Переказ у батькивський хати

Стояла рання весна. Дерева потроху прокидались від зимового сну, і простягали віти, як руки, до теплого весняного сонечка. Старий густий ліс край села, що зимою був таким мовчазним і суворим, ожив. Стали пробиватися крізь торішнє опале листя ніжні зелені паростки перших весняних квітів. Щиро, як діти, раділи і весело співали пташки. Ясне блакитне небо вабило свіжістю і чистотою. Неподалік старезного лісу вниз збігала невеличка річечка, яка влітку пересихала, і її можна було перейти убрід. Але вона ставала досить повноводною навесні, коли в неї стікали талі води; тоді жінки та дівчата, що зазвичай ходили туди прати полотно, остерігалися йти далі спільної кладки. Кругом, на схилах пагорбів, та збігаючи вниз до ярів, біліли чепурненькі хатки в оточенні садів і чорних розораних полів.  На одній із хат, що стояла найближче до річки, було лелече гніздо. На тлі чистого неба різко вимальовувалась ніби купа абияк накиданого гілляччя на даху. Туди поки не оселилися її перелітні мешканці, бо весна ще не повністю вступила в силу. Це була маленька, ледь похилена хатинка під солом’яною стріхою, де-не-де поцяткованою зеленими острівцями моху. На призьбі, яку весняне сонце вже встигло просушити, сидів старий дід, спершись на кривувату палицю, й задоволено посміхався теплу. - Дідусю, а коли прилетять лелеки? – білоголове, босоноге спритне хлоп’я, тільки-но забігши по споришу на подвір’я, подивилося на старого з цікавістю в оченятах. - Коли потепліє більше, онучку. Тоді й прилетять. І обидва очікувально зиркнули на синє небо, яке мовби дихало весняною прохолодою. - Васильку, а йди-но обідати! – це мати, прочинивши двері хати, гукнула малого. – І дідуся клич! Старий та малий, з неохотою відірвавшись від своїх думок, пішли в хату.