Початок тексту Марії Чумарної лупумчик

ЛУМПУМЧИК (Уривок з фантастичної повісті) Інопланетянин мав кумедне ім'я Лумпумчик, бо імена на Сатурні- давали теж незвично. Якщо, народившись, маленький «м'ячик» зробив «Лусь!», опустившись при падінні на поверхню, то його називали Люсем, а наш герой зробив «Лум-Пум!» — і його назвали Лумпумчиком. По закінченні уроків мав відбутися важливий футбольний матч: зустрічалась збірна команда школи зі збірною школярів із сусіднього містечка Вишеньки. День був чудовий, і всі швидко розбіглись по домівках, щоб пообідати і приготуватись до матчу. Василько був форвардом* команди, хоч і наймолодший за усіх. Нинішній матч був доброю нагодою показати себе у справжньому поєдинку, бо до цього він брав участь лише у змаганнях між класами. «От якби Лумпум-чик побачив, як я граю»,—думав Василько, ідучи додому. По дорозі він зустрів свого малого сусіда — п'ятирічного Юрчика. Юрчик деколи ходив з ним на рибалку, іноді вони разом бавились в хованки. Незважаючи на свій малий вік, Юрчик був дуже метким хлопчиком. — Васильку, ходи до мене,— мені мама нову машинку купила! — загукав Юрчик.— О, подивися, яка велика,— з кузовом і віконцями! Правда, вона схожа на автобус? Машинка справді була чудова, до того ж із дистанційним  управлінням: сама їздила навколо будиночка і подавала сигнали. Ззаду в машинки були гарні дверцята з ручкою, а всередині — м'які сидіння. Юрчик захоплено щебетав, а Василько уважно розглядав машинку, в голові у нього визрівав план. —    Юрчику, хочеш побувати на футбольному матчі? Сьогодні грає збірна нашої школи і збірна з Вишеньок. —    Хочу!   —   радісно   вигукнув  Юрчик.—  А  ти візьмеш мене з собою? І машинку можна взяти? —    Звичайно, обов'язково з машинкою. Я посаджу тебе у першому ряду, добре? —    Добре,   добре!   —   Юрчик   радісно  заплескав у долоні і застрибав по доріжці. — Я піду мамі скажу! —    Скажи мамі і чекай мене тут: я пообідаю і заберу тебе з собою. Василько побіг додому. Коли він влетів до кімнати, відразу помітив сліди Лумпумчикового господарювання: паперова модель космічного корабля, яку він так довго конструював, лежала посеред кімнати, а в акваріумі плавали його войовничі пластмасові козаки. —    Вибач, я хотів прибрати,— почув він десь із кутка голос Лумпумчика,— але ці гострі кути у вас... Я весь побитий... Василько заглянув під стіл — там не було нікого, за кріслом теж, під ліжком — порожньо. —    Де ти, Лумпумчику? — стурбовано запитав він. —    Я тут! — голос Лумпумчика лунав дуже глухо. Василько відчинив шафу — нікого не видно. І тут він помітив, як у кутку шафи заворушився клубок. Це була його сорочка, в ній він і знайшов Лумпумчика. —    Вибач,—  ще раз сказав той,  віддихуючись, а Василько радісно обняв свого друга. —    Ти мій пустотливий м'ячику,— лагідно прошепотів він до нього,— більше не будеш сам нудьгувати.