Реферат: Життя і поезія Ліни Костенко

Тонесенько плаче ріка.

Батурін – гетьманська столиця, населення якої було жорстоко винищене Меншиковим у жовтні 1708 року. Таким чином Петро І карав жителів міста за підтримку гетьмана Мазепи, що прагнув вивести Україну з-під московської неволі. Альта – невелика річка, на берегах якої у 1630 році повсталі козаки під проводом Тараса Трясила завдали нищівної поразки польсько-шляхетському війську.

Обидві поезії засвідчують органічний історизм образної свідомості Ліни Костенко. Живучи в сьогоднішньому дні, вона легко переноситься уявою в минуле України. Для неї минулий час живе в теперішньому. Ця особливість духовного життя поетеси добре виявлена і в поезії «В маєтку гетьмана Івана Сулими…». Поетеса побачила, як посеред Сулимівки, де колись був гетьманський маєток, промчали на конях, припавши грудьми до грив, сільські хлопці. Можливо, для когось це була б звичайнісінька подія, на яку не варто звертати уваги. Але це для когось іншого, а не для неї, поетеси, яка вміє слухати голос віків. Її образна уява переноситься в далекі історичні часи, коли тут вирувало інше життя. Мчали гінці до гетьмана і від гетьмана, гарцювала гетьманська варта і наїжджали посли, йшли в походи і вертались із них… все це постає перед внутрішнім зором ліричної героїні. Реальна дійсність починає існувати для неї у двох вимірах – історичному і сьогоднішньому. Дві часові площини немовби змістилися в одну. І ліричній героїні вже бачиться не звичайні сільські хлопці, а нащадки українських козаків, що ось промчали повз неї.

Це невеличкий за розміром твір виконаний з винятковою майстерністю. Створена словом картина чудесно передає пластику руху, його динаміку («…до кінських грив припадені грудьми, промчали хлопці…»); у неї довершена звукова інструментовка: чуємо і «розбійницький» свист, і затихаючий у далині цокіт кінських копит («…загула бруківка – і тільки гриви… курява… і свист… лунких копит оддаленілий цокіт…»). Поетеса вміло передає настроєве враження від побаченого. Художній текст випромінює тонкий, неоднозначний, переливчастий настрій, що йде від історичних асоціацій, від ранньої осені, від степу і від передвечірнього сонця…

Історична поезія Ліни Костенко

Проблема збереження історичної пам’яті, своєї культури і мови виражена в кількох прекрасних поезіях, серед яких вирізняється «Цавет танем!» та «Плем’я Тода». І хоч обидві поезії тематично не стосуються української історії, читач легко сприймає в їх підтексті смисли, які безпосередньо торкались болючих проблем нашого суспільства, що увиразнились у 70-80-х роках та й зараз ще, на жаль, залишаються злободенними.

Поезія «Цавет танем!» присвячена видатній сучасній вірменській поетесі Сільві Капутікян. Відомо, що історія вірменського народу має багато драматичних та трагічних сторінок. Дуже часто через жорстоку агресивність своїх сусідів вірмени змушені були покидати рідні місця. І це було не раз і не два у їхній історії. Розпорошені по світу, вони ревно зберігали свою мову і культуру – свою національну ідентичність.

Образний ряд поезії – немов короткометражний німий художній твір. Пізніше, аналізуючи поетику «Марусі Чурай», ми уважніше придивимось до деяких «кінематографічних» сцен, які засвідчують, що художнє мислення поетеси зорієнтоване на вживання виражальних прийомів, характерних для кіномистецтва. (Нагадуємо, що Ліна Костенко перебуває з кіномистецтвом у професійних стосунках – вона є автором кількох кіносценаріїв).

То в чому ж виявився «кінематографіям» образного мислення авторки «Цавет танем»? В першу чергу – у наскрізному зоровому образі юрми вигнанців, що бреде в пустелі. Протягом усієї поезії на «кіноекрані» бачимо їх трудну дорогу. «Кінокамера» фіксує окремі деталі цього важкого походу. Впряжені у тачки жінки. Діти і нехитре майно на тачках. І «вітер, вітер, вітер! Який палючий вітер!... обвуглені обличчя січе, січе, січе!...». цей образний ряд можна назвати становим або ж каркасним. На ньому багато чого тримається. І він, погодьмось, виразно кінематографічний. Проте органічно зрощений із суто літературними розповідними засобами, для яких немає ні часових, ні просторових обмежень:

Згоріли їхні селища, пропали їхні мули.

Але найбільш літературним прийомом є образи письмових букв («в’язі літер») і слів, що тими буквами виводяться. Поетичний текст Ліни Костенко демонструє величезні виражальні можливості власне словесного умовного образу. Ми бачимо, як жінки-вірменки намагаються «із тої, в’язі літер» вивести на піску слово. Але вітер сильний, і слово, ще не вкорінене у пісок, котиться по пустелі, де його можуть з’їсти верблюди. Вірменські жінки не підкоряться злій долі – вони роблять усе, щоб їхнє слово прижилося, бо інакше «забудуть його діти і виростуть німі». Умов для вирощення і збереження слова немає:

А вітер, вітер, вітер!...

Як шарпає той вітер!...

Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?

Слова проростають настільки, що стають легендами і піснями. «Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена», - значить загроза винищення вірменського слова ще існує. І через це нація відчуває постійний біль і тривогу. Українська поетеса бере цей біль на себе. («Цавет танем!» - слова, які кажуть вірмени прощаючись. Вони означають: «беру твій біль на себе»). Печаль вірменських матерів – охоронців рідного слова – є і її печаллю. Вона добре їх розуміє, бо і її рідне слово – українське – весь час було під постійною загрозою.

Один із основних принципів сприймання українським читачем поезії «Цавет танем!» полягає в тому, що, знайомлячись із розповіддю про важку долю вірменського слова, він задумується над не менш важкою долею слова українського. А це вже щось значить для його громадянського виховання.

Таким же чином сприймається й поезія «Плем’я Тода»: читаєш про драматичну долю невеликого південно індійського племені Тода, а думаєш про Україну. Реалії його історичної долі накладаються на українське життя з точністю один до одного. Отримуємо загострене враження майже трьохсотлітнього колоніального положення України, коли її надра були пограбовані, коли страх і покора «множили недорік» - людей із психологією безбатченків-малоросів, коли люди вже почали розмовляти без акценту «мовою заброд». У наш час така констатація колоніального минулого України вже не здається сміливим одкровенням, але для митця, що жив у «радянській» Україні, вона не тільки була сміливою, а й піднімалась до суто громадянського подвигу. За подібні думки можна було розділити долю Василя Стуса і багатьох інших дисидентів брежнєвської епохи.

Проте художній смисл твору не тільки в цій відчайдушно сміливій для того часу констатації. Як це характерно для більшості поезій Ліни Костенко, її художньо-естетична енергія немовби поступово накопичується протягом розгортання з тим, щоб вибухнути в кінці смисловим згустком – пуантом.

У так звані застійні роки, коли мімікрія (тобто пристосування до існуючих обставин) набрала загрозливих розмірів, коли процеси денаціоналізації набували, здавалося, безповоротного руху, кожний національно свідомий український громадянин розпачливо думав: невже і справді настав той офіційно проповідуваний етап «злиття націй», коли народ втрачав свою національну

К-во Просмотров: 287
Бесплатно скачать Реферат: Життя і поезія Ліни Костенко