в якій відписав своє неіснуюче майно друзям і знайомим. В цій поемі Війон представляє справу так, ніби біжить з Парижа через неподілену любов, а насправді, щоб підготувати пограбування свого багатого родича, яке швидше за все, не відбулося. Професійним злочинцем Війон не був і брав участь в пограбуванні коледжа, щоб розжитися грошима для подорожі в Анжер, де хотів стати придворним поетом "короля Сицилії і Єрусалиму" Рене Анжуйського. Але ця спроба закінчилася невдачею — Війон не ужився при дворі герцога.

Життя без пригод здавалося Франсуа прісним, і в Анжері він знову відрізнився. За які гріхи — невідомо (говорили, що навіть ради доброї вечері Франсуа був здатний на що завгодно), але він був засуджений до повішення. В очікуванні страти у в'язниці Війон написав знамениту "Баладу повішеного". Але вирок чомусь відмінили і поет якимсь чудом виявився на волі.

З 1457 по 1460 роки про життя Франсуа Війона ніщо точно не відоме. Існують припущення, що він був ватажком зграї кокійярів, саме тому, що деякі твори поета написані на їх жаргоні. Але цю мову чудово знали і школярі, і бродячі комедіанти, і священики — в їх компанії Війон міг мандрувати всі ці роки.

В 1460 році Війон за чергову з своїх "витівок" знов виявляється в ув'язненні, але вже у в'язниці Орлеана. Амністія на честь приїзду малолітньої дочки Карла Орлеанського Марії врятувала його від смерті — у котрий раз!

Достовірно відомо, що Війон якийсь час служив при дворі герцога Карла Орлеанського, а потім при дворі герцога Жана Бурбонського, який навіть подарував поету шість екю. Але палацове життя незабаром наскучило Війону, і весною 1461 років він знову опиняється в рідних пенатах — у в'язниці, цього разу в містечку Мен-сюр-Луар. Про причину заточення поета у в'язницю ходять найнеймовірніші припущення. Згідно одному з них, під час поетичного турніру при дворі Карла Орлеанського Війон викрав таємний манускрипт з рецептом шартреза — "еліксиру довголіття". Рецепт цього лікеру знали тільки три ченці монастиря Гранд-шартрез, які давали обітницю нерозголошування і яким дозволялося спілкуватися тільки один з одним і не частіше трьох разів на тиждень. Війон же не тільки отримав перемогу в турнірі, але і зумів викрасти рецепт, що і стало причиною його арешту за наказом єпископа Тібо д’Оссиньи. Що трапилося з рецептом далі, невідомо. Але, як би там не було, і ця історія для Війона закінчилася благополучно: недавно Людовик XI, який тільки зійшов на престол, проїжджав через містечко і за традицією помилував всіх злочинців, а разом з ними був звільнений і Франсуа Війон. Це було 2 жовтня 1461 року...

Але його життя на волі виявилося не набагато краще, ніж у в'язниці — справа про пограбування Наваррського колледжа не забута, і Війону доводиться ховатися в околицях Парижа. Тут, ховаючись від правосуддя, він і написав свій, мабуть, найзначніший твір — "Великий заповіт".

Витівки поета переповнили чашу терпіння його друзів, але проте вони постаралися добитися для нього умовного помилування, і після декількох днів, які йому все-таки довелося провести у в'язниці (3—7 листопада), він був звільнений, давши зобов'язання відшкодувати свою частку від вкрадених 500 екю. В одному з листів прокурору після отримання помилування він пише: "Чи не так, Гарньє, я добре зробив, що апелював, не кожний звір зумів би так викрутитися". Створюється враження, що Війон грав в дуже небезпечну гру з життям і смертю, що йому приносило певне задоволення небезпека і ризик, наповнювали життя гостротою.

Через деякий час любов до пригод знову примусила Війона забути, що він знаходиться в чорному списку поліції. І знову в'язниця. Цього разу — Шатле. Цього разу — вулична бійка, в якій був смертельно поранений папський нотаріус. Вини Війона в цьому не було ніякої — він просто був присутній при колотнечі. Але, враховуючи колишні гріхи, його піддали тортурам і засудили до повішення.

Прохання про помилування, подане їм, було, швидше, жестом відчаю — сподіватися на те, що його випустять з в'язниці, було смішно. Але 5 січня 1463 року божевільні надії Війона виправдалися: смертну страту замінили десятилітнім вигнанням із столиці, "приймаючи в міркування погане життя пойменованого Війона". Він, звертаючись до суду, пише "Баладу суду" з проханням надати йому відстрочення виконання вироку на три дні. Він її одержує і 8 січня 1463 року покидає Париж. Більше про нього ніхто нічого не чув. Достовірно відоме одне: в 1489 році, коли Пьєр Льове видав першу збірку його віршів, Війона вже не було в живих.

2. Творчість поета

Особистість Війона суперечлива і складна. З одного боку, над ним тяжіють середньовічні уявлення, з другого - йому властиве азартне вільнодумство, в якому виразно відчутні настрої нової епохи - епохи гуманізму. Все це втілилося в його поезії, глибоко ліричній, пройнятій незнаною до того у французькій літературі силою і гостротою особистого почуття. В творах Війона поєднались трагізм і іронія, релігійність і чуттєвість, благородство й брутальність; він славить плотські утіхи і кається в цьому, блюзнує і страшиться атеїзму, з болем пише про трагізм життя і фривольно глумиться над ним.

До поетичної спадщини Війона входять дві поеми - "Малий заповіт" (1456), "Великий заповіт" (1462), а також балади і вірші інших жанрів, його твори підготовлені попереднім розвитком французької міської поезії. Вони увібрали кращі її традиції, удосконалили її жанри, особливо баладу.

Найвизначнішим твором є "Великий заповіт". Основна лінія сюжету - лірична, це - аналіз поетом своєї особистості, свого життєвого шляху. Крім того, за ходом цього самоаналізу поет вставляє в розповідь з різної нагоди окремі балади і рондо. Він розповідає про своє життя, повне злигоднів, про захоплення, страждання і блукання, про голод і нужду, якими пояснює своє безпутство, мріє про достаток, висміює лицемірних і жадібних до грошей ченців, скаржиться на гірку долю і водночас радіє життю, благає людей про милосердя й іронізує над усіма:

Тепер, коли я помираю,

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--