Наталка полтавка ідеал для сучасної дівчини

Духовна краса української дівчини-трудівниці (за п'єсою І. П. Котляревського "Наталка Полтавка") Є в українській літературі герої, познайомившись з якими, вже ніколи їх не забудеш. І навіть не має значення, чи красиві вони зовні, які життєві труднощі долають. Головне, шо вражає і що вже ніколи не зможеш забути, - це краса їхної душі, щирість серця, високі почуття. Тоді хочеться ще раз звернутися до твору, перечитати його, закарбувати в пам'яті кращі сторінки, які стосуються героя. Такою, на мою думку, є Наталка Полтавка з однойменної п'єси І. Котляревського, написаної у 1819 році. Головною ідеєю, яку проголосив письменник у цьому творі, стало твердження: душевна стійкість, моральна краса та доброчесність є запорукою щастя. Вони спроможні допомогти дійти згоди між людьми з різними, інколи протилежними, характерами та поглядами. Тому зрозумілою є й кінцівка п'єси Котляревського, коли всі дійові особи після важких драматичних перипетій співають "пісню згоди". (Чи не є це одним із дороговказів у нашому неспокійному сьогоденні?) Перед нами - проста українська дівчина-трудівниця, яка жила на початку XIX століття. Але мені здається, що автор втілив у її образі саму Україну з її щирою духовною красою, порядністю, працелюбністю й незламністю. Може, ті випробування, які випали на долю дівчини, сьогодні комусь здадуться несуттєвими. Чи справді доброчесність полягає в тому, щоб коритися волі батьків, як цього вимагає мораль, і чи це великий гріх, - піддавшись чутливому серцю, виступити проти упереджень і родинного деспотизму, відстояти своє природне право на вибір? От що гнітить трепетну душу Наталки: проблема вибору, коли мораль серця і мораль родинно-патріархальна вступають у конфлікт. Героїня весь час вагається між пориваннями серця й дочірнім обов'язком, який переступити їй зовсім непросто. Її душевна стійкість весь час ніби зазнає випробувань: "Я давно вже поклялась і тепер клянусь, що окрім Петра ні з ким не буду". І тут же за наполяганням матері та з жалості до неї погоджується вийти "за першого жениха", їй "угодного". Душа сповнюється жалем до Наталки і розпачем, коли бачиш, як вона, вже ніби вирішивши покоритися матері задля її безжурної старості, "становится на колени и, поднимая руки вверх, говорит: "Боже! Коли вже воля твоя єсть, щоб я була за возним, то вижени любов до Петра із мого серця і наверни душу мою до возного, а без сього чуда я пропаду навіки... " Та попри все, попри всі морально-психологічні муки, вона ніколи не перестає кохати єдиного обранця свого серця. Духовна і чуттєва краса героїні непохитна! І ми, захопившись нею, чекаємо лише на щасливу розв'язку конфлікту. Адже не може таку дівчину спіткати горе: вихована на ідеалі пошани до батька-матері та вірна своєму коханню, вона заслуговує на справжнє щастя. Тому-то щаслива кінцівка сприймається нами, як вершина справедливості. Духовна краса, "життя серця" перемогли патріархат